Царівна - Кобилянська Ольга - Страница 5

Її очі заіскрилися.

– Так ти гадаєш, що ти красна? Пожди, я знаю добре твої думки. Ти огидна, причаєна кокетка! Ти хочеш удавати якусь «русалку», вправляєшся в якусь видуману безсоромну роль, може, Гейневу Лореляй? Ти його раз у раз читаєш, хоч мама вже кілька разів казала, що Гейне не є для молодих дівчат. – Нараз розсміялася. – Справді, це рудаво-золотисте волосся, зеленяві «морські» очі… Знаєш що? Спродай цукерничку, купи собі арфу і гребінь і йди між німці.

Не знаю, як я в тій хвилі виглядала і яким поглядом подивилася на неї. Уст створити не була я годна і на одно слово – ні! Але коли я підняла руку, щоби притиснути її до розпаленої голови, Лена з переляком сховалася під ковдрою…

По хвилі згасила я світло і кинулася сама в постіль…

Глухий біль, неописане огірчення обняли мене, і тихі стони виривалися з моєї груді. Пощо кинула мене доля в життя, поміж ті підлі, тупі душі – ні! поміж гієни, що не мають ні чувства, ні розуміння для шляхетніших зворушень серця!..

Однозвучне цокання годинника переривало тишину малої кімнати, а світло місяця лилося вікном, устелюючись срібними, матовими пасмами на помості й стіні.

Трохи згодом бачила я, як Лена вилізла нишком з постелі й забрала роздертий зошит до себе. Очі мої стулилися. Я аж надранком заснула. Мені приснилася надрейнська русалка Лореляй. Вона ніби сиділа десь на скелі над водою, перебираючи золоті струни своєї арфи. Спадаюче на груди й плечі волосся здавалося на сонці червоним плавним золотом. Її погляд напівсумовитий, напівбайдужий був звернений у безнадійнім очікуванні в синяву далечину. Я стояла в лодці, що колисалася на хвилях, і разом з шумом моря виспівувала далеко лунаючим голосом Гейневу пісню про Лореляй:

Вона схилилася.

Через хвилину дивилася на мене довгим смутним поглядом, а опісля впустила вільним рухом арфу в воду.

Легко, мов стріла, понеслась тая вперед, колисалася, полискувалася в воді, мов та золота рибка.

Я поплила за нею.

Бистро несли хвилі мою лодку. Вони тиснулися жадібно круг неї, росли, змагалися, сягали за мною, аж я лякалася. За мною хвилі. Цілий безконечний простір – одно і те саме, куди не гляну, самі хвилі. Вони шумлять, борюкаються, гомонять, сміються. Сміються потайним, роздражнюючим, майже знайомим сміхом.

В мене тисяча думок. Цілий рій дум. Що гонить за мною? Де спинюсь я, куди жену я?

Десь далеко передо мною полудневий край. Я ще дитиною чула щось раз про його красу. Він ясний, золотавий, мов те сонце; манить зеленими пальмами, блакитним склепінням…

Я би злетіла туди!..

– Почерез море, – гомонять хвилі і колишуть, заливаються попереднім чудним сміхом.

– Почерез море, – долетів через воздух, немов сонний бренькіт, голос арфи… – Почерез море…

З тої пори я не можу писати.

Життя моє затроюється з кождим днем систематичніше. Лиш читати ще можу, того вже не можуть мені заборонити, бо вуйко обстає за мною. І так я читаю, буду читати. Я не дамся добровільно кинути в пітьму. Не дамся, пізнавши раз світло правди, затоптати грубій, тупій, бездушній силі.

Цих кілька словець пишу крадькома. Я би того не чинила, та мені бачиться, що удавилася б своїм горем і своїми власними чувствами, не висказавши чи властиво не виллявши їх хоч у мертвий зошит. Спрятавши обережно зошит в скриню (колись бабунину), мені неначе полегшає на серці. Смуток щезає на якийсь час. Я повеселішаю. Не боюся ні морозячих, проникаючих поглядів тітки, ні злосливих докорів решти рідні. Переконання, що я не роблю нічого злого, що сторонюся від всякого бруду, що через мої уста не переходить ніколи, ніколи лож, – додає мені сили дивитися на своїх гнобителів не поглядом ненависті, але поглядом повним, довгим і майже спокійним…

Я часом мрію об тім, як би я була раз на великім прегарнім балу, де все блистіло би, красувалось різними барвами, якоюсь чародійною красою, де товариство було би саме пишне, вибране, якісь прегарні женщини й мужчини в різних строях[13].

Прекрасно вбрана, в строю, властивім лише моїй істоті, красна, мов сонце. Я не бажала би сліпити своєю красою – о, ні! – я хотіла би лише бути красою: прояснитись нею. Краса жінки не повинна бути лише на те, щоби викликувати любов… а коли була би вже лише на те, так нехай би в мені залюбився якийсь такий, що не любив ще перед тим ніякої женщини. Я не хотіла би, щоби за мною сягнуло нараз сто рук, зрозумілись на мені всі. Ні, лише один нехай би відгадав мене, мов ту загадку.

Це смішна мрія!

В моїй душі повно мрій, багато образів, барв… Коли би я вміла музику, котрою впоююся, то укладала би все те в мелодії. Декотрі з них було би дуже, дуже трудно відограти…

На заході, на гранчастім верху зеленої гори стоїть столітній одинокий дуб-великан. Височенний, сильний собі, гордий такий! Коли сонце зайде за гори, а небо ще мов огнем палає, вирізується він виразно на нім.

Дивлячись туди, здається мені, що він рушається, що прикликує мене незамітно до себе, й мене тягне до його дивна, дивна туга. Він там стоїть сам, а я тут.

Як страшно самотньо жити! Ні, лучче сказати, як страшно жити вслід за другими!

Лена з родичами від’їхала. Забралися всі до Л., до якоїсь своячки на весілля. Я лише з маленькою Катею осталася дома.

Воздух весняний провіває, а мене обгортає туга за людьми, за життям! Мене опускає вся терпеливість. Я чогось не можу ні читати, ні писати. Я хіба гралася би звуками, але мене музики не вчили. Все мене болить, все дразнить. Хвилями опановує мене глуха лють. Я чуюся скованою, коли я жити бажаю. Жити якимось іншим, повним, яснішим життям! Ісусе Христе, чи ця вбійча одностайність безконечна?! Так лучче вже як-небудь, аби лиш інакше жити, ніж так гнило, без цілі старітися, без душі, без смислу. Це просто ростинне вегетування, хвилями перерване тихим зойком борби за існування!..

II

Недавно Лена вернулась з родичами додому, а вчора принесла вже й новину, котрою заінтересувався цілий дім. Від трьох років мешкає біля нас багатий надлісничий з донькою. Познайомившися з нами, живе з вуйком у великій приязні, а донька його Зоня, гарна, енергічна, бистроумна дівчина, єсть найліпшою товаришкою Лени. Спершу виділа лише мене. Зі мною говорила, мені звірювалася, мене до себе запрошувала, щохвилі прибігала. Лени наче й не замічала. Разів зо три лучилося Лені відвідувати її без мене. З того часу Зоня наче не та сама супроти мене. Похолодніла, стала горнутися більше до Лени, усміхалася іронічно, коли я виявляла деякі зі своїх поглядів, а остаточно дійшло до того, що ми одна другій осталися лише якимись «добрими знайомими».

Знать, не умію собі зискувати людей, як тітка каже. Не так, як Лена. Вона вміє і приговорити, присісти, попросити, і засміється в потребі, і заплаче, а яка вже ввічлива! Не раз мало під ноги не підстелиться.

Я – ні.

При чужих стаю чогось неспокійна, наче боюся їх доторкнути й словом, щоб не завдала якого болю, або щоб вони мене не діткнули чим. Зворушуся ні з цього, ні з того, особливо коли почну щось оповідати… Така вже якась неспосібна…

– Коли говориш, – критикують мене, – то, замість другому в очі дивитися, дивишся бог знає куди йому понад голову або голову відвернеш, а очі твої лише так по світу блукають!

Ні! Я неспосібна.

Більше уже з панною Марією згоджуюся, з старою гувернанткою Зониною. (В Зоні мати умерла). Вона така лагідна, ніжна. Голос у неї наче оксамитний, а сама дрібна, філігранова. Лише нервова до крайності й вразлива. Подивляю не раз її терпеливість, бо Зоня деколи така жорстока, або її батько такий скупий!..