Рекурсія - Suncharion - Страница 6

Він усміхається їй, каже:

— Попрацюймо!

Його завзяття заспокоює Геленині нерви. Вони йдуть назустріч одне одному, а вона не знає, що робити далі. Потиснути руку? Чи ввічливо обійняти? Він вирішує це за неї: легко обіймає Гелену.

— Ласкаво просимо на станцію «Фокс».

— «Фокс»?

— Ну, як про Ґая Фокса: «Пам’ятайте-но лишень листопада п’ятий день»[10].

— А… Точно. «Пам’ятайте-но лишень…» Тому що пам’ять?

— Тому що змінювати реальність — моя фішка. Замерзли, певно, ходімо всередину.

І Слейд веде її до п’ятиповерхової надбудови на протилежному кінці платформи.

— Не зовсім те, на що я сподівалася, — зізнається Гелена.

— Я придбав цю платформу кілька років тому в «Ексон мобіл», коли тут вичерпалися поклади нафти. Спершу хотів облаштувати тут своє нове житло.

— Така собі цитадель самітника?

— Саме так! А потім зрозумів, що тут можна і жити, і влаштувати ідеальний дослідницький центр.

— А чому ідеальний?

— На це є мільйон причин, але найголовніші — ізоляція та безпека. Я працюю в певних галузях, де процвітає промисловий шпіонаж, а це — найкраще місце, щоб усе тримати під контролем, правильно?

Вони проходять повз басейн, накритий у холодну пору року. Листопадовий вітер люто рве брезент.

— По-перше, я вам дякую, — каже Гелена. — По-друге, чому саме я?

— Тому, що у вашій голові існує технологія, здатна змінити людство.

— І як же?

— Чи маємо ми щось цінніше за спогади? — питає Слейд. — Вони формують нас і нашу особистість.

— А ще ринок ліків від хвороби Альцгеймера в наступному десятилітті сягне п’ятнадцяти мільярдів доларів. — Маркус тільки всміхається. А Гелена додає: — Щоб ви знали, моя мета номер один — допомогти людям. Я хочу знайти спосіб зберігати спогади для зношеного мозку, який більше не може їх утримувати. Таку собі часову капсулу для найважливіших знань.

— Я почув вас. А тепер назвіть мені бодай одну причину, чому це починання не може бути одночасно благодійництвом і чимось комерційним.

Вони минають вхід до величезної теплиці. По стінах усередині стікає конденсат.

— Скільки звідси до берега? — цікавиться Гелена і дивиться в море, звідки суне щільна хмара.

— Сто сімдесят три милі. Як ваші рідні та друзі сприйняли новину, що ви щезаєте невідь-куди, щоб зайнятися супер-секретним дослідженням?

Гелена знічується, не знаючи, як відповісти.

Останнім часом її життя минало під флуоресцентними лабораторними лампами й крутилося довкола обробки отриманих даних.

Їй ще ніколи не вдавалося вийти за межі непереборного тяжіння власної роботи, якою вона займалася заради мами, а якщо бути до кінця відвертою, то й задля себе теж. Тільки в роботі Гелена почувалася справді живою, і в неї вже не раз виникало запитання: чи не означає це все, що в ній щось зламалося?

— Я багато працюю, — відповідає вона, — сказала шести людям, а більше нема кому. Тато заплакав, але він постійно плаче. Ніхто особливо не здивувався. О Господи, скільки пафосу, правда?

— Я думаю, — каже Слейд, подивившись на неї, — здорова рівновага — це для тих, хто не знайшов свого призначення.

Гелена обмірковує почуте. У старших класах і в коледжі їй раз у раз товкмачили, що слід шукати своє справжнє покликання — те, що примушує підводитися з ліжка й дихати. Та як вона пам’ятала, мало кому вдавалося знайти такий raison d’être[11].

Шкільні вчителі та викладачі в коледжі, всі як один, замовчували інший бік проблеми. Що обрана справа поглинає до останку. Рве стосунки та руйнує щасливе життя. І все одно Гелена не погодилася б проміняти її на щось інше. Вона не зможе бути іншою.

Вони наближаються до входу в надбудову.

— Секундочку, — каже Слейд. — Дивіться. — І вказує на стіну туману, що повзе до них платформою.

Повітря стає тихим і холодним.

Гелена не бачить навіть вертолітного майданчика. Вони в самісінькому серці хмари.

Слейд переводить погляд на Гелену.

— То як, змінюймо світ разом?

— Для цього я тут.

— От і добре. А тепер подивимося, що я для вас приготував.

Баррі

5 листопада 2018 року

Усамітнившись у своїй офісній кабінці, хворий через сильне похмілля Баррі втретє перечитує цей документ. Йому вже мозок плавиться, бо все написане — це повна протилежність тому, що казала Енн Восс Пітерс.

Про те, що сталося між її чоловіком і його першою дружиною. Жінка була переконана, що Френні стрибнула з хмарочоса.

Баррі відкладає звіт, вмикає монітор і входить у базу відділу транспортних засобів штату Нью-Йорк. Біль пульсує в голові десь за очима.

Запит на Джо та Френні Берман видає йому останню відому адресу: Монток[12], Пайнвуд-лейн, буд. 6.

Чому він так зациклився на цьому? Марудився б зі своїми паперами і справами, якими завалений його стіл, і дідько з ними, СХП та Енн Восс Пітерс.

Склад злочину відсутній, нема причини марнувати час на те, чого немає. А що ми маємо? Так… незначні розбіжності.

Та якщо чесно, Баррі вже згоряє від цікавості.

Двадцять три роки він служить детективом, бо любить розв’язувати головоломки, а цей ребус, цей суперечливий набір подій ніби дражниться: ти, Баррі, мусиш виправити всі ці розбіжності.

Якщо поїхати на інший край Лонг-Айленду на службовій машині у справах зовсім не службових, легко нарватися на догану. Та й голова після вчорашнього гуде…

Тож Баррі відкриває сайт MTA[13] і вивчає розклад руху потягів.

Так, менш ніж за годину з Пенсільванського вокзалу відходить потяг на Монток.