Рекурсія - Suncharion - Страница 56

Щоправда, саме часу в них — хоч залийся.

— Баррі…

Він обертається.

Гелена стоїть у дверях, і шок від вигляду дружини в цій часолінії порівняно з двома іншими тривожною сиреною озивається в ньому.

Видається, що його кохана щодня втрачає частину себе: надто худа, очі потемніли та запали, надбрівні дуги стали ледь помітніші, ніж слід.

Зринає спогад: два роки тому Гелена намагалася накласти на себе руки. В неї на передпліччях досі видно білі шрами. Баррі знайшов її у старовинній ванні на лапах, у заскленій ніші з видом на море, і вода у ванні була забарвлена як вино. Він пригадав, як витягнув із ванни майже неживе мокре тіло, як поклав його на кахляну підлогу. Як поквапно бинтував зап’ястки марлею та дуже вчасно спинив кровотечу.

Гелена мало не померла.

Але найважче — вона не мала з ким поговорити. Гелена не могла поділитися наболілим із психоаналітиком. У неї був тільки Баррі, якого вже багато років гризло почуття провини, що їй цього замало.

У мить, коли він бачить її в дверях, його переповняє відданість цій жінці.

— Ти — найвідважніша з усіх людей, яких я коли-небудь знав, — говорить Баррі.

Гелена підіймає телефон.

— Запуск ракет відбувся десять хвилин тому. Ми знову програли. — Вона робить ковток із келиха з червоним вином, який тримає в руці.

— Не пила б ти перед капсулою.

Гелена осушує келих.

— Зовсім трохи, нерви заспокоїти.

Між ними непрості стосунки. Баррі вже й не пригадує, коли вони востаннє спали в одному ліжку. Коли востаннє кохалися. Коли востаннє сміялися з якоїсь дурнички. Та він не ображається на неї.

Для нього їхні стосунки щораз починаються в портлендському барі, де їй двадцять, а йому двадцять один.

Вони проводять разом двадцять дев’ять років, для нього кожен цикл — щось нове (до настання судного дня, коли до нього повертаються спогади з попередніх часоліній), тоді як Гелена живе з одним і тим самим чоловіком уже вісімдесят сім років, знову і знову проживаючи один і той самий відрізок — від двадцяти до сорока дев’яти років.

Ті самі суперечки.

Ті самі страхи.

Та сама метушня.

Те саме… все.

І жодних несподіванок.

Лише тепер, у цю коротку мить, вони стають рівними. Гелена раніше намагалась йому пояснити, але він розуміє її тільки тепер, і це знання нагадує йому сказане Слейдом у лабораторії його готелю перед самою смертю: «Коли ви проживете незліченну кількість життів, ваші погляди зміняться».

Може, Слейд мав слушність. Не зрозумієш себе по-справжньому, не проживши багатьох життів. Може, він і не був повним психом.

Гелена ступає крок до кімнати.

— Ти готова? — запитує Баррі.

— Та, дідько, розслабся хоч на хвильку! Ніхто не посилатиме ракет на узбережжя штату Мен. Нас накриє радіоактивними опадами з Бостона, Нью-Йорка та Середнього Заходу, і то за кілька годин.

Вони не раз сперечалися з приводу саме цієї миті — коли в останні кілька років остаточно зрозуміли, що не знайдуть у цьому циклі потрібного рішення. Баррі пропонував обрізати цю часолінію, а Гелену відправити назад ще до того, як світ пригадає свій жахливий кінець у попередній часолінії та заново переживе його в цій.

Однак Гелена була проти: мовляв, якщо існує бодай найменша вірогідність, що хибні спогади можуть не повернутися, то гра вартує свічок.

Та був ще важливіший момент: їй хотілося побути з тим Баррі, який уже пам’ятав і попередні часолінії, і те, через що вони пройшли разом, хоч би й недовго. І він, по правді кажучи, теж хотів цього.

Це єдиний момент в усьому їхньому спільному існуванні, коли вони можуть бути разом по-справжньому.

Вона підходить до вікна, стає біля нього.

І починає пальцем витирати написане на склі.

— Усе коту під хвіст, еге? — запитує вона.

— Треба було нам їхати в CERN.

— Ну, а якби твоя теорія кротових нір підтвердилася? Що тоді?

— Я схильний вважати, що, якби ми змогли зрозуміти, як і чому крісло здатне повертати нашу свідомість у спогади, нам було б легше докопатися до того, як зупинити хибні спогади.

— А тобі не спадало на думку, що це з галузі непізнаваного?

— Ти втрачаєш надію?

— О, любий мій, вона утрачена давно і незворотно. Навіть якщо відкинути мої страждання, щоразу, повертаючись, я знищую свідомість шістнадцятирічної дівчинки, що йде до машини, назустріч першій миті справжньої свободи. Я вбиваю її знову і знову. Вона не має шансу прожити власне життя. Через Маркуса Слейда. Через мене.

— Тоді давай я буду сподіватися за нас обох. Хоча б якийсь час.

— Ти й так це робиш.

— Давай я візьму це на себе.

Вона уважно дивиться на Баррі.

— Ти досі віриш, що ми знайдемо спосіб усе виправити?

— Так.

— Коли? В наступній часолінії? Чи, може, у тридцятій?

— Так дивно, — каже Баррі.

— Що?

— Я зайшов до цієї кімнати п’ять хвилин тому і не мав уявлення, що означають ці рівняння. Потім раптом у мене з’являється спогад із цієї часолінії, і я бачу, що розуміюся на диференціальних рівняннях із частинними похідними. — У нейронній структурі мозку Баррі раптом спалахує фрагмент розмови в іншій часолінії, і він каже: — Ти пам’ятаєш, що казав нам Маркус Слейд, коли ми тримали його на мушці в тому готелі?

— Ти ж, мабуть, розумієш, що з моєї дзвіниці то було майже сто років і три часолінії тому?

— Ти сказала йому, якщо світ дізнається про існування крісла, то це знання вже неможливо буде знищити. І саме із цим ми зараз боремося. Пригадуєш?

— Дуже туманно.

— А він сказав, що ти зашорена, не бачиш поки всього і не зможеш побачити, не пройшовши тим самим шляхом, що й він.

— Він був психом.

— Я тоді теж так думав. Але відмінність між тобою в тій першій часолінії і тобою теперішньою разюча. Ти опанувала цілі царини науки, прожила не одне таке життя, про які Гелена-перша навіть мріяти не могла. Ти бачиш світ таким, яким вона його в житті не бачила! І те саме зі мною. Хто знає, скільки життів прожив Слейд і що він з них виніс? А що як він і справді знайшов якийсь вихід? Якусь лазівку, що дозволила обминути проблему хибних спогадів? Щось таке, на що в тебе, перш ніж ти все це сама зрозумієш, піде ще казна-скільки циклів? Що як ми постійно випускаємо з уваги щось дуже важливе?

— Що саме?

— Ну, я не знаю, може, краще запитати Слейда?

— І як ти пропонуєш це зробити, пане детективе?

— Не знаю ще, але взяти та все кинути…

— Це я не можу кинути. Ти ж можеш послати все до біса, коли забажаєш, і жити власним життям у блаженному незнанні, що настане цей день.

— Невже я став так мало важити для тебе?

Гелена зітхає:

— Звісно, ні.

На столі в них за спинами деренчить прес-пап’є.

По віконній шибі павутинням розбігається тріщина.

У кістках віддається низький гуркіт далекого вибуху.

— Що за чорт? — похмуро озивається Гелена. — Ну що, коханий, ідемо до лабораторії, прикінчиш мене знову?

Баррі вже не в підземній лабораторії на їхньому з Геленою острові неподалік узбережжя штату Мен, а сидить за знайомим столом у знайомому залі.

Голова болить від відчуття, яке він досить довго не переживав, — це тупий і розпульсований біль за очима, як під час тяжкого похмілля.

Він не зводить очей з монітора з показаннями свідка і, хоч спогадів цієї часолінії ще немає, усвідомлює з дедалі більшим жахом, що перебуває на четвертому поверсі 24-го відділку поліції Нью-Йорка.

Західна 100-та вулиця.

Верхній Вест-Сайд.

Мангеттен.

Раніше він тут працював. Не просто в цій будівлі. А на цьому поверсі. У цьому кабінеті. І не просто за таким столом, як цей. А за цим столом. Він навіть упізнає чорнильну пляму, що лишилася на стільниці, коли в нього протекла кулькова ручка.

Баррі хапає телефон, дивиться на екран. На ньому дата — 16 квітня 2019 року.

Четвертий ювілей часолінії, де Гелена померла в лабораторії DARPA.