Рекурсія - Suncharion - Страница 47

— Пекін і Москва через дипломатичні канали вже повідомили, що володіють цією технологією, — каже схвильовано Шоу.

— Я так дивлюся, кожна наступна ваша фраза страшніша за попередню.

— Ну тоді, щоб не випадати з тренду… — Шоу відкриває ноутбук, що стоїть на столі, вводить у браузері вебадресу. — Виклали п’ять хвилин тому. Преса ще не в курсі.

Гелена посувається до екрана.

Бачить домашню сторінку «Вікілікс».

Під рубрикою «Війна та Збройні сили» бачить зображення солдата в кріслі, ідентичному до того, що стоїть посеред лабораторії, а знизу текст:

Гелені стискає в грудях.

Чорні зірочки спалахують перед очима.

— Що це за «Вікілікс», який прив’язує це крісло до уряду США?

— Невідомо.

— Що маємо в сухому залишку… — каже Альберт. — Хтось хакнув сервери Слейда. Очевидно, знайшлося чимало клієнтів, готових заплатити за те, що там було. Потім інформація пішла гуляти далі — від клієнта, кількох клієнтів чи самих хакерів. З високою ймовірністю в різних країнах світу вже існує та функціонує енна кількість крісел. Воно вже в розпорядженні Китаю та Росії, а тепер, коли «Вікілікс» виклала у відкритий доступ його креслення, свою персональну машину пам’яті може створити будь-яка корпорація, царьок чи навіть просто багатій, який не пошкодує двадцяти п’яти мільйонів баксів.

— І не забудьте, — каже Радж, — як мінімум одне з цих крісел перебуває в руках якихось терористів, і вони користуються ним, щоб нищити визначні місця одного з найбільших міст світу.

Гелена переводить погляд на крісло.

Тоді на капсулу.

На термінал.

Повітря сповнене слабким гудінням.

Новий сюжет з’являється в теленовинах.

Цього разу місцем атаки стає Сан-Франциско, де від мосту «Золоті ворота» в небо здіймаються стовпи чорного диму.

Розум Гелени намагається осягнути масштаби трагедії, але все складно, заплутано, і вона сама не в найкращій формі.

— Який сценарій найгірший, Альберте? — цікавиться Шоу.

— Я думаю, це він і є.

— Ні, я про те, що може бути далі.

Альберт завжди був незворушний, ніби могутній інтелект і захищав, і підіймав його над усіма. Але не сьогодні. Вигляд в Альберта наляканий.

Він каже:

— Ми ще не знаємо, що є в Росії та Китаю — тільки креслення чи вже випробна модель. Якщо немає, то можете бути певні, що її монтування йде повним ходом. Як, зрештою, і в інших країнах світу.

— Але чому? — дивується Гелена.

— Тому що це зброя. Бездоганна зброя. Пригадуєте нашу першу нараду за цим столом, коли ми обговорювали гіпотетичну відправку в минуле дев’яностоп’ятирічного снайпера, щоб змінити підсумки війни? Хто з ворогів чи навіть із союзників може використати проти нас це крісло?

— Та хто завгодно, — гмикає Шоу.

— Як в епоху ядерного протистояння? — озивається Радж.

— Так, тільки навпаки. Правителі остерігаються хапатися за ядерний кийок, бо щойно ти натиснеш на кнопку, як твій противник зробить те саме. Імовірність отримати удар у відповідь надто велика, і це стримує.

А в разі з кріслом перспективи удару у відповідь чи гарантованого взаємного знищення немає. Уряд, корпорація чи індивід, які першими успішно скористаються кріслом зі стратегічною метою (чи то ревізія підсумків війни, чи то ліквідація давно померлого тирана, чи що там іще) залишаються у виграші.

— Тобто, — каже Гелена, — кожен, хто отримає крісло, знайде дуже вагомі причини скористатися ним.

— Саме так. І кожен намагатиметься це зробити якнайшвидше. Виграє той, хто першим перепише історію на свою користь. Надто високі ставки, щоб це зробив не хтось, а саме ти.

Гелена знову кидає погляд на телевізор.

Зараз палає піраміда «Трансамерика» у фінансовому районі Сан-Франциско.

— Мабуть, за цими атаками стоїть уряд якоїсь країни, — каже вона.

— Ні, — озивається Альберт, вичитуючи щось у телефоні. — Якась анонімна група у твіттері щойно взяла відповідальність на себе.

— Чого вони хочуть?

— Хтозна? Часто мета терористів — саме створення хаосу.

На екрані — студія із шокованою ведучою, яка говорить щось у камеру.

— Альберте, збільшіть, будь ласка, гучність, — просить Шоу.

«— Після низки суперечливих повідомлень про теракти в Нью-Йорку та Сан-Франциско в „Гардіан“ щойно вийшла стаття Глена Ґрінвальда, яка стверджує, що влада США як мінімум пів року володіє новою технологією під назвою „Крісло пам’яті“, яку вона вкрала у приватної компанії. Містер Ґрінвальд стверджує, що за допомогою крісла пам’яті свідомість того, хто ним користується, повертається в минуле. І, якщо вірити його джерелам, які він не називає, саме це крісло і є істинною причиною таємничого синдрому хибних спогадів…»

Альберт скручує звук.

— Треба негайно щось робити, — каже він. — Кожної миті може статися зсув, і ми опинимося в іншому світі або взагалі перестанемо існувати.

Шоу, що досі неспокійно міряв кроками лабораторію, важко опускається на стілець і питально дивиться на Гелену.

— Треба було вас тоді послухати.

— Зараз не найкращий момент…

— Я ж думав, ми із цим кріслом зробимо багато добрих справ. Я був готовий присвятити залишок свого життя…

— То все пусте. Якби ви тоді мене послухали і знищили крісло, то тепер ми були б безпорадні.

Шоу зиркає на телефон.

— Сюди їдуть мої боси.

— Скільки ми маємо часу?

— Вони вилітають із Вашингтона, тож хвилин тридцять маємо. Хочуть усе взяти під свій контроль.

— Нас звідси кишнуть на раз-два, — каже Альберт.

— А давайте відправимо Тімоні в минуле, — пропонує Шоу.

— В який момент? — уточнює Альберт.

— До того, як хакнули сервери Слейда. Тепер, знаючи, де стоїть будівля, ми можемо провести рейд раніше. Хакери не дістануться до комп’ютерів, і ми залишимось єдиними у світі власниками крісла.

— Допоки не настане цей момент, — виправляє Альберт, — і світ не згадає весь хаос, що розігрався цього ранку.

Гелена додає:

— А ті, хто зараз володіє кріслом, збудують його наново, відштовхуючись від своїх хибних спогадів. Як зробив Слейд. Без креслень буде важче, але не сказати, що це неможливо. Ну й знадобиться більше часу.

Гелена підводиться і йде до термінала, надягає шолом і сідає в крісло.

— Що ви робите? — питає Шоу.

— А на що це, по-вашому, схоже? Радже? Ти мені допоможеш? Потрібно картографувати спогад.

Радж, Шоу та Альберт переглядаються, сидячи за столом.

— Гелено, що ви робите? — знову питає Шоу.

— Витягаю нас із халепи.

— Як?

— Джоне, трясця, — скипає Гелена. — Можна просто послухатися? У нас часу кіт наплакав! Я була біля вас, давала поради, грала за вашими правилами. Тепер ваша черга грати за моїми.

Шоу зітхає, здуваючись. Вона чудово розуміє, як це боляче — відмовитися від перспективного крісла! Річ не просто в розчаруванні від утрати наукових і гуманітарних можливостей, які воно могло б принести в ідеальному світі. А в розумінні порочності людства, через яку ми ніколи не дозріємо до володіння такою міццю.

— Гаразд, — киває він нарешті. — Радже, запускай те крісло.

Це перший непідробний смак свободи, який відчула дівчина.

Вона виходить у передвечірню годину з двоповерхового фермерського будинку і залазить у синьо-білий «шевроле сільверадо» 1978 року випуску — єдину машину в їхній родині.

Вона не дуже й сподівалася, що на шістнадцять років — які їй виповнилися два дні тому — батьки подарують їй автомобіль. Вона планує, що наступного літа працюватиме дитячою доглядачкою та рятувальницею на пляжі та заробить грошей на власну машину.

Батьки стоять на ґанку, що трохи просідає, і з гордістю спостерігають, як вона вставляє ключ у замок запалювання.