Рекурсія - Suncharion - Страница 45

За допомогою крісла вони запобігають удару безпілотника в Афганістані, який замість бойовиків атакував весілля, через що загинули переважно жінки та діти.

Вони корегують удар з бомбардувальника B-1 «Лансер» у провінції Забул, який помилково замість групи талібів знищив спецзагін.

Коли Тімоні помирає в капсулі, щоб передати Шоу подробиці майбутньої засідки, це повертає до життя чотирьох солдатів, загиблих від рук ісламських бойовиків під час патрулювання в пустелі Нігер.

Тепер вони використовують крісло так часто — не менше разу на тиждень, — що Шоу вводить у команду нового агента, розвантажуючи Стіва й Тімоні, яким уже даються взнаки стреси від пережитих смертей.

Гелена разом з Алонсо та Джессікою спускається на ліфті в підземний паркінг і йде до чорного «субурбана».

Вона ніколи ще не відчувала такої безнадії, як тепер.

Вона так більше не може.

Військові на повну експлуатують її крісло, а вона не має змоги покласти цьому край. Крісло ретельно охороняють, а доступу до системи в Гелени немає. Навіть якщо їй удасться вислизнути від Алонсо з Джессікою, влада постійно полюватиме на неї — через її знання. Крім того, Шоу просто відправить агента в потрібний спогад — і буде по втечі.

Знову її обсідають похмурі думки.

Вони викермовують на вулицю Франкліна Рузвельта і прямують на південь, коли в кишені у Гелени починає вібрувати телефон. Дзвонить Шоу.

Вона бере слухавку:

— Алло, ми в дорозі.

— Ви перша, кому я це кажу.

— Слухаю.

— Сьогодні вранці нам підкинули нове завдання.

— Яке?

Небо зникає за вікном: вони в’їжджають у Мангеттенський портал тунелю між Мідтауном і Квінсом.

— Вони хочуть заслати агента майже на рік назад.

— Чому? Навіщо?

Джессіка сильно натискає на гальмо, Гелену кидає вперед, пасок безпеки напинається. Низка червоних стоп-сигналів за лобовим склом прокреслює тунель попереду. Світлове шоу супроводжує какофонія автомобільних гудків.

— Гучне вбивство, — починає розповідати Шоу.

У надрах тунелю спалахує світло та лунає звук, схожий на гуркіт грому.

Деренчать вікна, машина здригається під Геленою, на секунду зловісно гасне горішнє освітлення тунелю, потім знову спалахує.

— Що за чорт? — дивується Алонсо.

— Джоне, я вас наберу, — Гелена вимикає телефон. — Що там коїться?

— Мабуть, аварія десь попереду.

Люди починають виходити з машин.

Алонсо також відчиняє двері та виходить у тунель.

Джессіка йде за ним.

Запах диму, що просочується крізь вентиляційні отвори, повертає Гелену до реальності.

Вона озирається і бачить крізь заднє скло тунель, ущерть забитий машинами.

Якийсь чоловік пробігає повз неї назад, до виходу з тунелю, і перша хвиля страху наринає на Гелену.

Людей дедалі більше, вигляд у всіх наляканий, вони біжать поміж машинами назад, у бік Мангеттену, явно від чогось тікаючи.

Гелена відчиняє двері та виходить з машини.

Шум відчайдушної метушні переляканого люду відбивається від стін тунелю і заглушає торохтіння тисяч двигунів, що працюють на холостому ходу.

— Алонсо?

— Не знаю, що там сталося, — відповідає він, — але точно щось недобре.

Дивні запахи витають у повітрі. Тхне не тільки викидними газами, а й бензином і горілим пластиком.

З тунелю спереду викочується дим. Шоковані обличчя людей, що рухаються повз Гелену, чорні від сажі й червоні від крові.

Швидко починає бракувати кисню, очі Гелені ріже від диму, вона тепер заледве розрізняє, що діється попереду.

— Валимо звідси, Алонсо, — озивається Джессіка. — І що швидше, то краще.

І коли вони розвертаються, щоб іти, з диму, накульгуючи і тримаючись за бік, виходить чоловік. Видно, йому боляче.

Кашляючи, Гелена кидається до нього і бачить, що в його боці стирчить уламок скла.

Руки в пораненого закривавлені, обличчя корчить гримаса болю.

— Гелено! — кричить Джессіка. — Тікаймо звідси!

— Йому потрібна допомога.

І тут чоловік, важко дихаючи, падає на Гелену. Алонсо кидається до них, вони з Геленою беруть пораненого попід пахви і тягнуть. Дебелий дядько, фунтів із двісті п’ятдесят ваги, на ньому напівспалена сорочка з логотипом кур’єрської служби.

Вони вирушають до виходу з тунелю, і всім одразу легшає. При кожному кроці в туфлі чоловіка хлюпає кров, що натікає туди з рани.

— Ви бачили, що там сталося? — запитує в пораненого Гелена.

— Дві фури раптом зупинилися. Зайняли обидві смуги недалеко переді мною і стоять собі. Народ почав сигналити. Минуло трохи часу, люди стали виходити з машин і йти до фур розбиратися. І тільки-но перша людина зійшла на підніжку, як бац! Яскравий спалах, гуркіт, що аж вуха заклало. Дивлюся: на мене над машинами котиться хвиля вогню. Я встиг упасти мордою в землю за секунду до того, як вогонь докотився до мого фургона. Вітрове скло розірвало на друзки, усередині все горить. Думав, мені кінець, але якось…

Чоловік замовкає.

Гелена втуплюється очима в дорожнє полотно, яке вібрує в неї під ногами, тоді всі повертаються в бік Квінсу.

Попервах через дим важко щось розібрати, але скоро на віддалі видно рух: назустріч їм несуться люди, їхні крики гучнішають, багаторазовою луною відбиваючись від стін тунелю. Гелена підводить голову: за кілька метрів угорі, просто над нею, у стелі з’являється тріщина.

Від неї під прямим кутом відходять інші тріщини, шматки бетону падають на машини й людей. В обличчя дме прохолодний вітер, а крики нажаханого люду тепер перекриваються невиразним гудінням і розкотистим гуркотом, які дужчають щосекунди.

Кур’єр жалісно схлипує.

— Бля! — не витримує Алонсо.

Гелена відчуває на обличчі бризки, а тоді стіна води виривається з диму, несучи машини та людей.

У Гелену неначе вдаряє стіна з крижаної цегли, збиває її з ніг, вона перекидається в несамовитій круговерті, б’ється об стіни, стелю, об жінку в діловому костюмі, їхні погляди зустрічаються на якусь сюрреалістичну частку секунди — і після цього Гелена з розмаху врізається в лобове скло фургона «ФедЕкс».

Гелена стоїть біля вікна у вітальні своєї квартири, з її носа тече кров, у голові пульсує біль, а вона намагається зрозуміти, що це щойно сталося.

Вона й досі відчуває страх від того, що її несе через трубу у водяному потоці, де змішалися люди, машини та ще казна-що, однак там, у тунелі, смерть не знайшла її.

Усе це — хибний спогад.

Гелена прокинулася, поснідала, вдягнулася та вже йшла до дверей, коли пролунали два вибухи — так гучно й так близько, що затрусилася підлога і задзеленчало скло. Гелена кинулася у вітальню і в німому здивуванні витріщилась у вікно, за яким палав міст на 59-й вулиці. За п’ять хвилин з’явилися хибні спогади про смерть у тунелі.

На очах у Гелени палають вежі мосту на 59-й вулиці, які спираються на острів Рузвельта. Стовпи вогню здіймаються на кілька сотень футів, а жар від них іде такий, що вона відчуває його й за тисячу футів через шибу вікна.

Дідько, що ж це коїться?

Прогін мосту між Мангеттеном і островом Рузвельта звисає над Іст-Ривер, як надірваний сухожилок.

Ферми, що кріплять його до Мангеттенської вежі, досі тримаються. Машини падають зі здибленого полотна в річку, люди хапаються за поруччя, а течія повільно вивертає проліт із кріплення з таким огидним скреготом, що він віддається Гелені в зубах.

Кров з носа заливає губи, і коли Гелена витирає їх, їй раптом блискає думка: «Я пережила зсув реальності. Загинула в тунелі. А тепер я тут. Хтось користується кріслом».

Прогін, який з’єднував острів Рузвельта й Квінс, відривається, і Гелена бачить, як нижче за течією тисячофутова секція охопленого вогнем полотна дороги врізається в контейнеровоз, пробиваючи його корпус гострими уламками покручених ферм.

Повітря навіть у квартирі тхне горілими матеріалами, які в принципі не повинні горіти, а від виття сирен сотень автомобілів рятувальних служб можна оглухнути.