Рекурсія - Suncharion - Страница 43

— Так, можна розробити декілька моделей, але я погоджуся з вами: відстежити причинно-наслідкові зв’язки за такого неохопного набору даних просто нереально. І, ваша правда, ми небезпечно близько підійшли до того, що називається законом непередбачуваних наслідків. Пропоную змоделювати таку, скажімо, ситуацію. Якби в результаті нашої діяльності Англія не вступила у війну з Німеччиною, Алан Тьюрінг, батько сучасної інформатики й теорії штучного інтелекту, не займався б розгадуванням німецьких шифрів. Можливо, він однаково заклав би підвалини сучасного світу, начиненого мікросхемами. А можливо, і ні. Чи його внесок був би не такий вагомий. Скільки життів було врятовано коштом цих технологій, які нас захищають? Більше, ніж було втрачено у Другій світовій? Снігова куля з нескінченних «а що, якби…» зростає до астрономічних величин.

— Ваша позиція зрозуміла, — каже Шоу. — Саме такі дискусії ми й повинні вести. — Він переводить погляд на Гелену. — Ось чому я хочу, щоб ви були з нами. Завадити використовувати крісло ви мені не зможете, але сподіваюся, що ви допоможете нам підійти до цього з головою.

Перший тиждень у них іде на те, щоб вивести базові принципи:

Користуватися кріслом можуть лише підготовлені агенти, як-от Тімоні та Стів.

Крісло за жодних обставин не використовується для зміни особистого минулого членів команди, їхніх друзів і родичів.

Крісло використовується для відряджання агентів у минуле максимум п’ятиденної давності.

Крісло використовується лише для запобігання непередбачуваних трагедій і катастроф, якщо один агент у змозі легко й анонімно це зробити.

Усі рішення щодо використання крісла приймаються голосуванням.

І таке інше.

Альберт пропонує для їхньої групи назву: «Відділ запобігання особливо страшному лайну». І, як це часто буває з поганими жартами, яким не знаходять заміни одразу, назва відділу залишається.

Коли минає тиждень, Шоу представляє групі об’єкт наступної місії, а для більшої переконливості додає фотографії.

Двадцять чотири години тому в місті Дендер, штат Вайомінг, у власній спальні знайшли вбитою одинадцятирічну дівчинку. Почерк злочину до найменших подробиць нагадував п’ять убивств, скоєних впродовж восьми тижнів у віддалених містечках кількох західних штатів.

Зловмисник пробрався у спальню орієнтовно між одинадцятою ночі та четвертою ранку, вирізавши шибку у вікні склорізом. Він заткнув рот жертві та зґвалтував її. У цей час батьки дівчинки спали в кімнаті навпроти, нічого не підозрюючи.

— На відміну від попередніх злочинів, — каже Шоу, — жертви яких були знайдені лише за кілька днів або й тижнів, убивця лишив дівчинку в ліжку, накривши її ковдрою, де вранці батьки і знайшли її. Це означає, що ми знаємо проміжок часу, упродовж якого було скоєно вбивство, і точне місце вбивства. Я думаю, ні в кого не виникає сумнівів, що саме робитиме далі цей вилупок. Тому ставлю на голосування: хто за те, щоб скористатися кріслом? Я особисто за.

Тімоні та Стів одразу голосують за.

Альберт уточнює:

— Як ви запропонували б Стіву покарати вбивцю?

— Що ви маєте на увазі?

— Спосіб перший: усе зробити тихо. Стів бере чувака на гарячому, відвозить подалі та прикопує так, що ніхто ніколи не знайде. І спосіб другий: максимально шумний. Маніяка знаходять з перетятою горлянкою в кущах під тим вікном, куди він намірявся залізти, склоріз і ніж — усе при ньому. Шумним способом ми фактично засвітимо наш «Відділ запобігання особливо страшному лайну». Може, ми цього й домагаємося. А може, й ні. Зараз я просто запитую.

Гелена дивиться на фотографію — наймоторошнішу з усіх, які їй траплялися в житті, — і втрачає здатність мислити раціонально. У цей момент вона бажає лише одного: щоб мерзотник, який це вчинив, не відбувся простим покаранням.

А вголос каже:

— Я — за повний демонтаж лабораторії та знищення всієї інформації, що зберігається на серверах. Та якщо ви проголосуєте за місію (а я усвідомлюю, що мені вас не спинити), то я за те, щоб убити мерзотника й залишити його під вікном разом з усіма доказами його намірів.

— Чому, Гелено? — дивується Шоу.

— Бо коли люди бачитимуть, що за змінами реальності є хтось, якась група, таке осмислення нашої діяльності переведе її в розряд сучасних міфів.

— Такий собі Бетмен? — посміхається Альберт.

Гелена пускає очі під лоба й каже:

— Якщо ваша мета — відвертати зло у світі, то буде краще, щоб злочинці вас боялися. Крім того, якщо цього покидька знайдуть під вікном з явними доказами його намірів, поліція пов’яже його з іншими убивствами, і, сподіваюся, сім’ям загиблих трохи полегшає, коли вони дізнаються, що злочинця покарано.

— Хочете сказати, що ми перетворюємося на такого собі бабая? — озивається Тімоні.

— Якщо хтось не піде на злочин через страх перед таємничою групою, владною над пам’яттю і часом, то не буде і злочину, який нам доведеться відвертати, і хибні спогади плодити не буде потреби. Тому так. Стаємо бабаєм.

Стів застає вбивцю дівчинки о 1:35, коли той починає вирізати отвір у шибі, щоб потрапити до Дейзі Робінсон.

Він заліплює йому скотчем рот і зап’ястки та непоспіхом перерізає горло від вуха до вуха, спостерігаючи, як нелюд, стікаючи кров’ю, корчиться в пилюці під будинком.

Наступного тижня вони приймають рішення не протидіяти інциденту, під час якого в Техасі, на гірській ділянці залізниці зійшов з колії потяг. Дев’ять осіб тоді загинули, було також багато поранених.

Коли над лісами південніше Сіетла зазнає аварії літак, що виконував внутрішній авіарейс, група знову вирішує не використовувати крісла. Мотивація: як і у випадку із залізничною катастрофою, до з’ясування причин аварії мине багато часу, і посилати в минуле Стіва чи Тімоні буде запізно.

З дня на день стає дедалі зрозуміліше, які трагедії вони у змозі відвертати, і, якщо виникають бодай найменші сумніви в успіху місії, група вирішує не втручатися. На велику полегшу Гелени.

Вона далі живе під наглядом у квартирі неподалік від Саттон-плейс.

Тепер Алонсо та Джессіка випускають її на вечірні прогулянки. І коли вона гуляє, хтось із них тримається на пів кварталу спереду, а другий — теж на пів кварталу — ззаду.

Надворі перший тиждень січня, крижаний подих вітру, який ширяє між хмарочосами, обпікає обличчя. Проте Гелені тепло від ілюзії свободи. Вона походжає вечірнім Нью-Йорком і уявляє, що сама.

Час від часу Гелена заглиблюється в думки, згадує батьків і Баррі.

Її не полишає згадка про те, як вона бачила детектива востаннє: ось він стоїть у Слейдовій лабораторії за мить до того, як згасне світло. А невдовзі вже кричить, щоб Гелена тікала.

Сльози, холонучи, збігають по щоках.

Трьох людей, які найбільше важили в її житті, вже немає. Вона вже ніколи їх не побачить. Нестерпна самотність, якою віє від цього знання, проймає до кісток.

Їй сорок дев’ять, і вона замислюється: що таке старість? Не в сенсі фізичної деградації, а в сенсі стосунків. Тиша, яка стає дедалі непроникнішою, коли світ залишають найдорожчі вам люди, які сформували вас як особистість, які стали частиною вашого світу. Вона не бачить виходу, не бачить сенсу в існуванні. Усі, кого вона любила, зійшли з дистанції, а на скільки вистачить її, Гелена не знає.

Тімоні повертається в минуле й зупиняє схибленого страхового агента — віком п’ятдесят два роки, — який на політичній демонстрації в Берклі розстріляв з автомата двадцять вісім студентів.

Стів пробирається у квартиру в Лідсі, мешканець якої майструє пояс смертника, втикає тому лезо бойового ножа в основу черепа, перерізаючи довгастий мозок, і залишає його обличчям на столі в купі цвяхів, гайок і болтів, що мали розлетітись у вагоні Лондонського метрополітену завтра вранці та вбити дванадцятьох людей.