Темна матерія - Suncharion - Страница 62

Ми впріли, в тиші чути, як калатають наші серця.

Даніела запускає пальці в моє волосся і в темряві дивиться на мене так, як я люблю.

— Чого ти? — питаю.

— Чарлі точно зауважив.

— Що саме?

— Те, що він сказав, коли ми повертались. Так не було відтоді, як з’явився Джейсон-2. Тебе неможливо замінити. Навіть тобою. Я все згадую, як ми вперше зустрілися. У ту мить нашого життя ми могли пересіктися з ким завгодно. Але ти з’явився на тій вечірці й урятував мене від того придурка. Я знаю, що частина нашої історії — це чиста фізика, іскра між двома контактами. Але друга частина — це просто диво. Диво в тому, що ти увійшов у моє життя саме в потрібну мить. Саме ти, а не хтось інший. У якомусь сенсі, це навіть більше диво, ніж та іскра сама по собі. Те, що ми взагалі знайшли одне одного.

— Це надзвичайно!

— І ось я бачу, що те ж саме сталося вчора. Із усієї купи Джейсонів тільки ти додумався утнути оту божевільну штуку в закусочній, щоб опинитися в поліції, де ми нарешті так благополучно зустрілися.

— Тобто ти хочеш сказати, що це доля.

Вона усміхається.

— Здається, я хочу сказати, що ми вдруге знайшли одне одного.

Ми знову кохаємось і засинаємо.

Глупої ночі вона будить мене й шепоче мені на вухо:

— Я не хочу, щоб ти їхав.

Я повертаюсь і дивлюся на неї.

Її очі широко розплющені в темряві.

У мене болить голова.

У роті сухо.

Я перебуваю в тому непевному стані між сп’янінням і похміллям, коли задоволення повільно перетворюється на біль.

— Може, ми просто поїдемо далі?

— Куди?

— Я не знаю.

— А що ми скажемо Чарлі? У нього є друзі. Може, й дівчина. Так і скажемо йому, щоб він усе це забув? Зрештою, йому подобається в школі.

— Я знаю, — каже вона. — І мені від цього гидко, але так, це те, що ми йому скажемо.

— Місце, де ми живемо, наші друзі, наша робота — ці речі нас визначають.

— Не тільки ці речі нас визначають. Поки я з тобою, я напевне знаю, хто я.

— Даніело, понад усе на світі я хочу бути з тобою. Але якщо я не зроблю отого завтра, ви з Чарлі ніколи не будете в безпеці. І щоб там не трапилось, а біля тебе буду я.

— Я не хочу якусь твою версію. Я хочу тебе.

Я прокидаюся ще затемна від того, що в голові гупає пульс, а в роті пересохло намертво.

Натягнувши джинси й сорочку, шкандибаю коридором.

Камін сьогодні не розпалювали, і єдиним джерелом освітлення на першому поверсі є слабенький нічник, увімкнений в розетку над кухонним столом.

Я беру з шафи склянку і набираю воду з крана.

Випиваю залпом.

Набираю ще.

Центральне опалення вимкнене.

Я стою біля раковини й сьорбаю чудову холодну воду.

У хаті так тихо, що я чую, як потріскує підлога, коли в різних кутках будинку деревні волокна розширюються і стискаються.

Дивлюся на ліс у вікно над кухонною раковиною.

Я радий, що саме я потрібен Даніелі, але я не знаю, куди б ми могли поїхати звідси. Я не знаю, як уберегти їх.

Трохи далі за джипом щось впадає мені в око.

По снігу повзе якась тінь.

Сплеск адреналіну.

Я ставлю склянку, йду до вхідних дверей, взуваю черевики.

Виходжу на веранду, застібаю сорочку й іду до втоптаного снігу між сходами й машиною.

Потім далі, за джип.

Онде.

Я бачу те, що муляло мені очі з кухні.

Воно ще ворушиться, коли я наближаюся.

Воно більше, ніж здавалося спершу.

Завбільшки з людину.

Ні.

Боже.

Та це людина.

Шлях, яким він повз, відмічений смугами крові, котра здається чорною при світлі зірок.

Він стогне, намагаючись повзти до веранди. Навряд чи він туди добереться.

Я підходжу до нього, стаю на коліна.

Це — я, той самий бушлат, рюкзак із «Лабораторій швидкості», нитяна обручка.

Однією рукою він тримається за живіт. Вона вся залита ще паруючою кров’ю. Він дивиться на мене неймовірно розпачливими очима.

Я питаю:

— Хто зробив це з тобою?

— Один із нас.

— Як ти мене знайшов?

Він викашлює бризки крові.

— Допоможи мені.

— Скільки вас тут?

— Здається, я помираю.

Я роззираюсь довкола. Відразу ж помічаю пару закривавлених слідів, які йдуть від цього Джейсона до джипа й завертають за ріг будинку.

Вмираючий Джейсон називає моє ім’я.

Наше ім’я.

Просить про допомогу.

І я хочу йому допомогти, але в голові б’ється одна думка — вони нас знайшли.

Вони таки знайшли нас.

Він каже:

— Не дай їм скривдити її.

Я озираюсь на машину.

Спочатку я не помітив, але тепер бачу, що всі шини порізані.

Десь неподалік я чую, як під чиїмись кроками рипить сніг.

Я намагаюся зловити якийсь рух серед дерев, але світло зірок не проникає глибше в ліс, який темніє навколо будинку.

Він каже:

— Я не готовий до цього.

Я дивлюся в його очі й відчуваю, як у мені наростає паніка.

— Якщо це кінець — будь мужчиною.

Тишу розтинає постріл.

Звук виходить з-за будинку, від озера.

Я рвонув назад через сніг, повз джип, мчу до веранди, намагаючись зрозуміти, що відбувається.

Ізсередини будинку Даніела вигукує моє ім’я.

Я злітаю сходами.

Вриваюсь у вхідні двері.

Даніела виходить у коридор. Вона закутана в ковдру, ззаду на неї падає світло з головної спальні.

Син з’являється з кухні.

Я замикаю за собою вхідні двері, коли Даніела й Чарлі збираються в коридорі.

Вона питає:

— Хтось стріляв?

— Так.

— Що відбувається?

— Вони нас знайшли.

— Хто?

— Я.

— Як це могло статися?

— Нам треба їхати негайно. Ви обоє йдіть у нашу спальню, одягайтеся, починайте збирати речі. Я піду перевірю, чи замкнені задні двері, а потім прийду до вас.

Вони рушають коридором.

Вхідні двері надійно замкнені.

В будинок можна потрапити тільки через французькі двері, які ведуть з веранди у вітальню.

Я проходжу через кухню.

Даніела й Чарлі чекатимуть від мене рішення про наші подальші дії.

А я поняття не маю, що нам робити.

Ми не можемо скористатися машиною.

Нам доведеться йти пішки.

Коли я добираюся до вітальні, мої думки вже несуться бурхливим потоком свідомості.

Що нам треба взяти із собою?

Телефони.

Гроші.

Де наші гроші?

У конверті в нижній шухляді комода в нашій спальні. Що ще нам знадобиться?

Що нам не можна забути?

Скільки моїх версій полює тут на нас?

Невже я сьогодні помру?

Від своєї власної руки?

Я намацую дорогу в темряві, повз диван, до французьких дверей. Коли я підходжу й смикаю ручки, мені спадає на думку: тут не може бути так холодно.

Хіба що ці двері недавно відчиняли.

Буквально кілька секунд тому.

Зараз вони замкнені, а я не пам’ятаю, щоб я їх зачиняв. У шибки я наче щось бачу на веранді, але ще дуже темно, і важко щось розгледіти. Здається, воно ворушиться. Мені треба повертатися до сім’ї.

Коли я стаю спиною до французьких дверей, з-за дивана виростає якась тінь.

У мене зупиняється серце.

Спалахує лампа.

Я бачу себе за три метри від себе, одна рука на вимикачі, в іншій — пістолет, націлений на мене.

На ньому тільки труси.

Руки закривавлені.

Він обходить диван, тицяючи пістолет мені в обличчя, і тихо каже:

— Роздягайся.

Я впізнаю його по шраму на обличчі.

У французькі двері мені видно, що робиться позаду мене.

Світла лампи достатньо, щоб побачити на веранді купу одягу — черевики «Тімберденди» і бушлат — та ще одного Джейсона, який лежить на боку, головою в калюжі крові, з перерізаним горлом.

Він каже:

— Я не повторюватиму.

Я починаю розстібати сорочку.

— Ми знайомі, — кажу.

— Ще б пак.

— Ні, я про шрам на твоєму обличчі. Два дні тому ми разом пили пиво.

Я бачу, що він розуміє, про що я кажу, але це на нього не впливає так, як я сподівався.