Темна матерія - Suncharion - Страница 59

— Хто така Анжела?

— Подруга.

— Дівчина? — він червоніє у світлі багаття. — Тож я вмираю з цікавості: ти пройшов іспит з водіння?

Він скромно усміхається.

— Я гордий власник учнівських прав.

— Це чудово. То він був з тобою?

Чарлі киває.

Чорт. Дуже шкода.

Я натягую простирадло й ковдри до плечей Чарлі й цілую його в лоб. Я вже й забув, коли вкладав свого сина спати, тож намагаюся насолодитися цією миттю, розтягнути її. Однак усе це швидко минає, а втім, як і все гарне.

Чарлі пильно дивиться на мене у тьмяному світлі.

— З тобою все гаразд, тату?

— Ні. Не зовсім. Але тепер я з вами. Тільки це й має значення. А ця інша моя версія... він тобі подобався?

— Він мені не батько.

— Я знаю. Але тобі...

— Він мені не батько.

Я підводжуся з дивана, підкидаю в багаття ще одне поліно й пробираюся через кухню на другий кінець будинку. Під моєю вагою скрипить паркет.

У цій кімнаті так холодно, що тут не заснеш. Але Даніела застелила ліжка нагорі й позносила сюди всі ковдри, які познаходила в шафах.

Стіни оббиті дерев’яними панелями.

В кутку світиться калорифер, наповнюючи повітря запахом горілої пилюки.

Із ванної доноситься якийсь звук.

Ридання.

Я стукаю в пустотілі двері.

— Даніело?

Я чую, як вона затамовує віддих.

— Що?

— Можна мені увійти?

На мить вона затихає.

Потім клацає замок.

Я знаходжу Даніелу, яка скоцюрбилася в кутку біля старої ванни на левових лапах, коліна притиснуті до грудей, очі червоні й підпухлі.

Я ніколи не бачив її такою — тремтячою, зламаною.

— Я не можу. Я просто... я не можу, — каже вона.

— Що не можеш?

— Ось ти тут, переді мною, і я так сильно тебе люблю, а потім я починаю думати про всі ті інші твої версії, і...

— Їх тут немає, Даніело.

— Але вони рвуться сюди.

— Але ж їх немає.

— Я не знаю, що думати про все це, як це сприймати. А потім я запитую себе...

Вона втрачає останні крихти самовладання.

Наче крига раптом провалюється під моїми ногами.

— Про що питаєш?

— Я думаю... а ти це точно ти?

— Про що ти говориш?

— Звідки мені знати, що ти — мій Джейсон? Ти кажеш, що ти вийшов з дому на початку жовтня, і що ти не бачив мене аж до того ранку в поліцейському відділку. Але звідки мені знати, що ти — справді той чоловік, якого я кохаю?

Я опускаюсь на підлогу.

— Подивися мені в очі, Даніело.

Вона дивиться.

Крізь сльози.

— Невже ти не бачиш, що це я? Невже не віриш?

— Я весь час думаю про цей останній місяць із ним. Мене просто нудить.

— Як це було?

— Джейсоне, не муч мене. Не муч себе.

— Кожного дня, блукаючи в тому коридорі, в кубі, намагаючись знайти дорогу додому, я думав про вас обох. Я гнав від себе ці думки, але ж уяви себе на моєму місці.

Даніела розставляє коліна, я вмощуюся між ними, вона міцно притискає мене до грудей і запускає пальці в моє волосся.

— Ти справді хочеш знати? — запитує вона.

Ні.

Але я мушу.

Я кажу:

— Завжди хотітиму.

Я кладу голову їй на груди.

Відчуваю, як вони піднімаються і опускаються.

Вона веде далі:

— Чесно кажучи, спочатку було якось дуже дивно. Я тому так чітко й запам’ятала той вечір, коли ти пішов до Раяна на вечірку, бо мене вразило, як ти — він — поводився, коли повернувся додому. Спершу я подумала, що ти напився, але це було щось інше. Це було, наче... наче ти дивився на мене зовсім по-новому.

Я й досі пам’ятаю, хоч минуло вже стільки років, як ми вперше кохалися на моєму горищі. Я лежала в ліжку гола, чекаючи на тебе. А ти якийсь час стояв у ногах ліжка й дивився на мене. Мені здалося, що це вперше ти мене справді побачив. А можливо, то взагалі було вперше, що хтось на мене дивився по-справжньому. Це було щось надзвичайне.

Цей інший Джейсон дивився на мене саме так, і між нами виникла якась нова енергія. Це трохи схоже на те, як ото коли ти повертаєшся додому після вихідних, які ти провів на одній зі своїх конференцій, але набагато сильніше.

— Тобто з ним це було, наче між нами вперше?

Вона відповідає не зразу.

Якийсь час просто дихає.

Потім нарешті каже:

— Мені дуже шкода.

— Ти ні в чому не винна.

— Через пару тижнів до мене дійшло, що тут щось не те, і причина не в одній ночі, і не у вихідних. Я зрозуміла, що це в тобі щось змінилося.

— А що було не так?

— Мільйон дрібниць. Те, як ти одягався. Як ти збирався вранці. Про що говорив за вечерею.

— Як я з тобою кохався?

— Джейсоне.

— Будь ласка, не бреши мені. Я цього терпіти не можу.

— Так. Це теж було інакше.

— Краще.

— Наче це знову було вперше. Ти робив таке, чого ніколи не робив. Або давно не робив. Ніби я була чимось, чого ти не так хотів, як воно було тобі необхідне. Наче я була твоїм киснем.

— Ти хочеш цього іншого Джейсона?

— Ні. Я хочу чоловіка, з яким побудувала життя. Чоловіка, з яким я народила Чарлі. Але я мушу знати, що ти і є саме той чоловік.

Я сідаю і дивлюсь на неї в цій тісній ванній без вікон, посеред цього безміру порожнечі, яка відгонить цвіллю.

Вона дивиться на мене.

Така втомлена.

Спинаюсь на ноги, допомагаю їй встати.

Ми переходимо в спальню.

Даніела залазить у ліжко, а я вимикаю світло й умощуюсь біля неї під холодними простирадлами.

Рама скрипуча, і при найменшому поруху узголів’я грюкає в стіну, на якій тоді починають торохтіти рамами картини.

На ній спідня білизна й біла футболка, і вона пахне так, наче день не приймала душ — залишками дезодоранту з відтінком поту.

Мені це подобається.

Вона запитує в темряві:

— Що нам робити, Джейсоне?

— Я саме працюю над цим.

— Що це значить?

— Це значить: спитай мене знову вранці.

На моєму обличчі її подих — солодкий і теплий.

Суть усього, що в мене асоціюється з домом.

Вона засинає відразу, глибоко вдихає й видихає.

Я думаю, що теж зараз засну біля неї, та коли заплющую очі, мої думки зриваються з цепу. Я бачу свої версії, які виходять з ліфтів. Сидять у припаркованих машинах. Стовбичать на лавках на тому боці вулиці перед нашим будинком.

Я бачу себе скрізь.

У кімнаті темно, тільки в кутку світяться спіралі калорифера.

У будинку мертва тиша.

Мені не йде сон.

Я мушу покінчити з цим.

Тихо вислизаю з-під покривал. Біля дверей зупиняюсь і озираюсь на Даніелу, яка солодко спить під горою ковдр.

Я йду коридором по скрипучому паркету, що ближче я підходжу до вітальні, то тепліше стає в будинку.

Вогонь ось-ось згасне.

Я підкладаю кілька полін.

Довго сиджу і дивлюся на вогонь, спостерігаючи, як поліно поступово розпадається на купку сяючих вуглинок, поки мій син тихенько похропує поруч.

Ця ідея вперше спала мені на думку ще сьогодні по дорозі на північ, і я й досі її обдумую.

Спершу вона здається божевільною.

Але що довше я її «тестую», то більше впевнююсь, що це, схоже, мій єдиний вихід.

У вітальні біля розважального центру стоїть столик, на якому примостився комп’ютер «МАС» десятирічної давності та допотопний принтер. Вмикаю комп’ютер. Якщо тут треба вводити пароль, або немає підключення до інтернету, то доведеться зачекати до ранку, коли я зможу знайти в містечку інтернет-кав’ярню або просто кав’ярню.

Але мені щастить. Тут є опція гостьового логіна.

Я запускаю веб-браузер і входжу в акаунт електронної пошти asonjayessenday.

Гіперпосилання й досі працює.

Я натискаю «Ні» і входжу під своїм ім’ям і паролем.