Темна матерія - Suncharion - Страница 32

Ми вкриті попелом, тож біля дверей зупиняємося і струшуємо його з одягу й волосся.

Забираємося всередину, ляскає замок і за нами зачиняються двері.

Ми знову в простому замкненому обширі куба.

Чотири стіни.

Двері.

Ліхтар.

Рюкзак.

І дві спантеличені людські істоти.

Аманда сидить, обійнявши коліна й притиснувши їх до грудей.

— Як ти думаєш, що тут сталося? — питає вона.

— Супервулкан. Удар астероїда. Ядерна війна. Важко сказати.

— Ми в майбутньому?

— Ні, куб може просто під’єднати нас до інших реальностей в одній і тій самій точці в просторі й часі. Але я думаю, що деякі світи можуть здатися майбутнім, якщо вони зробили технологічні прориви, які нам і не снилися.

— А що, як вони всі знищені, як оцей?

Я кажу:

— Нам треба знову прийняти препарат. Я не впевнений, що ми в безпеці під цим хмарочосом, який розвалюється.

Аманда скидає балетки й витрушує з них попіл.

Я кажу:

— Те, що ти зробила для мене в тій лабораторії... Ти врятувала мені життя.

Вона дивиться на мене, і її нижня губа починає тремтіти.

— Я так заздрила тим першим пілотам, які зайшли в куб. Жахіття. Я не можу повірити, що це відбувається насправді.

Я розстібаю рюкзак і починаю витягати весь його вміст, щоб подивитися, що в нас є.

Я знаходжу шкіряну сумку з ампулами й наборами для ін’єкцій.

Три записники, запаяні в пластик.

Коробка ручок.

Ніж у нейлоновому футлярі.

Аптечка.

Рятувальна термоковдра.

Дощовик.

Туалетні речі.

Дві пачки готівки.

Лічильник Гейгера.

Компас.

Дві повні однолітрові пляшки з водою.

Шість армійських індивідуальних харчових пакетів.

— Ти все це спакувала? — питаю.

— Ні, я просто вхопила його на складі. Це стандартний набір. Те, що кожен бере в куб. Нам треба було ще вдягнути скафандри, але я не встигла прихопити жодного.

— Що правда, то правда. А якщо світ такий? Рівень радіації може зашкалювати, або склад атмосфери відрізнятиметься. Якщо щось не так буде з тиском — занизький, наприклад — то наша кров і всі рідини в нашому тілі закиплять.

Впадають в око пляшки з водою. Я не пив нічого вже кілька годин, ще з обіду. Пити хочеться страшенно.

Я відкриваю шкіряну сумку. Вона наче спеціально зроблена для ампул, кожна скляна пляшечка утримується в окремому мініатюрному рукаві.

Я починаю рахувати їх.

— П’ятдесят, — каже Аманда. — Ну, тепер сорок вісім. Треба було хапати два рюкзаки, але...

— Ти не збиралася йти зі мною.

— Наскільки кепські наші справи? — питає вона. — Тільки чесно.

— Не знаю. Але це наш космічний корабель. І краще нам навчитися літати на ньому.

Я починаю складати все назад у рюкзак. Аманда бере набори для ін’єкцій.

Цього разу ми ламаємо шийки ампул і п’ємо препарат. Рідина ковзає по моєму язику, вона солодкава, аж нудотна на смак.

Залишилось сорок шість ампул.

Я запускаю таймер на годиннику Аманди й питаю:

— Скільки разів можна приймати цю бурду, щоб не зашкварити собі мізки?

— Недавно ми проводили деякі дослідження.

— Затягли в лабораторію якогось бомжа з вулиці?

Вона майже усміхається.

— Ніхто не помер. Ми з’ясували, що повторне використання значно посилює неврологічне функціонування і виробляє звикання. Гарною новиною є те, що період напіврозпаду дуже короткий, і якщо ми не будемо ковтати ампули одну за одною, то все буде добре. — Вона встромляє ноги в балетки, дивиться на мене. — Ти вражений собою?

— Що ти маєш на увазі?

— Ти побудував цю штуку.

— Так, але я й досі не знаю, як. Я знаю теорію. Але створення стабільного квантового стану в людей це...

— Неймовірний прорив?

Ще б пак. Волосся в мене на потилиці стає дибки, коли я усвідомлюю, що цього не може бути.

Я кажу:

— Це один шанс на мільярд, але ми маємо справу з мультивсесвітом. Із безкінечністю. Може, існує мільйон світів, таких, як твій, де я нічого цього не придумував. Але потрібен лише один, де я таки докопався до істини.

На відмітці тридцять хвилин я помічаю перші ознаки дії препарату — мерехтіння сяючої, блискучої ейфорії.

Чудове відчуття звільнення.

Хоч і не таке інтенсивне, як у кубі в «Лабораторіях швидкості».

Я дивлюсь на Аманду.

— Здається, мене чіпляє.

— Мене теж, — каже вона.

І знову ми в коридорі.

Я питаю:

— Твій годинник ще йде?

Аманда задирає рукав светра й показує циферблат годинника з тритієвою зеленою підсвіткою.

31:15.

31:16.

31:17.

— Отже, минуло трохи більше тридцяти однієї хвилини відтоді, як ми випили препарат. Ти знаєш, як довго він впливатиме на хімію нашого мозку?

— Здається, близько години.

— Давай засічемо час, щоб знати напевно.

Я повертаюся до дверей, які вели на парковку, й відчиняю їх.

Тепер переді мною ліс.

Тільки тут немає й сліду рослинності.

І сліду життя.

Просто обпалені стовбури, скільки сягає око.

Дерева немов якісь примари, їхнє довге тонке гілля неначе чорна павутина на тлі вугільно-сірого неба.

Я зачиняю двері.

Вони автоматично замикаються.

У мене паморочиться голова, коли я бачу, як куб знову віддаляється від мене, розчиняється в безкінечності.

Я відмикаю замок, відчиняю двері.

Коридор знову зникає.

Мертвий ліс усе ще тут.

Я кажу:

— Ага, отже тепер ми знаємо, що зв’язок між дверима й цими світами встановлюється тільки на час дії препарату. Ось чому ніхто з ваших пілотів так і не повернувся назад в лабораторію.

— Тобто, коли препарат починає діяти, коридор з’являється знову?

— Здається, так.

— Тоді, як же ми повернемось додому?

Аманда починає йти.

Швидше й швидше.

Потім біжить підтюпцем.

Тепер біжить.

У темряву, яка не міняється.

В якої немає кінця.

Лаштунки мультивсесвіту.

Від цих зусиль я пітнію, і моя спрага стає просто нестерпною, але я мовчу, думаючи, що, можливо, їй це необхідно. Може, їй треба спалити якусь енергію. Переконатися, що скільки б вона не рухалась вперед, цей коридор ніколи не закінчиться.

Я думаю, що ми обоє просто намагаємось усвідомити, який це жах — безкінечність.

Нарешті вона спустошується.

Сповільнюється.

Кругом тихо, чути тільки, як наші кроки відлунюють попереду в темряві.

У мене паморочиться в голові від голоду й спраги, і я все думаю про ті два літри води в нашому рюкзаку, в мене просто руки тягнуться вхопити їх, але я знаю, що їх треба берегти.

Тепер ми йдемо по коридору розміреною ходою.

Я тримаю ліхтарик так, щоб мені було видно кожні двері кожного кубу.

Я не знаю, що саме шукаю.

Може, якесь порушення одноманітності.

Що завгодно, може, якийсь знак, аби хоч за щось зачепитися.

А в голові тим часом б’ється настирлива думка...

Що буде, коли закінчиться вода?

Коли закінчиться їжа?

Коли сядуть батарейки, які живлять цей ліхтар — наше єдине джерело світла?

Як мені знайти дорогу додому?

Цікаво, скільки часу минуло відтоді, як ми вперше ввійшли в куб ще в «Лабораторіях швидкості»?

Я втратив відчуття часу.

Я розгублений.

Виснаження навалюється на мене з такою силою, що сон здається бажанішим за воду.

Я дивлюся на Аманду. У блакитному світлі її риси холодні, але прекрасні.

У неї переляканий вигляд.

— Ти ще не голодний?

— Та не дуже.

— Мені страшенно хочеться пити, але ж нам треба берегти воду, правда?

— Так, я думаю, це не завадить.

— Я зовсім дезорієнтована, і з кожною секундою стає дедалі гірше. Я виросла в Північній Дакоті, і у нас там часто бували оті дикі хуртовини. Біла імла. Ти їдеш по рівнині, і тут здіймається такий вітер, що ти стаєш цілковито дезорієнтований. Так дме, що голова йде обертом тільки від того, що дивишся у вітрове скло. Тоді треба з’їхати на узбіччя дороги й перечекати. І коли сидиш отак у холодній машині, здається, що це вже кінець світу. Отак я почуваюся зараз.