Темна матерія - Suncharion - Страница 16

Я підходжу до виходу й чекаю, що зараз зірветься сирена, загукають моє ім’я, охоронці побіжать за мною по вестибюлю.

Ось я й надворі, під дощем. Мене огортає ранній вечір, звична загальна метушня, що настає десь о шостій вечора.

Я швидко збігаю сходами, ступаю на тротуар і так само швидко минаю квартал. Я обережно озираюсь.

Мене ніхто не переслідує, в усякому разі, я нікого не бачу.

Просто море парасольок.

Я змок до рубця.

Не уявляю, куди йду.

Біля банку звертаю з тротуару й ховаюсь під навіс над входом. Спираюсь на вапнякову колону й дивлюсь, як сюди-туди снують люди, як періщить дощ.

Витягаю з кишені штанів затискач з банкнотами. Прогулянка на таксі минулої ночі добряче потріпала мою і так мізерну казну. У мене лишилося 182 долари, а мої кредитні картки нічого не варті.

Про те, щоб іти додому, навіть мови нема, але десь тут неподалік, за кілька кварталів од мого особняка, є дешевенький готель, такий зачуханий, що може, на кімнатку там я ще й нашкребу.

Я знову виходжу під дощ.

З кожною хвилиною стає дедалі темніше.

І холодніше.

За два квартали без пальта чи куртки я промокаю до рубця.

Готель «Дейз Інн» займає будівлю по той бік вулиці від бару «Віллидж Теп». Але я помиляюсь. Навіс іншого кольору, та й увесь фасад якийсь екстравагантно фешенебельний. У цьому готелі розкішні апартаменти. Я навіть бачу швейцара, який стоїть на узбіччі під парасолькою і намагається зловити таксі для якоїсь жінки в чорному плащі.

Може, я вийшов не на ту вулицю?

Кидаю погляд на свій улюблений бар на розі.

Назва «ВІЛЛИДЖ ТЕП» мусить блимати неоном у вітрині, натомість тут важкий дерев’яний щит з мідними буквами, причеплений до стовпа. Щит обертається над входом, поскрипуючи од вітру.

Я йду далі, все швидше, бо дощ уже заливає мені очі.

Повз галасливі бари.

Ресторани, де вас умить нагодують смачною вечерею — тільки й видно, як зблискують келихи та столове срібло, коли їх розставляють на білих льняних скатертинах, поки офіціанти записують замовлення.

Кав’ярню, яку я не впізнаю, де раз у раз гарчать еспресо-машини, перемелюючи свіжі кавові зерна.

Наш із Даніелою улюблений італійський куточок, де все, як завжди. Він нагадує мені, що я не їв майже двадцять чотири години.

Але я йду далі.

Поки на мені не лишилося сухого рубця.

Поки я вже не здатен був вгамувати дрож.

Поки не впала ніч і я не опинився перед триповерховим готелем із ґратами на вікнах і виклично величезною вивіскою над входом:

Я заходжу досередини, з мене натікає калюжа на потріскані кахлі, вимощені в шаховому порядку.

Такого я зовсім не чекав. Не обшарпаний і не брудний у зловісному значенні слова. Просто забутий. Той, що віджив своє. Схожий на вітальню моїх прадідів у їхньому старезному фермерському будиночку в Айові. Наче ці зношені меблі стоять тут уже тисячі років, вмерзлі в час, тоді, коли решта світу давно вже рвонула вперед. У повітрі чується запах цвілі, а з невидимого програвана тихо линуть мелодії біг-бенду, щось із 1940-х років.

За реєстраційною стійкою старий клерк у смокінгу ніби й не помічає мого «промоклого» становища. Просто бере 95 доларів вологими купюрами й вручає мені ключ від кімнати на третьому поверсі.

Кабіна ліфта тісна, і я дивлюся прямо у своє спотворене відображення в бронзових дверях, поки ліфт, важко, із сапанням і грацією гладуна, який видирається сходами, піднімається на третій поверх.

Посередині тьмяного коридору, такого вузького, що ледве можна протиснутись удвох, я знаходжу двері з номером своєї кімнати й довго колупаюсь ключем у старомодному замку.

Обстановка скромна.

Односпальне ліжко з хисткою металевою рамою і жорстким матрацом.

Ванна кімната розміром з маленьку комірчину.

Комод.

Телевізор із електронно-променевою трубкою.

Стілець біля вікна, за яким щось світиться.

Ступаю півкроку від ліжка, відтуляю завісу, визираю у вікно і впираюсь очима у верхню частину вивіски готелю прямо перед вікном, так що видно, як краплі дощу мерехтять на тлі зеленого неонового світла.

Внизу на тротуарі я несподівано помічаю якогось чоловіка, який сперся на опору вуличного ліхтаря. Димок від його сигарети звивається під дощем, а попіл мерехтить і опадає кудись у темряву під його капелюхом.

Чи не на мене він там чекає?

Може, я стаю параноїком, але я підходжу до дверей, перевіряю засув і беру двері на ланцюжок.

Потім скидаю черевики, роздягаюся і витираюсь єдиним рушником, який є у ванні.

Найкраща річ у цій кімнаті — це старовинний чавунний радіатор, який стоїть під вікном. Я вмикаю його на повну котушку й грію руки між його ребрами.

Розвішую одяг на спинці стільця і присовую його поближче до радіатора.

В шухляді приліжкової тумбочки я знаходжу «Біблію» Гедеона й розхристаний телефонний довідник Чикаго й околиць.

Умостившись на скрипучому ліжку, я розгортаю довідник на літері «Д» і починаю шукати своє прізвище.

Швидко знаходжу себе в списку.

Джейсон Е. Дессен.

Правильна адреса.

Правильний номер телефону.

Я беру телефонну слухавку з приліжкової тумбочки й набираю номер свого стаціонарного телефону.

Лунають чотири гудки, а потім я чую свій голос:

— Привіт, це Джейсон, правда, не зовсім, бо мене зараз немає дома і я не можу вам відповісти. Це автовідповідач. Ви знаєте, що робити.

Я кладу слухавку до звукового сигналу.

Це не наше домашнє повідомлення для автовідповідача.

Я відчуваю, як знову насувається божевілля, загрожуючи заволодіти моїм розумом і розбити його на мільйон друзок.

Але я швидко укоськую його, повторюючи свою нову мантру.

Не дозволяй собі думати, що ти божевільний.

Думай лише про те, як вирішити цю проблему.

Експериментальна фізика, та що там, будь-яка наука, тільки те й робить, що вирішує якісь проблеми. Але неможливо вирішити їх усі одразу. Завжди є більша, всеосяжна ідея — надзавдання. Та якщо зациклитись на самій її величі, то можна втратити фокус.

Головне — почати з малого. Зосередитися на вирішенні питань, на які ти можеш відповісти. Вибудувати собі підґрунтя, на яке можна спертися. І коли ти докладеш усіх зусиль, і якщо тобі пощастить, то таємниця надзавдання почне вимальовуватися. Це так, як у фотомонтажі — приймаєш усе зайве, і починає проявлятися первісне зображення.

Треба відкинути страх, параною, жах, і просто взятися за вирішення цієї проблеми, як у лабораторії — повільно, крок за кроком.

Вибудувати підґрунтя, на яке можна спертися.

Надзавдання, основне питання, яке наразі мучить мене: Що зі мною сталося? Відповісти на це питання неможливо. Поки що. Звісно, я маю певні підозри, але ці підозри заводять на манівці, а манівцями до істини не доберешся.

Чому Даніели і Чарлі не було вдома минулої ночі? Чому все виглядало так, наче я живу сам?

Ні, це ще занадто велике й занадто складне питання. Звузимо область даних.

Де Даніела й Чарлі?

Уже краще, та конкретизуємо ще. Даніела знатиме, де мій син.

Отже, ось звідки я почну: де Даніела?

Оті ескізи, які я бачив минулої ночі на стінах будинку, що не є моїм будинком, — їх намалювала Даніела Варгас. Вона підписалася своїм дівочим прізвищем. Чому?

Я підставляю підмізинний палець під неонове світло, яке вливається у вікно.

Сліду від обручки немає.

А він там був?

Я відриваю шматок нитки, яка звисає із завіси, і зав’язую її навколо свого підмізинного пальця, як матеріальний зв’язок зі світом і життям, до якого я належу.

Потім знову розгортаю телефонний довідник і шукаю на «В», зупиняючись на єдиній Даніелі Варгас. Я видираю всю сторінку й набираю її номер.

Близькість її голосу на автовідповідачі глибоко зворушує мене, хоча саме повідомлення зовсім збиває мене з пантелику.