Розбите дзеркало - Кокотюха Андрій Анатолійович - Страница 32

Аж тепер Лора Кочубей зойкнула.

Та не заволала істерично, перелякано – писнула швидше від несподіванки. Ковзнула поглядом по матрацу. Прикинула, скільки хижих гризунів може під ним сидіти, ще й припустила: може бути й кубло, з маленькими щуренятами. Позадкувала, вже не хотіла тут бути, досить із неї аварійних будинків із поганою славою.

Уже коли вийшла з зали, ступила невдало, перечепилася об щось біля порогу.

Знову зойкнула, поточилася, втратила рівновагу. Розуміючи – падає, закричала вже на повні груди. Усе ж встигла згрупуватися, бухнулася не на сідниці – упала на руку, пом’якшивши удар. Повернулася праворуч, підводячись.

Завмерла, розгледівши щось перед собою.

Знову сіла, вже не дбаючи про чистоту пальтечка.

Коли на крик увірвався Сокіл із пістолетом напереваги, застав Лору навкарачки.

– Є серветка чи щось таке? – запитала, відразу уточнивши: – Але не вологе, Бодю. Типу носовик паперовий.

Знайшовся.

Адреси Ігоря Ярового вона не знала.

Навіть розгубилася трохи, попросила Сокола зупинити машину. Той пригальмував, проїхавши півсотні метрів, здивовано глянув на Лору. Не зволив розродитися навіть коротеньким запитанням, та воно читалося в очах.

– Звідки я знаю, куди їхати! – огризнулася Лора.

Злилася на себе. Спершу вирішила, потім – розпорядилася, а тепер тицяються невідомо куди, мов сліпі кошенята. Зайшовши в інтернет, Лора знайшла в закладках новину про смерть Ярового. Там лише значилося «у своїй квартирі», без згадки про вулицю й тим більше – номер будинку та квартири.

Лора відкинулася на спинку крісла, сплела пальці, поворушила, хруснула ними.

Можна подзвонити Христенку й запитати. Можна смикнути Катерину Сову, експертка, напевне, була на місці пригоди. Більше нічиїх прямих контактів у місцевій поліції Кочубей не мала. Але навіть якби попросила слідчого допомогти, неодмінно нарвалася б на цілком логічне з його боку: «Для чого вам?». Відповіді не буде, адже Лора збиралася порушити закон.

Її уявлення про такі речі розходилися з поглядами Гайдука. Так, Лорі дуже часто не подобалися методи, які схвалював керівник служби безпеки банку «Омега». Нехай вони на виході допомагали йому ефективно виконувати роботу, за яку добре платили, з Кримінальним кодексом це конфліктувало. Особливо не подобалося Лорі, коли Гайдук задля досягнення мети благословляв, так би мовити, незаконне позбавлення волі певних громадян. Яке часто не обходилося без, скажемо так, завдання громадянам тілесних ушкоджень середнього ступеня тяжкості. Проте вплинути на такі процеси Лора не могла, тож наполегливо просила Гайдука, якщо можна, не тримати її в курсі подібних справ. І сама категорично відмовлялася навіть непрямо брати в тому участь.

Натомість проникнення в приватне житло чи офісне приміщення або хакерське зламування комп’ютерів Кочубей сприймала нормально. Такі дії не передбачали насильства, вона не збиралася нічого красти, приймала це як певні виробничі надмірності. Хоча розуміла: не маючи права провадити слідчі дії, формально порушує закон.

Сама для себе знайшла виправдання: не треба попадатися, все інше на користь.

– Там немає кримінальної справи, наскільки мені відомо, – сказала Соколу.

Не чекала, що той підтримає діалог. Але краще звертатися до людини, яка мовчить із комфортом, ніж говорити самій до себе. З деяких пір Лора вважала розмову з собою ознаками шизофренії. А в такий спосіб, звертаючись до Богдана, проговорювала певні речі й сама для себе.

– Смерть Ярового – з природних причин. Такий висновок експерта. Криміналу немає – немає справи. Система не помінялася, списати одну геть – за щастя завжди. Значить, із його квартири не вилучалися речі як речові докази. Після опергрупи там нема чого робити. Зате, – Лора розплела пальці, – може бути стаціонарний комп’ютер. Чи ноутбук. Якщо знайдеться, якщо з паролем – ми його просто позичимо. Повернемо назад, нікому не скажемо.

Сокіл кивнув.

– Лишається дізнатися, куди нам їхати, – підсумувала Лора роздратовано.

Так вони сиділи ще кілька хвилин. Кочубей замислено барабанила пучками по дисплею свого смартфона. Враз розправила плечі, знову відкрила новину. Цього разу перейшла на головну сторінку видання. Знайшла контакти, зайшла в них. Набрала єдиний вказаний там номер.

Дівчині, яка відповіла, назвалася редактором каналу «1+1».

За хвилину говорила з редактором видання й пояснила: знімають сюжет за їхньою публікацією.

Пообіцяла взяти великий коментар особисто в нього.

Ще за хвилину мала потрібну адресу й номер квартири.

– Дякую вам дуже, гарного дня, до зв’язочку! – прощебетала на прощання, вийшла з розмови, переможно глипнула на Сокола: – Ну, якось так.

Він показав великого пальця.

Лора не грала в комп’ютерні ігри.

Але не раз бачила процес збоку. І чудово уявляла все в загальних рисах. Саме тому задумана нею доволі проста, невибаглива акція з проникнення в житло мерця нагадала таку гру. Де головне – наближатися до мети шляхом переходу з одного рівня на інший. Що означало раз по раз ускладнення процесу.

Першим рівнем Лора прийняла пошук потрібної адреси.

Другим – потрапляння в парадне.

Жив Яровий у новому будинку, з яких складався досить престижний як для тутешніх мешканців мікрорайон на околиці. Тут не було охорони, не облаштували також закапелка для консьєржа. Важкі ковані двері зачинялися на кодовий замок, який без спеціального магнітного ключа не відчиниш.

Чесно кажучи, міркувала Лора, перешкода така собі. Є чимало способів зайти без ключа. Наприклад, набирати номер першої-ліпшої квартири. Чекати, де будуть люди. Попроситися відчинити, бо забули свої ключі, і спрацює – адже в міських будинках, де зо дві сотні квартир, сусіди здебільшого не знають одне одного. Інший варіант – чекати, поки хтось зайде чи вийде, ступити за ним.

Лора Кочубей зробила б так.

Аби не одна невеличка обставина.

– Замок його квартири зламали з дозволу поліції, – мовила, дивлячись на Сокола. – А наша з тобою нова знайома пані Сова серед іншого пояснила: тридцятирічний, зовні здоровий та успішний мужчина помер із перекошеним від ляку лицем. Хтось або щось налякало. Ми можемо припустити, що в квартирі Яровий був не сам?

Богдан спершу знизав кремезними плечима. Потім, трохи подумавши, кивнув.

– О! – Лора підняла вказівний палець. – Ми міркуємо так, бо того не готове припустити офіційне слідство. Мій знайомий пан Христенко взагалі нічого схожого не має наміру припускати. Коли так, ми з тобою, Бодю, просто зобов’язані це зробити. Спитаєш, чому двері зачинені зсередини? А ми впевнені, що їх зачинив сам господар за тим, хто налякав його до смерті? О! – вона тицьнула пальцем Соколу в груди. – Якщо грати версію, що перед смертю Яровий був не сам…

Її погляд тим часом блукав двором. Нічого не збиралася побачити, просто роздивлялася, говорячи. Раптом вперлася в щось очима, ковтнула завершення фрази. Показала за Богданову спину:

– Та-а-ак! Що це в нас таке?

Сокіл повернуся всім корпусом. Нічого особливого не побачив. Дивився разом із Лорою на відділення «Десна-банку».

Вхід – із торця сусіднього будинку.

Лора обсмикнула поли пальта. Поправила зачіску, набувши хоч якось офіційного вигляду. Рушила туди, ступаючи по невеличких, залишених учорашнім дощиком калюжках. Сокіл поквапився за нею, за її прикладом так само спробувавши навести лад в одязі.

Ривком відчинивши двері, Лора відразу оцінила: відділення справді маленьке. Одна каса, два столики для менеджерів. Службове приміщення в найдальшому кутку. Одна з дівчат, натягнувши гумову усмішку, підвелася відвідувачам назустріч. Не встигла нічого сказати – Лора випередила:

– У вас тут має бути охорона.

– Добрий день, – усе ж привіталася дівчина, далі тримаючи усмішку.

– Добрий. Так є у вас пункт охорони? Якщо є – тільки там, – Лора кивнула на службові двері. – Або хай черговий вийде до мене, або проведіть.