Розбите дзеркало - Кокотюха Андрій Анатолійович - Страница 3

Елегантний вигляд не робив чоловіка привабливішим. Навпаки, підкреслював характерну особливу прикмету: форму черепа, яка з першого погляду викликала асоціацію з…

– Кінь у пальті! – не стримався Борода.

– Вечір недобрий, – відгукнувся прибулий.

– Ти й на свій похорон запізнишся, – бовкнула Білява.

– Не жартуй так, – завважив Ковбой.

– Ми точно давно не бачилися, – вставила Четверта. – Забули про її манери.

– На себе дивися, – огризнулася та.

– Цікаво, як ти справи ведеш, – Білява не вгавала, переключившись на щойно прибулого. – Чи в юристів заведено запізнюватися?

– Тебе не обходить, – огризнувся Юрист. – І нікого з вас не радий бачити. Ані порізно, ані отак, гуртом. Хто придумав, чиї дурні жарти?

– Навряд жарти. – Четверта щиглем відкинула недопалок у куток.

– Зате нарешті знаю чиї. – Борода знову ступив ближче до Білявої. – Вимкни дурочку, вимикай давай.

– Грабки свої забери! – пазурики загрозливо наїжачилися.

– Коли вже всі тут… Вона ж кожному дзвонить. Весь цей час. Тішиться з того. Я номер міняв – вона вирахувала, – не зважав Борода, зараз звертався до всіх присутніх. – А щойно дорікнула нашому другові через запізнення. Знала, на котру годину збирала тут усіх! Тому й каже – запізнився!

– Він завжди запізнюється! – У голосі агресія змішалася з розгубленими нотками.

– Тихо! – Юрист став між ними. – Здається, я все зрозумів!

– Що ти зрозумів?! – визвірився Борода. – Ага, ти ж у нас підкований! Єдиний, по ходу, хто вмикає логіку!

– Тихо, – повторив Юрист уже спокійніше. – Думаю, все зрозуміли вже всі, крім тебе. Та й до тебе дійшло. Зізнаватися не хочеш.

– У чому?

– Дай йому сказати, – рука Ковбоя лягла Бороді на плече.

– Дякую, – Юрист видихнув, став так, аби всі бачили його й ліхтарик міг освітлювати товариство. – Дружити з логікою – не злочин. Усі ви тут добре знаєте, як виглядає злочин. Хтось зібрав нас саме тут, аби нагадати. Іншої причини не бачу. Бо, повторюся, інакше ми б зустрілися в іншому місці.

– Ми б не зустрілися, – бовкнула Четверта. – Як ти кажеш, усі ми тут добре знаємо причину. Ми навіть домовилися, якщо хтось забув.

– У жодного з нас немає причин порушувати ту угоду, – вів Юрист далі діловим тоном. – Принаймні всі ці роки я не мав підстав сумніватися в цьому. Але ми зібралися. Бо, підозрюю, кожен отримав послання на телефон. І, так само маю підозру, всі його зберегли.

Білява витягнула телефон першою. Поки відкривала папку з sms-повідомленнями, Ковбой і Четверта взяли свої смартфони. Трохи подумавши, поліз по трубку й Борода. За хвилину всі четверо показували Юристу тексти однакового змісту.

– Той, хто писав це, точно знає: всі ми в місті, – сказав Юрист. – Отже, за кожним стежать. А ще – писав місцевий. Назва вулиці стара. Тобто, – відразу виправився, – стару, справжню, повернули недавно. Тоді вона ще називалася Горького.

– Згоден. – Ковбой заховав телефон. – І, так розумію, жодного з нас ти не підозрюєш.

– Уже ні. Бо не бачу сенсу в такому форматі зустрічі однокласників. Я взагалі не бачу сенсу в жодному форматі нашої зустрічі. Вже вибачайте.

– Теж не палаю бажанням, – погодилася Четверта. – До речі, в інше місце справді б не приїхала, пересунувши ділову вечерю.

– Хтось пробував передзвонити? – Борода постукав пальцем по екрану.

Замість відповіді Білява демонстративно викликала абонента, увімкнувши гучний зв’язок. Повторила, перекривляючи металевий жіночий голос:

– Цей номер недійсний.

– Отож. – Юрист вимкнув телефон. – Результат, напевне, однаковий. Хтось купив картку, скористався номером один раз, розіславши повідомлення. І викинув її.

– Усе одно міг бути хтось із нас, – уперто товк Борода.

– Кому з нас і для чого це треба? Тобі? – Юрист глянув на Біляву.

– Знову мені! Тепер ти пішов нахер! Усі ви пішли!

Ковбой вирішив нарешті взяти справу в свої руки.

– Може, скрутимо звук, стишимо градус і спробуємо спокійно розібратися?

– У чому? – поцікавилася Четверта. – Через що ми тут? Хто й для чого всіх сюди покликав? Ви хіба не знаєте? Хіба не розумієте – це може бути вона.

Молода жінка красномовно й багатозначно тицьнула пальцем у стелю.

– Вона мертва, – вирвалося в Білявої. – Давно.

– А місце, де нас сьогодні зібрали, – прокляте. Завжди було таким. Років сто щонайменше. Я вже не раз чула. Знаєте – повірила. Після всього – справді повірила.

– Послання з того світу, – гмикнув Ковбой. – Аж тепер подумав про це.

– Не вірю, – відрубала Білява.

– Поясни, у що повіриш, – легко погодилася Четверта. – Дванадцять років тому в цьому смердючому, давно покинутому й нікому не потрібному будинку зібралися шестеро. Ми і вона. Що тут сталося, знаємо тільки ми. Бо її вже нема. Не заводь, – вона жестом зупинила Бороду. – Винних уже шукали. Хто з нас винен більше, хто менше, хочеш поговорити про це? Я – ні. І клянуся: не купувала картку, аби розіслати кожному повідомлення й зібрати тут. Ось, якщо для когось це аргумент! – Вона перехрестилася.

– Я теж, – сказала Білява.

– Я тим паче, – додав Ковбой.

– Робити мені нема чого, – гмикнув Борода.

– Хоч тут повіримо одне одному. По старій пам’яті. – Юрист вимкнув телефон. – У мене немає відповіді, хто і для чого напружився зранку. Хто і для чого поміняв плани кожного з нас на нинішній вечір. Хто і для чого нагадав нам одне про одного й про те, що ми зробили. Ми всі, давайте визнаємо це вкотре, коли вже зібралися. Але в потойбічне втручання повірити не готовий.

– А я – готова! – Четверта тупнула ногою. – Готова! Це послання з того світу!

– Або чийсь поганий жарт, – припустив Ковбой.

– Чий? Тобі ж сказали – про все знало лише шестеро! Одна людина мертва! І якщо жоден із нас не писав ідіотське послання…

Четверта не договорила.

Пішла геть, штовхнувши на ходу Юриста плечем.

За нею пішов Борода, сплюнувши перед тим собі під ноги.

Далі – Білява, не дивлячись ні на кого, але показавши темряві середній палець.

Ковбой і Юрист лишилися вдвох.

– Ну? – спитав Ковбой. – Вони істерять. Ти завжди був розумнішим.

– Справді? – брови Юриста скочили вгору. – Аж тепер вирішив визнати це?

– Припини. Послання з того світу… Думаєш, серйозно?

– Я вже озвучив свої думки. Знаєш, краще б справді це був чийсь поганий, жорстокий, але потрібний кожному з нас жарт. Ти живеш із цим усі дванадцять років?

– Мені є чим забивати голову.

– Брешеш.

Юрист загасив ліхтарик, пішов геть. Кроки скоро стихнули. А Ковбой не квапився виходити, хоч дуже кортіло. Проте щось, чому нема пояснення, змусило лишитися в непривітному місці. Засунувши руки глибоко в кишені, дослухаючись до звуків, готуючись швидко реагувати на найменшу небезпеку, він неквапом обійшов увесь простір. Опинившись у тій самій кімнаті, завмер.

Здалося – або справді все враз ожило.

Зашелестіло в кутках, рипом відгукнулася продавлена підлога, свиснув протяг, холодом дихнуло під стелею. Ще мить – і будинок-привид наповнили звуки. Спершу це була какофонія, незрозуміла суміш вигуків. Поступово він почав чітко розрізняти їх. Голову на відсіч давав: усе час від часу виринало не лише в його голові. Кожен із тих, кого щойно побачив тут, напевне гнав від себе слова й фрази, які колись відлітали від цих стін.

Happy Birthday to You!

Няв-няв!

Хто ти така!

Танцюй, танцюй!

Це ж гра!

Частина перша. Хто ти така

– Ми домовлялися про зустріч.

– Шефа вже немає в офісі. Дзвоніть.

– Телефон вимкнено.

– Значить, він на зустрічі.

– Але ми домовлялися про зустріч! Саме на цю годину!

– Дзвоніть.

Лора вже готова була назвати Чернігів першим містом в Україні, де успішно тестують робота-секретарку. Закладена програма має певний вербальний набір, який андроїд застосовує в заданій послідовності. Жінка за столиком дуже мало нагадувала живу людину з усіма притаманними їй емоціями.