Выбери любимый жанр

Выбрать книгу по жанру

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Техника

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело

Последние комментарии
оксана2018-11-27
Вообще, я больше люблю новинки литератур
К книге
Professor2018-11-27
Очень понравилась книга. Рекомендую!
К книге
Vera.Li2016-02-21
Миленько и простенько, без всяких интриг
К книге
ст.ст.2018-05-15
 И что это было?
К книге
Наталья222018-11-27
Сюжет захватывающий. Все-таки читать кни
К книге

Розбите дзеркало - Кокотюха Андрій Анатолійович - Страница 25


25
Изменить размер шрифта:

– Давно. Забув, – кинув Хитров різко. – Пам’ятають тільки цікаві моменти.

Він хотів зачепити, образити. Вдалося: Євині щоки враз запашіли. Кулаки стиснулися, тут же розкрилися, долоні перетворилися на хижі пазуристі лапи. Але жінка зціпила зуби, стрималася, голосно видихнула, просичала:

– Та мені фіолетово. Є така тема, яку мужики ігнорять. Ми, баби, відчуваємо тих, із ким хоч раз мали справи в ліжку, краще за інших. Дурника вмикати можна де завгодно, кому завгодно й коли завгодно. Лиш не тоді, коли лежиш голий на спині після цього діла. Ти козел, Тошо. Мудак. Але не дурник. Мені краще знати. Тобі подобалося бути лакеєм у Едика. Біля короля сам королевич. Зі мною ти був героєм, Тошо. Справжнім. А я з тобою крутила, бо відчувала не так потенцію, як потенціал. Хоча там, – вона брутальним жестом переламала правицю в лікті, – все окейсько.

– До чого…

– До всього! – Єва не збиралася віддавати йому ініціативу, наступала, тепер стояла впритул, вловила легкий перегар. – Запудрити мозок можеш Морузі, перед яким грав вірного пса Мухтара. Нашій королеві Алісці, у якої замість мізків татів гаманець. Ігоркові – цей тебе взагалі не помічав у Едиковій тіні. Зі мною не вийде, бо я тебе справжнього знаю. Непростий, визнаю. Тому й мала з тобою справу. Аби не… сам знаєш що, я б тебе витягнула з тіні в люди.

– І все ж таки, Бортникова, до чого така розмова зараз?

– Ніхто не вірить, що повідомлення на телефони здатен розіслати саме ти, – тепер Єва говорила спокійно, приборкавши емоції. – Я вірю. Твоя робота.

– На фіга воно мені?

Просте запитання миттю загнало Єву в глухий кут, знову вибило з колії.

– Чорт його розбере. Може, в такий спосіб вирішив усіх нас зібрати. Може, тобі все досі муляє, а поговорити нема з ким. Виговоритися треба, тільки ж оті всі новомодні психологи не для тебе.

– Подзвони мені, – промовив Хитров, до якого теж повернулися спокій та впевненість. – Ти ж дзвониш нам усім, вітаєш із днями народження. Ось подзвони, Євко, давай.

Вона притлумила бажання гарикатися. Замість того мовчки витягнула свій телефон, відшукала в телефонній книзі потрібний номер. Пішов виклик.

– Цей номер не є дійсним, – повторила почуте в слухавці, перевела погляд на Антона. – Може, ввімкнеш трубку?

Хитров показав їй приведений в робочий стан смартфон.

– Усе працює. Просто після нашого дивного зібрання в тому проклятому будинку я наступного дня поміняв номер. Серед іншого – аби ти не додзвонювалася більше. Але повідомлення з запрошенням прийти на Вал до восьмої гармати сьогодні о сьомій вечора отримав на нікому не відомий номер відразу потому, як вийшов із кладовища. – Антон відшукав послання, тицьнув дисплей Єві під носа. – Ну? Тебе теж із цього номера запросили?

– Дві останні цифри – один і шість, – кивнула вона, тут же швиденько додавши: – Сам признався, що маєш новий номер. Ніщо не заважає мати два. Ти хитрий, Тошо, ти здатен грати в такі ігри.

Єва говорила на автоматі, машинально, від безвиході й розбурханої, давньої злості на Антона Хитрова. Проте сама собі не вірила. Якщо хтось і грається з нею – навряд це він. А ще чуйка підказувала: на підході інші друзі юності.

Ті, хто залишився.

Мовби у відповідь з глибини парку, з боку, протилежного тому, звідки прийшла Єва, почулося цокання підборів.

За мить на відкриту місцевість вийшла Аліса Горностай. Навіть у темряві було помітно: вона встигла перевдягнутися після цвинтаря. Тепер під елегантним осіннім пальтом були завужені донизу джинси, каблуки на черевичках грубенькі, але на лунких при ході набійках. Попри сльотаву погоду, нічим стрижену голову не прикрила. Пальці крутили цигаркову пачку тонких «Vogue», перше запитання було для неї вже звичним:

– Вогонь у машині лишила. Виручайте.

Єва гмикнула. Антон не простягнув – кинув запальничку. Аліса на диво спритно спіймала її, закурила, кивнула, повернула річ власнику. Аж потому завважила:

– Вас чути на весь Чернігів. Нічого не міняється за дванадцять років. Ви не можете спокійно балакати, – і відразу, без переходу: – Де ще один? Не той, котрий в могилі.

(window.adrunTag = window.adrunTag || []).push({v: 1, el: 'adrun-4-390', c: 4, b: 390})

– А тебе, бачу, знову нічого не дивує, – буркнув Хитров. – Ще трохи, і я почну думати, що повідомлення розсилаєш усім ти.

– Не я, – спокійно парирувала Аліса. – Але ти правий, Антоне. Мене це не дивує. Рано чи пізно воно мало статися.

– Ти про що зараз? – підозріливо спитала Єва.

– Розплата.

Буденність, із якою вона це вимовила, змусила Єву здригнутися. Антон же відступив назад, до огорожі, покрутив головою, немов видивляючись невловимих месників.

– Начиталася всякої фігні, – вичавила Єва. – Лякаєш тепер.

– Судячи зі сказаного, ти читала те саме. – Аліса випустила дим перед собою, зиркнула на Хитрова. – Ти теж. Новина про давнє прокляття, яке вбило нашого колишнього друга, за кілька годин набрала тридцять одну тисячу переглядів. Це я про оригінальну публікацію. А передруки, поширення…

– Не мели дурниць! – Єва тупнула ногою. – Краще цигаркою пригости. Панською.

– Не такі вже й панські.

Аліса простягнула пачку Єві. Та взяла, видобула одну, підкурила від підсунутої Антоном запальнички.

– Дарую, – сказала Горностай.

– Не відмовлюся, я без комплексів. – Бортникова поклала трофей у кишеню куртки. – Щодо різної писанини, прокляття, все таке… Нехай придурки пишуть, вони на тому заробляють! Чому ми маємо в таке вірити?

– Бо ми всі були в тому будинку. – Спокій Аліси починав нагадувати зачитування суддею вироку. – Не тиждень тому, коли хтось скликав нас туди. Ви чудово розумієте, про що я зараз нагадую.

– А тобі нагадати, хто тоді все придумав? – вирвалося в Єви.

– У мене гарна пам’ять, – мовила Аліса, в голосі тепер угадувалися жаль та смуток. – Дивно, що у вас вона погана. Бо участь у забавці брали всі. Хіба ні, Єво? – І раптом видала блазнювате, підкреслено награне: – Няв-няв! Няв-няв!

– Заткай свою пельку!

Єва кинулася на Алісу, тепер гострі кігтики готові були піти в діло. Аліса сахнулася, відскочила, жбурнула в нападницю недопалком. Єва затялася, і Антон рвонув навперейми. Згріб в оберемок, так міцно, як міг, притиснув. Єва не вгамовувалася, почала плюватися, бризки потрапили Антонові в око. Лаючись, він примружився – та хватки не послабив.

– А вони за своє! – почувся враз голос позаду.

– Драстуйте вам! Явлення! Давно не бачились!

Єва кричала, не бачачи, хто прийшов. Едвіна Моругу впізнала за голосом. Навіть якби не впізнала, визнала правоту Аліси Горностай: саме ковбоя для повноти картини тут бракувало. Він наближався, розкинувши на ходу руки, мовби зібрався всіх обійняти. Зараз тут, на Валу, серед розгніваних, збентежених та наляканих водночас добрих колись друзів Едвін як ніколи явно сприймався рядженим у своєму ковбойському одязі.

– Брек, – сказав він, підійшовши до сплетених Єви й Антона та справді зафіксувавши обійми. – Милі сваряться, тим втішаються.

– Та пусти вже! – Білявка відштовхнула броданя, пурхнула, відступила на кілька кроків, тицьнула на Алісу пальцем. – А ти чухай звідси! Бо тебе я точно приб’ю. Хай сяду, зате за діло.

– Мрії збуваються, – холодно парирувала Горностай. – Давно могла сісти. Тоді, дванадцять років тому, ніхто не заважав.

– Ану, тихо мені всі! – Едвін гучно ляснув у долоні.

– О, нарешті командир прийшов! Як без тебе! – не вгавала Єва.

– Може, помовчиш справді? – Ковбой підніс голос.

На диво, це подіяло. Єва глибше, аж до брів, натягнула шапочку. Аліса й Антон відступили далі одне від одного. Тим часом Едвін став так, аби опинитися по центру невеличкого кола, заговорив:

– Зараз послухайте мене.

Нарешті запала лунка тиша.

– Ми жили одне без одного дванадцять років, – неквапом повів далі Моруга, при цьому переводячи погляд по черзі на кожного. – Причину всі знають. Тиждень тому хтось один зібрав нашу компанію в тому місці, яке кожен, певен, весь цей час намагався оминати десятою дорогою. Тоді нас було п’ятеро. Щось підказує мені: кожен із нас, наголошую, з нас, себе так само маю на увазі, міг дізнатися номери всіх телефонів. І послати повідомлення з лівого номера, потім знищити картку. Ти, – він кивнув у бік Єви, – тоді ляпнула Яровому про його власний похорон.