Выбери любимый жанр

Выбрать книгу по жанру

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Техника

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело

Последние комментарии
оксана2018-11-27
Вообще, я больше люблю новинки литератур
К книге
Professor2018-11-27
Очень понравилась книга. Рекомендую!
К книге
Vera.Li2016-02-21
Миленько и простенько, без всяких интриг
К книге
ст.ст.2018-05-15
 И что это было?
К книге
Наталья222018-11-27
Сюжет захватывающий. Все-таки читать кни
К книге

Розбите дзеркало - Кокотюха Андрій Анатолійович - Страница 20


20
Изменить размер шрифта:

– Ні.

Гайдук, мов попередили не його, видобув із кишені піджака пачку «Camel», запальничку. Закурив із виглядом переможця. Колючий погляд Данилюка він дозволив собі ігнорувати, бо вовчі вогники в очах уже поволі згасли.

– Ти не вдавався до подробиць. Мертвий – значить убитий. Людина не може отак запросто померти в тридцять років, скажи? Христенко вирішив за краще помовчати. Не пояснювати тобі, що при первинному огляді слідів насильницької смерті не виявлено, слідів боротьби в помешканні – теж, двері зачинені зсередини, таке різне. Хіба дзеркало у ванній кімнаті розбите. Неважливо. Ви обоє знали: Соколовський жодним боком не причетний. Але поки це з’ясується… У поліцейській системі, будь-якій, посадити швидше, ніж випустити. Ми втратимо час, визволяючи свого колегу. Компанія «Люк» цей час виграє. Крім того, за твоїм розрахунком ми всі відразу після звільнення Соколовського заберемося з Чернігова, твоєї території, геть – зализувати рани й обирати нову стратегію. Ти ж покажеш нам, київським, як ви тут на місці ведете справи. Один-нуль.

Попільнички в переговорній не було. Зате на столі стояли пляшка води й дві склянки. Попіл Гайдук демонстративно струсив у одну з них.

– Усе б спрацювало, Данилюку. Правда. Рубати навідліг ти навчився. Пригодована поліція тобі в поміч. Одна деталь: Христенко знав, що труп не кримінальний. Тобто вбивство, принаймні станом на момент затримання Богдана, не очевидне. Так само слідчий не знав нічого про вчорашню зустріч Ярового з нашим консультантом. Тим паче не мав зеленого поняття про те, де мої люди зупинилися. Це знали двоє: Яровий і ти. Від нього. Моїх ресурсів, пане Данилюку, вистачить, аби довести: вказівку фабрикувати звинувачення, ліпити горбатого до стіни Христенко отримав від тебе. Телефоном. Я вже закерував, відстеженням твоїх ранкових дзвінків займаються.

Тут Гайдук блефував.

Узагалі зараз ступив на територію не так правди, як припущень і здогадів. Це був звичний для нього метод, освоєний ще в далекі часи оперативно-слідчої роботи. Однак Данилюк слухав і мінився на лиці. На останній фразі впевненість у собі, агресія й ворожість випарувалися. Їх замінила бентега, змішана з якоюсь підлітковою розгубленістю – так буває, коли хлопчика в певному віці застають або з цигаркою, або за переглядом порнофільму.

– Підіб’ємо невтішний для компанії «Люк» підсумок. – Гайдук подивився на скурену до третини цигарку. – За прямою вказівкою її генерального директора слідчий кримінальної поліції затримав людину за підозрою в убивстві. При тому, що напевне знав: сам факт насильницької смерті під питанням. Але свідомо приховав від партнера, бо не хотів зашкодити планам компанії «Люк» прибрати з міста конкурентів. Слово «корупція» так і проситься з язика. Як думаєш, хто кого зараз прибрав з дороги?

– У мене алергія на цигарковий дим, – прогудів Данилюк.

Недопалок упав на дно склянки.

Гайдук скрутив кришечку з пляшки. Залив тліючу цигарку водою. Вона огидно зашкварчала, кімнатою розійшовся неприємний кислуватий запах залитого вогнища. Решту води він допив двома ковтками.

– Хотів собі як краще. Вийшло як завжди. Від претензій на землю під старим будинком компанія «Люк» відмовиться хай не сьогодні, але за кілька днів. Тендер вам усе одно не виграти. Підете на тендер – ми подбаємо, аби слово «корупція» таки прозвучало.

– Нічого у вас не вийде.

– А ти впертий.

– До чого тут я? Будинок може потрапити під державний захист. Ані вашим, ані нашим.

– Поки що – не вашим. – Гайдук кинув порожню пластикову пляшку в кошик для сміття. – Краще подумай, що тобі з Христенком робити. Перестарався бідака… За твої гроші.

7

Аріель стрепенулася, обсмикнула фірмовий фартух, швиденько поправила зачіску.

До схожої реакції на появу шефа в публічному місці Лора давно звикла. Сама належала до жінок, котрі сприймають Гайдука не як кінозірку, цілком спокійно. Принаймні їй хотілося вірити: такі десь у цьому світі існують і дуже добре себе почувають.

(window.adrunTag = window.adrunTag || []).push({v: 1, el: 'adrun-4-390', c: 4, b: 390})

Лора пройшла три етапи, які регулювали безпечне для неї перебування з Данилом Гайдуком в одному життєвому просторі. Перший – коли їх познайомив тоді ще живий чоловік. Одруження в двадцять вісім вона вважала пізнім, свої зовнішні дані оцінювала реалістично, тож поява мужнього красеня жодним чином не перебила романтичні почуття, котрі мала до свого мужчини. Другий – коли овдовіла, пережила депресію, ледь не скотилася на дно й не збожеволіла. Участь Гайдука у своїй реабілітації і те, що він допоміг їй оговтатися й жити далі, розглядала лише як дружній жест, без жодних претензій на щось більше. Нарешті, третій – коли почала бачити шефа в офісі ледь не щодня. За винятком не надто частих і не дуже далеких, у межах Київщини, ділових відряджень. Зітхання, якими супроводжувалася поява розлученого, не старого, у самому соку красеня-мужчини, Лора слухала з іронією. І ледве стримувалася від дошкульних оцінок, коли Гайдука поїдали заздрісними поглядами заміжні колеги.

– Що тут можна з’їсти? – Він недбало кинув пальто на спинку стільця, сам сів навпроти Лори.

– Он там вішак, – вона показала в куток, не відволікаючись від купленого в найближчому кіоску кросворду.

Крім піцерії «Мілано», вони з Соколом тут нічого не знали. Тож подалися сюди, замовили для потерпілого й врятованого найбільшу піцу. Себе Лора обмежила грецьким салатом і четвертою за день кавою. Хоча Сокіл, вмолотивши дві третини, таки залишив для неї пару шматочків. Запивши колою, відпросився в машину й досі спав там, невидимий ззовні за тонованим склом.

Гайдук слухняно виправився. Коли почепив пальто де слід, і повернувся, біля столика вже чатувала розпашіла від хвилювання Аріель.

– Можете загріти ось це? – Лора кивнула на залишки піци.

– Так свіжу ж краще… – писнула дівчина.

– Дайте курячий бульйон, – Гайдук навіть не торкнувся меню. – Можна піцу, ви правильно кажете. Тільки маленьку, з салямі, сиром та грибами. Чай, заварний, на дві чашки. Що з десертами?

– Усе свіже, – відказала Аріель.

– Вірю. Чизкейк? – запитально глянув на Лору.

– Та ради Бога.

– Це я тобі, – уточнив Гайдук.

– Умовив, – зітхнула вона.

Аріель зникла на кухні. Гайдук аж тепер зацікавлено роздивився довкола.

– А тут нічого так.

Лора нарешті відклала кросворд, усілася на стільці зручніше.

– У нас є план?

– Є. Пообідати.

– Крім того?

– «Люк» збавить оберти. Вони самі собі нагидили.

Йому знадобилося лише кілька речень, аби описати актуальний стан речей та розкладення сил. Щойно завершив, Лора не запитала, мовила впевнено:

– Згортаємось, їдемо додому.

– Сам хочу.

– Щось іще? – Лора напружилася.

– Не знаю, – признався Гайдук. – Ніби все, Данилюк вгатив гол у власні ворота. А твій друг Христенко відпасував йому. Тільки… Ти мені сьогодні пригадала нашу вчорашню розмову. Зараз моя черга згадати те саме.

– Тобто?

– Учора ти обмовилася про казочку від місцевої активістки. Захисниця культурної спадщини. Помічна, здається.

– У тебе завжди гарна пам’ять на прізвища. Ти перевірив мою, – дорікнула Лора.

– Ніколи не зайве перевіряти навіть свою, – відмахнувся Гайдук. – Мені на переможній хвилі, у процесі бурі й натиску вдалося вичавити з Христенка подробиці, так би мовити, не для преси. Звичайно, начальник поліції посприяв усе-таки. Труп Ігоря Ярового знайшли у ванній кімнаті. Без явних ознак насильницької смерті. Лежало мертве тіло біля розбитого дзеркала.

Лора мимоволі здригнулася.

– Гайдуче, ти сам у це віриш?

– У що я маю вірити чи не вірити? – Він почав дратуватися. – Лише повторюю тобі твої ж слова. Така собі Таня Помічна, перейнята долею старого різьбленого будинку, згодовує міську легенду про якесь прокляття. Нібито всякий, хто зайде в дім із лихими думками й намірами, рано чи пізно побачить у дзеркалі свою другу, кошмарну сутність. Злякається до смерті, а дзеркало трісне.