Сині етюди - Хвильовий Микола - Страница 11

Молодчіков червоніє, і я червонію, і багато з нас червоніє, бо більшість із нас – це ті, що нічого не знають, але цього ні в якім разі не скажуть.

– Це ж дурниці – ці дискусії, наче ми шкільники.

– І правда. На чорта це? Це ж буржуазна метода освіти. Не достає ще екзамена з інспектором. Іще чути:

– Да, наконєц, дайте мнє на мінуту «Азбуку комунізма».

– Фу, чорт, снова забил. Капіталізм імєєт трі прізнака: монополізація проізводства… монополізація проізводства…

– От бачите, все ж одно не знаєте.

– Ах, оставьтє мєня, товаріщ…

Нарешті вечір.

Так: за вікном, як і в інших моїх оповіданнях[36], – громи гармат, а десь у травах, а потім на дорозі – кавалерія. Наша? Кажуть, не наша. А чия? Не знаю. Може, ворожа кавалерія, може, рейд.

І хтось тихенько за травами – «може, завтра тут, де ми сидимо, будуть папірці, ганчірки й дух порожнечі, дух побігу, дух крови».

Але те забувається.

…Доповідач скінчив.

Товариш Жучок:

– Ну, товаришу Бойко, все-таки я нічого не зрозуміла. При чому тут діалектика, коли сказано історичний матеріялізм? Ви як думаєте?

– Дозвольте, товаришу голова, я, собственно, слова не прохав.

Товариш Жучок очі драконом:

– Як голова нічого не дозволяю, а як товариш прошу вас сказати.

Ми говорили, ми плутались[37]. А все це називалось дискусія. Товариш Жучок казала:

– Дзуськи! Не так. Ану ви, товаришу Молодчіков?

Вона рішуче входила в роль педагога.

А ми бісились, бо в нас було самолюбство. Ми обурювались на нашу бувшу кухарку, на сьогоднішнього секретаря ком'ячейки – на «кота в чоботях».

…Потім вона бігала, метушилась, збирала жінок, улаштовувала жіночі зібрання, де говорили: про аборт, про кохання, про право куховарки[38].

Кричали:

– Геть сем'ю!

– Хай живе холоста женщина!

А для плодючої женщини казали:

– Хай буде інтернат, хай будуть спільні прачешні й т. д., й т. інш.

– …Товаришу Жучок, можна двох любити?

– Це залежить від того, як ви знаєте історичний матеріалізм. Я його погано знаю, а тому й «воздержуюсь».

Так от – багато я написав би ще про товариша Жучка, і це заняття вельми цікаве. Та, бачите, зараз пів на п'яту, і мені треба вже спішити на партзібрання, бо там – товариш Жучок № 2, а це значить… проте коли ви партійний, то ви самі знаєте, що це значить.

Вона написала так:

«Товаришу Миколо[39]. Ви, здається, післязавтра будете вже в Таращанськім полку, а я зараз буду в резервній кінноті: там щось махновщина, треба поагітувати. Може, ніколи не побачимось, так я вас хочу попрохати: не гнівайтесь на мене за дискусію. Я знаю, у вас – самолюбство, але в нас – темнота. А поскільки диктатура наша… Словом, ви мене розумієте: нам треба за рік-два-три вирости не на вершок, а на весь сажень. З комуністичним привітом. Жучок».

Але вона сьогодні не поїхала, і ми ще побачимось.

Побачились от де.

Уявіть – порожня школа, політвідділ. По кутках, на столах сплять. Це муралі революції. Частина з них поїде в полки, подиви, частина ще буде тут, а потім теж поїде в полки, в подиви.

Це бурса революції.

…Було зоряно, а потім стало темно – пройшли хмари.

…Побігла мжичка.

Мжичило, мжичило, і чогось було сумно тоді. Хотів скоріш заснути.

Але в кутку часто підшморгували носом і не давали спати.

– Товаришу, не мішайте спати!

…Мовчанка.

Мжичка тихо, одноманітно била у вікно. Хотілось, щоб не було мжички й не торохкотіли підводи: нагадували важку дорогу на Москву – іти на Москву, на північ від ворожих рейдів.

– Товаришу, не мішайте спати.

Мовчанка.

…Ви, мабуть, уже знаєте, що то товариш Жучок підшморгувала.

Вона підійшла до мене.

– Ходімте!

Я здивовано подивився на неї.

…Вийшли на ґанок.

Була одна сіра дорога в нічний степ, і була мжичка.

– Ви плакали?

– Так!..

І засміялась:

– Мені трішки соромно… знаєте… буває.

І розказала.

Тоді я взнав, що товариш Жучок, хоч і жучок, і «кіт у чоботях», але і їй буває сумно й буває не буває:

– Дзуськи!

Тоді мені кирпатенький носик розказав, що їй не 19, як ми думали, а цілих 25 літ, що в неї вже було байстря і це невеличке байстря – повісив на ліхтарі козак.

Це було на Далекім Сході, але це й тепер тяжко. Це було на Далекім Сході, коли вона пішла по дорозі за отрядом. А то була козача помста.

…Я згадав сніговий степ.

…Ішла мжичка.

…Була одна сіра дорога й темні силуети будівель.

А втім, це не диво, що дитину на ліхтарі повісили: було ще й не таке.

Я не збираюсь у вас викликати сльозу.

А от маленький подвиг – це без сумніву. А чий? – Ви подумайте.

…Товариш Жучок № 2, № З, № 4, і не знаю, ще скільки є.

Товариш Жучок № 1 нема.

Зник «кіт у чоботях» у глухих нетрях республіки.

Зник товариш Жучок.

…Ходить «кіт у чоботях» по бур'янах революції, носить соняшну вагу, щоб висушити болото, а яке – ви знаєте.

Так: – піп охрестив Гапка[40].

Ми назвали – товариш Жучок.

А історія назве – «кіт у чоботях».

Кіт у чоботях – тип. Точка. Коротко. Ясно.

Все.

ЮРКО

На Донеччині – завод.

Уночі над заводом темно й недосяжно думає небо. Проливається на небо золото золотого шлаку – тоді в посьолку сниться…

На нічній зміні були: Остап, Юрко. Юрко: гори Юри[41], юрта, за юртою тайга – холодна, в снігах: бори, бори, і нема їм краю.

Був Перекоп; а після Перекопу Юрко сказав:

– Або в завод, або за кордон революцію робити.

Послали в завод.

Уночі над заводом, мабуть, проходять хмари; коли з півночі – відходять до моря, коли зі сходу – на запорізький степ.

…Цех. Вийшли. Пізно.

Мовчазно шуміли машини в таємнім напруженні. Зникали постаті за машинами: носили залізо. З гасом стояв дух заводської ночі – глибокої, як море біля японського берега.

Ішли: Юрко, Остап – люди однакові, люди різні[42].

Над посьолком люкс, над заводом ніч. Що думає ніч?

Остап брав великі кроки, Юрко відставав. Дивився на саженну постать Остапову…

– …Так, як почнеш шукати правди, то, гляди, і залізеш у кривду. А чоловік я темний, хоч і пролетаріат. Ну, а Наталка хай ходить до вас, я нічого не імію. Лиш би не в шалапути, не люблю я їх: по-свинячому шукають правди, богородиць наробляють – один розбрат.

…Одчинить двері Наталка, трішки заспана, теплий жіночий дух від неї. У неї ноги трішки колесом і, як у молоденької дівчини, зітхання.

– …Був я в партизанах. Ще з Махном ходив, а що до чого й досі не добрав. Така вже вдача: як вип'ю пляшку, то й за власть совітів. Більшовиків подавай – і квит.

Юркові було образливо, а Остап говорив:

– Моє яке діло; хтось добере – нас чимало. А Наталка хай у ячейку ходить, я нічого не імію.

Болото закумкало ніч. Де болото? То – жаби.

Коли увійшли в двері, Наталка в одній сорочці зустріла. Спитала:

– Товаришу Юрко! Що це таке – емісія? А потім: що це таке – девальвація?

– Ти краще постіль постели, – сказав Остап. А Наталка постіль стелила й уже з сумом:

– Мабуть, довго вчитися нам: революція наша, а слова не наші…Роздягались, говорили. Потім Наталка увійшла в Юркову кімнату, білою плямою стала край столу.

– Я забула зачинити вікно.

– Зачиніть.

Вона мовчки вийшла. Юрко думав про неї. Боліли плечі, боліла спина – цілий день носив рейки.

Без революції, коли нема творчости, життя тече нудно, одноманітно[43]. Живе в посьолку багато людей. Багато з них творять, багато – так.