Овсій - Михановский Владимир Наумович - Страница 4

Протягом усієї ночі слабкі вихрові струми стихійно спалахували то в тому, то в тому блокові. Старому іонному мозкові доводилось працювати з певним навантаженням, щоб забезпечити життєдіяльність системи.

Ніч видавалась безмежною. Овсій змагався з важким небуттям. Вусики аналізаторів здригали, коли до них крізь відчинені двері пакгаузу долинало тихе зітхання моря. В ньому Овсій ловив і свіжий запах йоду, і тонкий аромат водоростів, викинутих на берег прибоєм, і ще щось таке знайоме і таке земне… Та що саме, він, хоч як силкувався, пригадати не міг: більшість мікровідсіків його пам’яті майже не працювала.

Овсій уже давно не використовував хронометра, вмонтованого побіля атомного серця. Про те, що настав новий день, він дізнався з посвітлілого прямокутника неба, чітко окресленого дверима пакгаузу…

Знов усе закрутилось у однотонному звичному ритмі. І знов юні пустуни кепкували з Овсія.

Він терпляче зносив дитячі жарти, часом досить злі, і тільки блимання фотоелементів свідчило про те, що роботові по-справжньому боляче.

Всьому цьому можна було легко покласти край – варто лише сказати бодай слово начальникові порту (до речі, Миколчиному батькові). Та Овсій чомусь утримувався. Можливо, він пригадував ті далекі часи, коли сам пустував на гравієвих доріжках та на хитромудрих гімнастичних снарядах Зеленого містечка, опановуючи закони руху й рівноваги… Хтозна. У всякому разі Овсій охоче спілкувався з юними землянами, хоч від них часто було йому непереливки…

Якось у порт прийшов новий автоматичний кран, його довга стріла випиналась далеко в море. її вінчав гак. Кібернетичного механізму, що керував краном, іще не привезли, і металеве громаддя стояло без діла.

Був тихий весняний вечір. З інтернату вийшло кілька хлопчиків. Вони зупинились біля крана, про щось завзято сперечаючись.

Раптом один із них позирнув на стрілу, тицьнув на неї пальцем.

– Можу побитись об заклад, що доберусь на руках до середини, – сказав він, кладучи на землю ранець і засукуючи рукава сорочки.

– Пхе – до середини! – виступив наперед Миколка. – Я дістануся до кінця.

Хлопці здійняли його на глузи.

– Зірвешся і втопишся.

– Не зірвусь! – рішуче запевнив Миколка.

Він старанно поплював на руки. Підійшов до основи крана. Зміряв поглядом височінь і, наважившись, поліз догори.

За кілька хвилин видершись наверх, Миколка позирнув на товаришів. На якусь мить у ньому прокинулось бажання спуститися вниз. Та відступати було пізно. Трохи перепочивши, хлопець учепився обома руками за стрілу, що на запаморочливій висоті горизонтально зависла над водою, і став повільно просуватися вперед.

Далеко внизу зрадливо ряхтіло море. Та Миколка намагався не дивитися туди. Швидше б дістатись гака. Він сів би на нього і перепочив. Та до гака було ще так далеко!… Зціпивши зуби і заплющивши очі, Миколка повільно перебирав руками, погойдуючись над водою. Долоні обпікало. Ще метр… Ще півметра… Пальці розтулилися самохіть…

Розгублені хлопці в один голос зойкнули. Як на те, в цьому закутку гавані було безлюдно. Миколка здійняв водограй бризок, каменем пішов на дно.

І раптом… Здалося, що з пірса булькнула у воду величезна шафа-сейф. Сильно дубасячи по воді чотирма кінцівками, до Миколки поспішав Овсій. Діставшись того місця, де розходились кола, робот пірнув. Хлоп’ята затамували віддих. Довго, дуже довго на поверхні ніхто не з’являвся. Нарешті Овсій випірнув. Миколки не було.

– Знаєш, яка тут глибочінь? – чомусь пошепки сказав один із хлопчаків, ні до кого не звертаючись. – Океанські кораблі можуть швартуватися…

Перепочивши кілька секунд, Овсій пірнув знову, цього разу вдало. Він з’явився над водою з Миколкою. Голова хлопчика без найменших ознак життя метлялася з боку в бік, очі були заплющені.

Вже майже допливши до берега, Овсій несподівано зупинився. Великі круглі очі йому поблякли, а кінцівки безладно засмикались. Останнім зусиллям робот шпурнув хлопчину на купу піску побіля самісінького берега, а сам повільно зануривсь у воду…

Миколка опритомнів у батька на руках. Довкола них з’юрмилось багато людей. Після штучного дихання нило все тіло.

Протиснувшись крізь натовп, до Миколчиного батька підійшов інженер гавані. Вигляд у нього був розгублений.

– Товаришу начальник порту, – сказав інженер, – ми виловили його, як ви наказали.

– Ну?

– Нічого не можна зробити. – Інженер скрушно похитав головою. – Пошкоджена центральна аорта. Перенапруження. Він і так пережив усі строки. Адже вийшов він із воріт Зеленого містечка бодай чи не півтораста років тому…

– Овсій, – прошепотів Миколка і заплакав.