Овсій - Михановский Владимир Наумович - Страница 2

Обірвавши розмову, люди позирнули в роботів бік.

– Микола поставив новий обчислювач, – сказав високий юнак і кивнув у бік котеджу.

– Зразу видно, що нетяма! – засміялась дівчина. Вона зірвала билинку, піднесла до губів.

– Знову сплохував?

– Авжеж.

– А в чому саме, Лін?

– Гарний буде з тебе вчений. Обчислювача переплутав з системою, що здійснює самонавчання.

– Не вчений, а капітан.

– Все одно. – Лін уперто мотнула косою. – Капітан далеких трас – це водночас і вчений.

– Дивись, система, що здійснює самонавчання. Цікаво. – Хлопець притишив крок, приглядаючись.

– У будинок заходити не можна, – попередила Лін. – Там біолабораторія.

– Я тільки підійду…

– Ні, на терасу теж не можна. Правила Зеленого містечка не дозволяють.

– Шкода! – хлопець, очевидячки, засмутився.– У нас в інтернаті такого нема…

– Ці системи ще не поминули стадії навчання, – авторитетно пояснила Лін. – Та не журися, Фед. У Зеленому містечку ти часто їх зустрічатимеш.

Останні слова долинули до Овсія, коли юнак і дівчина були вже далеко. Хоч і з запізненням, але він збагнув, що мова йшла про нього. Не змінюючи пози, він провів їх поглядом.

Лін… Фед… Тоді Овсій і в голову не покладав, що згодом заприятелює з ними, що вони працюватимуть разом. А потім… потім ці двоє поринуть у небуття, бо життя людське, як і життя роботів, суворо обмежене законами природи. їх можна відкривати, можна змусити слугувати собі, але спростувати, відкинути неможливо…

Овсій коротко розбігся, легко перестрибнув через огорожу тераси. Та в момент приземлення втратив рівновагу й упав горілиць. Удар був досить відчутний. Довколишній світ гойднувся й повільно став одпливати вбік. «Нічого, це швидко мине, – подумав Овсій. – Головне – полежати кілька хвилин абсолютно нерухомо».

І справді, зорові функції незабаром дійшли норми.

Нараз маленький кібернетичний пристрій, тріпочучи крильми, опустився Овсієві на фотоелемент. Робот знову завмер. Він боявся поворухнутись. Хтозна, може, конструктор наділив цей чудернацький витвір почуттям страху. А йому так кортіло розгледіти механізм у всіх деталях. Дивовижне створіння, згорнувши крильця, поповзло по опуклому фотоелементові Овсія, солодко ніжачись на сонці. Його обтічне тільце здавалося найвикінченішим із усього того, що Овсій досі бачив. Цікаво, як у нього прикріплено крила? Овсій зробив необачний рух, і кібернетична істота вмить спурхнула з нього й опинилася на верхівці дерева. її крильця працювали так швидко, що утворювали два барвисті мінливі проти сонця кола.

Овсій повільно підвівся. Роззираючись, постояв.

Він був зовсім незалежний. Міг іти куди заманеться. Перед ним стояла єдина умова – о чотирнадцятій нуль-нуль вернутися в біолабораторію.

Овсій навіть не уявляв собі, що довкола стільки навдивовижу цікавої інформації. Він неквапом брів паралельно до пластикової стежки. Обминав вербові кущики. Перед ним неохоче розступалось високе різнотрав’я. Овсій озирнувся. Котедж, що в ньому довелося пронидіти стільки років, день у день поглинаючи розмаїту інформацію, лишився далеко позаду. Згадалися перші кроки, коли відстань од екрана до стелажів видавалася прірвою, через яку необхідно було перестрибнути. Зважитись на це було нелегко. Микола Михайлович трішки підштовхнув Овсія, і він несподівано для самого себе ступив уперед, широко розчепіривши руки…

Тепер перед ним, скільки займеш оком, слався рівний, мов стіл, полігон, а він ішов та йшов, фіксуючи в пам’яті температуру повітря, вологість, силу вітру й десятки інших параметрів.

На полігоні було порожньо. Далеко на обрії, де плато зливалося з небом, мріли якісь будови. Про їхнє призначення Овсій міг тільки здогадуватись. Он та споруда, зіткана з однакових ланок і схожа віддалік на шахову туру, – за всіма ознаками, вежа космозв’язку. Поряд галерея… Мабуть, гімнастична зала для таких, як і він, роботів. От би зустріти кого-небудь із своїх побратимів!

Ще перед тим як вийти з біолабораторії на широкий степовий простір, Овсій мріяв про несподівані зустрічі на полігоні, він прагнув їх і водночас боявся. Та це й не дивно. Адже досі йому доводилось контактувати із самим тільки Миколою Михайловичем.

Летючі кібери, сюркочучи, пролітали у нього під самісінькою антеною. Овсій на ходу кілька разів спробував упіймати загадкове створіння, та, видно, його рухи були незграбні: щоразу крилата модель спритно шугала вгору.

«Чому мені вихователь ніколи нічого не казав про ці втішні конструкції, що літають над полігоном Зеленого містечка? – розмірковував Овсій. – І яке їхнє призначення? Може, збирати інформацію на рівні молекул? Чи, може, конструктор поставив за мету змоделювати на них умови вертикального зльоту?»

В глибині, під грунтом, Овсій бачив численні труби. В різних напрямках вони прошивали товстий шар землі, являючи собою кровоносні судини велетенського механізму, гігантського комплексу, що зветься просто і ласкаво, – Зелене містечко…

Одначе спека! Тридцять сім за Цельсієм у затінку. Добре, подмухує хоч якийсь вітерець. Овсій майже самохіть увімкнув холодильне устаткування.

Аж тут з-за дерев вигулькнула дівчина. Вона простувала назустріч Овсієві. Це була Лін, та, що в парі з юнаком нещодавно поминула його. Зараз Лін йшла сама.

Вітер подув сильніше, зашамотів у листі, розтріпав дівчині лляне волосся, зібране ззаду в чудернацький датчик.

Лін іще не бачила Овсія – вона дивилася просто поперед себе на пластикову доріжку. Овсій ніяково зупинився, йому треба було самостійно дійти певного висновку. Вперше за весь час свідомого існування. Він квапливо перебирав десятки варіантів. Уникнути зустрічі? Втекти? Заховатись у траві? Пройти повз Лін, мовби не помічаючи її?

Поки Овсій розмірковував, дівчина уздріла його. Звернувши зі стежки, вона пішла роботові назустріч. На її устах грала усмішка, і було в цій усмішці щось таке, що змусило Овсія сміливо рушити вперед.

– Здрастуй, – простягла руку Лін.

– Здрастуй, людино, – швидко відповів Овсій.

Вона ласкаво потисла йому кінцівку. І досі пам’ятається її суха гаряча долоня.