Гімназист і Чорна Рука - Кокотюха Андрій Анатолійович - Страница 24

— Слідство і суд скажуть, хто вбивця, — буркнув Медвідько.

— Хай буде підозрюваний, — легко погодився Шпиг. — Але — реальніший, ніж ветеран війни. За моєю інформацією, Зозулю вбив такий собі Сипливець.

Знову стало тихо.

— Чекай. Ти про Соплю?

— Саме так. Сипливець, Аркадій Якович. Прізвисько Сопля. Мої дані цілком достовірні. Я довіряю своїм джерелам.

— Є така особа, пане Медвідько? — поцікавився Стрельцов.

— Та є! — вигукнув той. — Тип відомий. Здатний на все. Чому ти не пішов з цим відразу до мене, Шпиг?

— Хотів, — признався той. — Але ж іншої роботи до чорта. Бачте, раптом заплакана матуся просить синка знайти. Та й вирішив довести справу до кінця, подати вам Соплю на блюдечку. Я ж не знаю, де він зараз. І тут ви самі, мов сніг на голову. Тільки час марнуємо на порожні балачки.

— Далеко не порожні, — мовив жандарм. — Звісно, усе це буде з’ясовано. Сварка між двома злодюжками мене зовсім не цікавить. Якщо все так, як каже Шпиг, нехай далі цим займається ваш департамент, пане Медвідько.

— Та вже займемося, — почулося у відповідь. — Треба негайно дати вказівку, хай перевертають увесь Київ і шукають Соплю. Далі розберемось.

— Розбирайтеся, — сказав Стрельцов уже значно спокійніше. — А ви, Шпиг, займайтеся собі виховною роботою.

Почулися кроки, грюкнули вхідні двері, а ті, за якими принишк Юрко, блискавично відчинилися. Від поштовху гімназист не втримався, полетів на підлогу, стискаючи кухоль. Бульдог крутився поруч.

— Все чув.

Шпиг не питав — сам чудово все бачив, ставши у проймі дверей.

— Так нечесно, — буркнув Юрко.

— А в мене, Івановичу, сумніву не було, що ти підслуховуєш. Багато чого говорив для твоїх вух. Зрозумів ти це чи ні, то таке. Вставай.

Назар Захарович простяг руку.

Похитавши головою, Юрко підвівся сам. Покрутив кухоль, поставив назад, виклично глянув на відставного міліціонера.

— Можна було мене попередити. Я б вам підіграв.

— Тому й не попередив, — пояснив Шпиг. — Навіть не моргнув. Ці двоє — терті книші. Особливо той, Стрельцов, з охоронної фірми. Напевне раніше працював у міліції, ще й на високих посадах. Гру розкусять махом.

Схоже, чоловік не думав вибачатися. Ну й нехай! Особиста образа турбувала зараз Юрка найменше.

— Далі що робимо? — запитав.

— Ти — дуй додому, давно пора.

Після всього, що було за цей день? А ось це вже ні і ні!

— Гм-м-м...

Шпиг звично смикнув себе за краєчок вуса, потер поголене підборіддя.

— Добре, — промовив врешті. - Ти ж тепер однак не заспокоїшся. Мо’, дурні якоїсь накоїш без мене. Краще поки що побудь у мене на очах.

— То що робимо, пане Шпиг?

— Хапаємо за карк Соплю. Поки Медвідько його шукатиме, маємо ще час. Я ж зумисне не сказав, де убивця зараз. Своїми руками схопити його — для мене, вважай, справа честі. Виграю час.

— Для мене теж, — вставив гімназист.

Бульдог гавкнув.

— Ну, тоді летимо. Він на Деміївці зараз, в одному нехорошому місці, на Совських ставах. Там сьогодні велика гра. Карти.

— То вам це сказали?

— Еге.

Шпиг витяг з кишені пістолет, перевірив набої в обоймі.

— Умова одна, Івановичу. Ти нікуди не лізеш. Там такі чорти... Від того пекла тобі треба триматися подалі. Згода?

Зітхнувши, Юрко кивнув.

— Ти меткіший. Дуй вниз, на Хрещатик. Знайдеш таксі, маякнеш на мобільний, де стоїте. Я вийду ніби погуляти.

— Чому?

— Про всяк випадок. У мене є машина, старенька, в дворі стоїть. Її можуть пасти, тому краще на таксі. До Деміївки — сотню. Домовишся?

-Ні.

Шпиг труснув головою.

— Чого це?

Юрко витяг свої гроші.

— За сотню, пане Шпиг, водій поїде швидко. За дві сотні — летітиме. Будь тут!

Останні слова призначалися Джентльменові.

І вибіг, не давши детективу вставити слово.

Розділ двадцять другий

Тут звучать постріли, а в хід ідуть руки, зуби та мудрі голови

На Деміївку, одну з київських околиць, вони й справді не доїхали — долетіли.

Що далі від центру, то вулиці освітлювалися менше. Вони пірнули в густу й тиху темряву, де-не-де розцяцьковану світлом, що пробивалося з вікон одноповерхових будиночків. Однак Назар Шпиг, як побачив Юрко, добре тут орієнтувався. Відпустив водія на початку названої ним вулиці, дочекався, поки той розчиниться в темряві — лишатися в цій окрузі довго було не надто безпечно, — а потім рушив, коротко звелівши гімназистові й бульдогу:

— Ззаду тримайтесь. І тихо.

Пройшовши трохи вперед і діставшись невеличкого перехрестя, відставний міліціонер завмер, з хвилину постояв, явно щось пригадуючи й орієнтуючись на місцевості, а тоді впевнено узяв ліворуч. За кілька кроків дав рукою знак зупинитися, далі почав скрадатися, остаточно переконавши Юрка: невисокий зріст та вайлуваті форми аж ніяк не виключають зграбності.

Юрко мимоволі теж перейшов на індіанську ходу.

Джентльмен дріботів поруч.

Зупинившись біля паркана одного з будинків по правий бік вулиці, Шпиг приготував пістолет. Юрко завмер, не знаючи, чим озброїтися йому. Шпиг тим часом легенько торкнувся хвіртки носаком черевика.

Зачинено.

Очі вже остаточно звикли до темряви, і гімназист зміряв поглядом височенький міцний паркан. Мабуть, доведеться лізти. Та раптом, випереджаючи думку, зсередини почулися кроки, хвіртку відчинили.

— Кого вам треба? — почувся чоловічий голос, хрипкий і дуже молодий.

Шпиг зробив півкроку назад, переклав пістолет у ліву руку.

З двору ступила довготелеса постать.

Юрко не встиг оговтатись — детектив наблизився впритул, тицьнув дулом хрипкому вказівним пальцем під бороду. Зріст дозволяв, знизу вгору зручніше.

Постать змахнула руками, наче млиновими лопатями. Шпиг рішуче заштовхнув вартового в двір. Юрко з Джентльменом кинулися за ними. Поки забігли, детектив уже тягнув непритомного хрипуна під пахви до паркану. Ковзнув поглядом по Юркові.

— Живий. Не бійся. Мене один китаєць навчив отак робити. З годину пролежить, і все о’кей.

— А потім? — видихнув гімназист.

— Я швидше впораюсь. Все, будьте тут, у дворі. Коли скажу — викликай поліцію.

— Чому зараз не покликати?

— Е ні, Івановичу. Я ще мушу переконатися, що Сопля справді там. Інакше ловитиму його потім не я.

Він обшукав непритомного, знайшов пістолет у кишені, виклацнув обойму і перевірив заряд,

— Все, чекай сигналу.

Опустивши озброєні руки вздовж тулуба, Шпиг перебіжками перетнув двір, стрибнув на ґанок, постукав руків’ям у двері.

— Хто? — почулося за короткий час.

-Я!

Мабуть, цього виявилося досить: двері прочинилися і відставний міліціонер ступив усередину.

Юрко ж обійшов будинок з правого боку, бо ще раніше побачив — там світилося вікно. Пес дріботів за ним, відсапуючись.

Ставши біля вікна, гімназист обережно зазирнув усередину. Боявся, що за фіранкою нічого не побачить.

Пощастило — фіранка не лише відсунута, ще й кватирка прочинена, все добре видно й чути.

А бачив Юрко просто перед собою кімнату, круглий стіл посеред неї і трьох чоловіків. Двоє стоять, піднісши руки догори. Один — сидить, теж тримаючи руки на рівні плечей долонями вперед.

З трійці найбільше кидався у вічі саме цей: лисий череп схожий на облущене яйце, грубий плетений шарф довкола шиї. Біля нього на краю стола лежала найбільша купа банкнот.

Карти лежали біля кожного. Мабуть, лисий зараз вигравав.

Другий, у смугастому костюмі, стояв до вікна спиною. Його Юрко не розгледів. Третій, лівий крайній, був у чорній сорочці, світлому жилеті, і так голосно шморгав носом, що чулося аж на вулицю, через прочинену кватирку.

Назар Шпиг стояв на вході. Кожний з присутніх був вищий за детектива на голову. Та жоден не ризикував опиратися. У руках відставний міліціонер стискав по пістолету, розвівши дула так, аби втрапити під кулю міг будь-хто.

— Та витри вже свої соплі, Аркашо! — рикнув Шпиг, і Юрко зрозумів: ось він, Сопля, той, хто постійно шморгає.