Карло Сміливий - Скотт Вальтер - Страница 51

— Швидче, — повторив бургундський герцог. — Гаразд, я їду з вами; ви при мені сядете на кораблі, ви одержите хоробрих певних

вояків.

— Даруйте мені ще раз, ваша високість… але немає терпцю той, хто потопає. Коли ми поїдемо до берегів Фляндрії?

— Ну… тижнів за два, або може за сім днів; оце тільки скінчу справу з розбишаками, злодіями, що оселивши Альпійські верховини, на наших кордонах провадять заборонену торгівлю.

— Ви зволите, певна річ, говорити про союзних швайцарців?

— Так називають себе ці брутальні селюки. Вони мов собака, що порвав ланцюга, користуються з своєї свободи.

— Я переїжджав їхньою країною з Італії і чув, що кантони мають намір послати до вас посольство по мир.

— Мир? — скрикнув король. — Як миролюбно їдуть їхні посли! Скористувавшись з нагоди для Ля-Феретського повстання, першої фортеці їм на дорозі, вони її взяли, схопили Арчібальда Геґенбаха, коменданта фортеці та губернатора на цілу округу… Таку зневагу я покараю. Джоне де-Вер! І коли я зараз не скаженію від гніву, це тільки тому, що я вже загадав повісити підлі волоцюги.

— Ваша високосте! Великий державцю! — не пам'ятаючи себе закричав англієць, — ради вашої слави, ради миру цілої Европи, скасуйте наказ. О, невже ви зробили це?

— От тобі маєш! Що означає таке співчуття? — запитав герцог Карло. — Що тобі до них? До цих людей? Хіба що війна на кілька днів загає виконання твойого наміру…

— Вона його зруйнує. Слухайте… я їхав з цими людьми частину моєї дороги.

— Ти?.. Ти — супутник швайцарських селюків? Видима річ, лихо дуже приборкало гордощі англійських вельмож, коли вони вибирають таких товаришів.

— Я випадково потрапив до них, — сказав граф. — Деякі з них роду дуже поважного, а за миролюбні наміри — ручуся я!

— Заприсягаюся, мілорде Оксфорде, надто багато їм чести! Ви — посередник між ними та мною? Дозвольте зауважити, я й так досить ласкаво з вами поводився, шануючи наші колишні стосунки,

гадаю, ви могли б не завдавати собі труднощів оголошувати мені ваші думки про справи аж до вас ніяк непричетні.

— Повелителю Бургундії! — промовив Оксфорд. — Я був під твоїми прапорами під Парижем і мав щастя врятувати тебе від французьких салдат!

— Ми цього не забули. А що пам'ятаємо, то й доводимо, бо надто багато дозволяєм говорити про цих розбишак. Мені слухати, як ти просиш звільнити їх від шибениці, тільки тому, що вони товаришували в дорозі благородному Оксфордові?!

— Ні! Не тому! Вони мирні посланці й не брали найменшої участи в злочині, який викликає ваш гнів.

Герцог почав ходити по кімнаті, схвильовано, насупивши свої густі брови, стиснувши кулаки, та час од часу скрегочучи зубами. Нарешті, він, очевидячки, зважився і подзвонив срібним дзвіночком, що стояв на столі.

— Конте! — сказав до вельможі, який увійшов до намету, — чи повісили гірських волоцюг?

— Ще ні, ваша високість, але кат чекає.

— Хай вони живуть, — сказав герцог, — ми послухаєм завтра, що можуть сказати на виправдання свойого злочину,

Конте вклонившись пішов. Тоді, повернувшись до англійця герцог сказав — величі ласка бреніли в тоні — прибравши веселого спокійного вигляду:

— Тепер я тобі віддарував, мій лорде, життя за життя, а щоб вирівняти неоднакову вартість, маєш шестеро за одного. Тепер не звертатиму жодної уваги, коли тобі заманеться вихвалятись своїми подвигами. Багато державців ненавидять людей, що зробили їм важливу послугу, але я не такий, лише не люблю, коли мені нагадують. Фу! Я майже задихаюсь від зусилля над самим собою, касуючи те, що вже ухвалив. Гей, хто там є, дайте пити!

Увійшов військовий і приніс велику срібну пляшку з пахучим напоєм якихось трав.

— Я такий гарячий, — весело промовив герцог, — що лікарі заборонили мені пити вино, але ти, Оксфорде, це можеш зробити, іди до свойого земляка Колвена, генерала нашої артилерії, він подбає, прийме гостинно, а завтра матимемо багато діла, бо я чекаю на відповідь од моїх діжонських ослів: опріч того, що мушу послухати твоїх швайцарських післанців. Та годі за це! А з Колвеном можеш говорити вільно, він, як і ти, прихильник лянкастрів. Але затям, жодного слова… Прованс — ніколи, й уві сні. Конте, відведи цього англійського вельможу до намета нашого Колвена.

— Ваша високосте! — відповів Конте, — я вже лишив сина цього вельможі в генерала Колвена.

— Що таке? Твій син, лорде Оксфорде? Він тут із тобою? Чого ж мовчав! Він гідний нащадок старовинного роду.

— Я пишаюся з того, що можу так думати. Я мав вірного товариша всіх подорожів та небезпек.

— Ото щасливий! — зідхнув герцог. — Маєш сина, Оксфорде, що поділяє з тобою злигодні та радощі. А я не маю людини, нема з ким пити насолоду моєї величі, не маю собі спадкоємця.

— А дочка, великий державцю, — відказав Джон де-Вер, — сподіваємося, вона одружиться з яким могутнім принцем, і він буде підпора вашій високості.

— Ніколи, ніколи, заприсягаюсь ніколи! — рішуче відрубав Карло. — Щоб мій зять почав домагатися корони жінчиного батька. Оксфорде, я розмовляв з тобою відвертіше, ніж до того звик… Але є люди варті довіри, і серед них ти, сер Джон де-Вер!

Англієць вклонився і хотів іти. Герцог знов на його гукнув:

— Ще слово, Оксфорде! З Провансом справа не гаразд. Рене та Маргарет мусять зректися запального гульвіси Ферранда де-Воде-мона, він бунтує проти мене в Льотарінґії, виголошуючи на неї своє право, ніби від матері його Іолянди.

— Державцю! Ферранд унук короля Рене, небіж королеви Маргарети, але…

— Але заприсягаюсь, треба цей замах підтяти! А от кажеш мені про зв'язок між кревними, проте сам підбурюєш на війну з моїм шваґером.

— Найкращий привід Рене відсахнутись свойого внука, — відказав Оксфорд, — ось який: він зовсім не може підтримувати його та допомагати. Я його сповіщу про вашу умову, дарма що вона жорстока.

І вклонившися ще раз, вийшов від герцога.

XXV

Покірно я складаю вам подяку.

Я вдячний несподіваній пригоді —

Від наклепу вона мене боронить…

(King Henry VIII).

Англієць Колвен, що йому герцог бургундський платив великі гроші й доручив свою артилерію, був господар намету, де розташувались англійці. Він прийняв Оксфорда з великою пошаною, додержуючись у всьому герцогових наказів. Був прихильник лянкастрів і виявляв приязнь до небагатьох вельмож, вірних цьому родові. Підчас вечері Колвен, частуючи Оксфорда добрим бургундським вином, сказав:

— Його високість дуже добре робить, що п'є самі холодні напої.

— Цілком згоджуюсь з вами. Я знав герцога Карла, коли він був ще граф Шароле. Що й казати, гарячий на вдачу він був, але який тихий проти теперішнього — запального, шаленого. Це — від успіху. Його хоробрість і успіх в боях спричинились до того, що з дрібного принца, який платив податки, він знісся на наймогутнішого державцю в Европі; великий тепер та незалежний. Але сподіваюся він лишився великодушний, як і колись.

— Сміливо можу засвідчити! — вояка зрозумів слово «великодушність» в обмеженому значенні щодо грошей. — Герцог благородний державець, і рука його завсіди щедра.

— Було б добре, одначе, щоб його ласка припадала самим вірним та благородним людям, як от ти, Колвене. Треба надійних йому людей. Я знаю більшість найстаровинніших бургундських родин. Де вони? Чом так мало їх у герцогському таборі? Я бачу прапори, штандарти, позначки; але навіть мені, що стільки років знав французьку та фляндрійську шляхту, герби їхні цілком невідомі.

— Оксфорде, — відповів генерал: — не гаразд, що ви гудите вчинки герцога Карла мені, людині, що працює у нього. Але воно таки правда; останніми часами герцог надто довіряє чужим воякам і надто мало своїм. Воліє утримувати численне військо німецьких та італійських салдатів, замість виявляти ласку лицарям. Німці досить чесні люди, як їм вчасно платять; але борони нас доле від герцогських найманих сил, від начальника італійського війська Капмо-Басса — той тільки й чекає слушної нагоди продати Карла.