Выбери любимый жанр

Выбрать книгу по жанру

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Техника

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело

Последние комментарии
оксана2018-11-27
Вообще, я больше люблю новинки литератур
К книге
Professor2018-11-27
Очень понравилась книга. Рекомендую!
К книге
Vera.Li2016-02-21
Миленько и простенько, без всяких интриг
К книге
ст.ст.2018-05-15
 И что это было?
К книге
Наталья222018-11-27
Сюжет захватывающий. Все-таки читать кни
К книге

Карло Сміливий - Скотт Вальтер - Страница 21


21
Изменить размер шрифта:

Коли вдарила його ця думка, він одразу немов збожеволів. Грубо, жорстоко враз обірвалися романтичні мрії. Під склепінням у брамі стало тісно. Він стояти не міг. Кинувся стрімголов, перебіг через міст; тут згадавши, що він є вартовий, спинився на мить. Але думки плутались. Пекучий біль проткнув йому серце. Забігав мов зацькований звір, поки ненастанний рвачкий рух нарешті трохи протверезив його. Думка потроху вертала до поважних причин, до пильної справи, що стояла на перешкоді хоч якому б то почуттю.

Але Артур давно бачив, що він також дівчині довподоби. Було боляче, боляче. І він почав переконувати себе, що мусить же стати людині здорового розуму не впадати біля чарівної дівчини, що він їй не зможе віддати життя. Мавши такі поважні завдання, як припало їм з батьком, треба ж бути розважним. А вона, — думав він, — вона скоро забуде. Я ж згадуватиму, як снив у сні, що осяйнув на мить темну ніч, моє небезпечне й бурхливе життя.

Спершись на зброю, він став. Але де була його витриманість? Почував, як щокою скотилась сльоза. Він, проте, одразу переміг себе. Відчай підкрадався до серця. Але Артур уперто боровся і з усіх сил тепер силкувався, як ретельний вартовий виконувати свої обов'язки, що за них був зовсім забув.

Раптом він, занімілий, уступився назад. Б місячному сяйві повз нього до лісу сунула жива й рухлива, але немов, привид. Анна Геєрштейн.

X

Хіба ми знаємо, коли спимо,

Коли в турботах денних живемо?

Сон — дійсністю нам іноді здається,

А вдень, буває, бачим з снів дива…

Постать минула Артура надзвичайно швидко. Була виразна, яскрава — і безсумнівна. Коли він, змагаючи хмарний настрій, підвів очі — вона перейшла близенько з ближчого краю мосту, кілька кроків від нього — на вартового й не глянувши. Швидкою й твердою ходою подалася до узлісся.

Цілком природно було б кинутись їй навздогінці. Мав наказ не спиняти з заліку відомих йому людей, тільки питати прибулих? — дарма! Міг з увічливости промовити кілька слів до дівчини, що пройшла повз нього.

Але поява була раптова. Він розкрив рота, та ні звуку чути не було; не міг поворухнутись. Артурові здалось, — його власна уява, утворивши привид, показала на очі постать та риси тієї, що так бентежила йому думки.

Він прикипів на місці. Вона зникла. Артур все стояв остовпілий і ледве снували йому в голові думки. Куди вона йде? Навіщо? Так пізно вночі? І чому не промовила й слова, не глянула? Ну й дива.

Адже природно цілком, Анна мала чимбудь виявити, що вона його помічає. Не бачити ж не могла аніяк. Не кинула й погляду — на. нього, хто так довго гостював під дядьковою стріхою, хто ходив з нею в танку, провожав на прогулянки! Ніби й не пізнала, проходячи повз. Очі дивились на ліс, йшла легко, впевнено, й заховалась була між дерев раніш, ніж Артур схаменувся.

Отямившись, юнак страшенно на себе, розгнівався. Схвильований чимдуж помчав туди, де майнув край її сукні. Адже міг у такому місці, в таку недзвичайну пору чим їй стати в пригоді, або хоч дати пораду. Добігши узлісся, почав на неї гукати. На відповідь — нічого. Віття дерев сплітались йому над головою, потроху зникало місячне сяйво. Немає… і нагло — він пригадав. Він покинув своє місце вартового, і подорожніх, що поклались на дозорців, може спіткати несподіване лихо.

Його опадала розпука, але мусів, проте, вертати до брами. Тяжка гризота потьмарила чоло, серце напосідав неспокій.

Ну й чого б щира, спокійна, поміркована дівчина вночі десь потаєнці виходила? На чужій землі поруч підозрілих сусід? Не може бути такого. Але… Він бачив на власні очі. Чи, може бути, марив?

Зненацька пригадав собі, якою бачив увечері Анну. Тут щось криється, сказав сам собі, хіба що надзвичайні й страшні події могли б спричинитись до нічної прогулянки. Вона увечері була сама не своя. Мов сподівалась якогось жаху…

Він поклав собі чекати, аж Анна повернеться. Мусить довести, що вона має щирого й вдячного друга, який радо віддасть за неї життя.

(window.adrunTag = window.adrunTag || []).push({v: 1, el: 'adrun-4-390', c: 4, b: 390})

Такий рішенець трохи втихомирив його гарячкове хвилювання.

Але стоячи на варті Артур мав час добре розміркуватись. І от, кінець-кінцем, йому спало на думку, що Анна, власне, могла податись до Базелю. Адже запрохував її той посол, і Аннин дядько має чимало там друзів.

Що й казати, — дивна невідповідна пора! А втім, знає ж Артур — швайцарки сміливо ходять самі уночі. Анна в горах пішла б місячної ночі багато ще й далі. Між Базелем і замком віддаль невелика. Може відвідати треба хвору приятельку? Може ще що? Отож, напосідати на неї з своїми послугами, — чи ж так доводити другові свою відданість та увагу? А що проминула його й не глянувши, навіть, то, виходить, не хотіла його допомоги. Він, як хлопець розважний, мусить пустити її назад не спитавши й слова. Коли схоче, озветься сама. Не докучатиме їй!

Щодо привидів, такі думки він рішуче відкинув. Щось там натякав базельський депутат, і взагалі люди тепер дуже вірять у всілякі примари, в існування якихось духів. Але давно Артур був осягнув, що все те — брехня.

І справді, за тих часів в Англії, як і в цілій Европі, дуже міцна трималася віра в привиди. Та Артур до таких людей не належав.

Він вирішив приборкати тяжкий неспокій і терпляче чекати. Почав ходити вперед і назад так далеко, як дозволяли йому на це обов'язки вартового. Очі все звертались до тієї частини лісу, де зникла була люба йому постать.

З схвильованої задуми його раптом збудив десь далекий у лісі шум. Добувався брязкіт зброї. Артур стрепенувся і відчуваючи всю поважність свого завдання, спинився на тому місці тимчасового мосту, де було зручніш боронитись, та став надслухати. Чимраз ближче брязкотіла зброя, гомінка почулась хода — з-за зеленого лісу блиснули списи. Але вмить він пізнав привідцю — то велетенський на зріст Рудольф Донергуґель.

Уже повертається, виходить, загін… Підійшли до моста, сказали гасла. Коли один по одному юнаки увійшли до замку, Рудольф загадав розбудити товаришів, що мав з ними знову обходити, та змінити Артура. І саме на цю мить здалека глухий пролунав дзвін міською годинника в Базелі, вибиваючи північ. Артуровій варті кінець.

— Ну, друже, як? — став Рудольф перед англійцем. — Може холодне повітря та довга варта на тебе вплинули? Хочеш їсти та відпочивати? Чи таки підеш?

Правду мовити, коли б вільно Артурові вибирати, він, без сумніву, волів би лишитись. Хотів дочекатись Анни. Нічого відповідного, однак, придумати не міг, а в кожному разі, не слід дати гордому Донергуґелеві найменшої підозри, ніби то він кволіший проти горян. Отож, не вагаючись, дав сонному Зіґізмундові келепа — той вийшов із замку, позіхаючи, збуджений від міцного й солодкого сну — й став поруч Рудольфд. Зразу ж приєднались до них усі інші, між ними Рюдіґер, старший Бідерманів син.

Пішли. Біля узлісся Рудольф наказне трьом прямувати з Рюдіґером.

— Ти, — сказав він йому, — підеш по ліву руч, а ми праворуч повернем! Бери собаку! Мені лишається мій пес Вольфанґер, він бургундця схопить не згірше, як і ведмедя.

Отак поділившись, увійшли до лісу. Рудольф розташував свій маленький загін так: один ішов попереду, один на деякій віддалі ззаду, а третій з ним та Артуром посередині.

Йдучи в парі з Артуром, Рудольф, нарешті, сказав:

— Ну, Артуре! Що мислить твоя британська мужність про нашу швайцарську молодь? Як на турнірах, вона нагороди доскочить? Чи може схожа на боягузів — корнвальських лицарів?

— Щодо турнірів, не можу нічого сказати, — гаряче відказав Артур, — я швайцарців не бачив на конях. — А сила й мужність сердець, — тут хоробрі швайцарці хоч із ким позмагаються. Можуть сперечатись з кожною країною, де шанують силу й відвагу.

— Оце ти так говориш! — скричав Рудольф. — І знай, ми також такої високої думки й за вас. І ось тобі доказ. Ти допіру згадав за коні. Я мало знаюся на них. Але певен — ти не купиш коня, побачивши його під попоною, з сідлом та вуздечкою, а напевно захочеш поглянути на нього без жодної збруї, на волі!