Выбери любимый жанр

Выбрать книгу по жанру

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Техника

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело

Последние комментарии
оксана2018-11-27
Вообще, я больше люблю новинки литератур
К книге
Professor2018-11-27
Очень понравилась книга. Рекомендую!
К книге
Vera.Li2016-02-21
Миленько и простенько, без всяких интриг
К книге
ст.ст.2018-05-15
 И что это было?
К книге
Наталья222018-11-27
Сюжет захватывающий. Все-таки читать кни
К книге

Карло Сміливий - Скотт Вальтер - Страница 17


17
Изменить размер шрифта:

І володіння Бургундського Карла в Альзасі придалися йому якнайкраще. Є невеличкий замок та місто Ля-Ферет, миль за десять — одинадцять од Базелю} сюдою привозили крам для торгівлі між Берном та Золурном, двома головними містами Союзу. І ось у містечкові Карло посадовив губернатора, управителя, що також мав збирати й мито, і, здавалось, родився спеціяльно на те, щоб бути грозою й бичем своїм республіканським сусідам.

Арчібальд фон Гаґенбах — родом із Німеччини був, шляхтич. Мав маєтки у Швабії. Між прикордонними власниками, що їх називали — лицарі-розбишаки, був один із найлютіших та найжорстокіших. Маєтки цих лицарів підлягали Священній Римській імперії. Тим то вони на землях з квадратову милю завбільшки мали себе за повновладних державців, як німецькі принці. Брали данину та мито з чужинців, садовили до в'язниць, судили й посилали на страту тих, хто на їхню думку чим завинив. Більше, — щоб ширити власницькі права, один а одним вони воювали; нападали на вільні імперські міста, грабували великі валки та загони, що за допомогою їх провадили в Німеччині внутрішню торгівлю.

Безліч неправди й злочинств робив Арчібальд. На всю губу росходився, користуючись із так званого faustrecht [3]. І мусів, кінець-кінцем, уже старий, утеком піти з свого власного краю. Там кожну мить мав начуватися помсти. Тоді й уступив він на службу до бургундського герцдга. Той залюбки погодився з ним — де ж, то вельможна та хоробра людина! А головне, такий, як Гаґенбах, лютий намісник, чудово виконуватиме його жорстокі наміри.

Бернські та золурнські крамарі водноголос скаржились на страшенні утиски. Мито раз-у-раз свавільно збільшувано; і тих крамарів, які. не могли одразу заплатити, кидали до в'язниці, тяжко мордували. Торговельні міста Німеччини не раз клопотались перед герцогом та просили Гаґенбаха забрати.

Але Кашо на те не вважав. Тоді Швайцарський Союз почав уживати найможливіших заходів, вимагав оборони проти губернатора, що нехтує народніми правами. Все даремно!

І от, кінець-кінцем, Союзна Рада ухвалила послати урочисте посольство. Двоє уповноважених поділяли мирний та розважливий настрій Арнольда Бідермана. Вони сподівалися, такий поважний крок розжене туман з герцогових очей. Інші знов, таким ходом, відкривали собі путь до війни.

Арнольд Бідерман палко прагнув миру. Нарід незалежний — чого б іще бажати?! Але Артур помітив, що так думає з його цілої родини він сам. Синів захопив своїм красномовством та дужим впливом Рудольф. Той дедалі то більшої набував ваги й впливу у радах свойого кантону та взагалі серед молоді. Артур на ловах та в іграх все дослухався до розмов про майбутню війну. Юнацтво непереможно бо вабила слава. Подвиги їхніх предків у боротьбі з Німеччиною були такі романтично-величні. Казковими видавалися, мов неймовірні події з книжок. А що й це покоління було так само дуже, непохитно мужнє, то й воно сподівалося — перемога буде тільки на їхній стороні. Згадуючи за ля-феретського губернатора, вони кожного разу називали його собакою на бургундському ланцюгу. Відверто кричали: коли Карло його не приборкає, коли його не викинуть за межі Швайцарії — Арчібальда фон Гаґенбаха не захистить його фортеця. Населення повстане само!

Про цей войовничий запал цілої швайцарської молоді син сказав старому Філіпсонові. Той почав вагатися. Чи не краще справді податися далі їм удвох, ніж наражатись на небезпеку, потрапити на яку бійку, коли ці горяни опиняться поза своїми рідними межами. Адже мета його подорожі, передусім, закликає до щонайбільшої обережности. Та, кінець-кінцем, купець зробив висновок, що на те ж є Арнольд Бідерман. До нього така повага, так надзвичайно всі шанують його — хіба ж не досить одного Бідерманового слова всіх утихомирити? А там, коли вони виконуватимуть свою місію, з ними розлучитися.

За десять днів посольство, що мало подати герцогові скаргу на утиски Арчібальда Гаґенбаха, нарешті зібралося до Геєрштейну. Звідціля воно й мало рушати, їх було троє, крім Рудольфа та Бідермана. Один, як і Арнольд, краянин з лісових кантонів, вродливий, з довгою сріблястою бородою, — на ймення Микола Бонштетен. Інших двоє — Мельхіор Штурмталь, бернський хорунжий, людина вже літня, та Адам Цімерман, золурський громадянин, старий-престарий. Кожен убрався найкраще, як міг. Суворий погляд Арнольда Бідермана неприхильне спинявся на двох срібних застібках на поясі та срібному ланцюгу, що прикрашали поставну особу золурського громадянина. А проте могутні звитяжці, якими були тоді швайцарці, мабуть ніколи ще не мали послів з таким патріярхальним простим виглядом.

(window.adrunTag = window.adrunTag || []).push({v: 1, el: 'adrun-4-390', c: 4, b: 390})

Настав час рушити. Уповноважені вийшли пішки. Взяли до рук обковані залізом костури. За ними нав'ючених двоє коней — вели два молодики, які користувались із нагоди побачити трохи світу, що поза їхніми горами.

Отож саме посольство було нечисленне. Але з таким важливим дорученням не можна подорожувати без охорони. От хоч би взяти вовків — ті, як настає зима, залишають своє гірське лігво й бігають по селах. А подорожнім не раз доведеться спинятись на спочинок. До того ж розбишак багато на кордоні Альзасу та Німеччини — без охорони не обійтися ніяк.

І тим то з дванадцятеро чоловіка добірних юнаків з різних швайцарських кантонів, серед них, звичайно, Рюдіґер, Ернест та Зіґізмунд, — Арнольдових тройко синів, — становили сторожу посольства.

Але вони йшли попереду, окремо. Поділившись на загони по п'ятеро в кожному, вони полювали по межигір'ях та кручах. А що посольство посувалось повільною ходою, то й часу їм не бракло. Досхочу могли цькувати вовки та ведмеді з своїми велетенськими кошлатими псами. Інколи вганяли по скелях за дикими козами. Проте, пильно оглядали ловці кожну місцину, — чи немає де засідки; отож, виходить, велика вигода була з того, що посувались юнаки попереду.

За гасло, умовились, їм буде — швайцарський ріг. В разі небезпеки Рудольф Донергуґель, наймолодший з усіх членів посольства, мав бути за начальника загону гірської сторожі. Зброя добра: двоє-ручні мечі, довгі келепи, списи та великі луки, короткі тесаки й ловецькі ножі. Важка зброя, щоб не заважати у ловах, лежала з речами, але зверху, напоготові.

Артур, як і Рудольф, цілком природно, мав більшу охоту перебувати в товаристві юнаків. Правда, щось вабило його туди до валки… Коли б була змога, англієць залюбки відмовився б від розваг. Бо в кінці валки їхала Анна Геєрштейн.

Обидві жінки — Анна та ще одна юна швайцарка — їхали віслюками. Лінивою ходою ті ледве встигали за лошаками. Яким легким видався б Артурові обов'язок допомагати дівчині в дорозі. Адже він їй зобов'язаний життям! Але не міг наважитись. Видима бо річ, не такі тут звичаї в країні; інакше Рудольф давно б уже був біля своєї родички. Тай, потім, Артур бачив, це однаково неприємно й батькові й Арнольдові Бідерману.

Тому Артур був увесь час між юнацтва. Тільки коли спинялись на відпочинок, Артур висловлював Анні увагу чим міг, але такою мірою, щоб нікого не прогнівати. Час од часу, проте, покидаючи непомітно лови, він дозволяв собі наближатись до шляху, подивитися, хоч здаля, на дівчину. Товариші уваги на те не звертали, вони не знали, що його вабить сіре Аннине вкривало, — думали, — просто нецікаво йому. А зате, як тільки щось небезпечне — цькувати вовка чи ведмедя, Артур зараз тут. За ним не встигав, навіть, сам Рудольф Донергуґель.

Тимчасом інші, поважніші справи клопотали стару Філіпсонову голову. Він добре знав світ, де мав місце, звичайно, зовсім не те, як удавав у Швайцарії. Дивився на юнацтво, і згадувались йому давні роки… Колись і він був таким, і він так само весело бавивсь. Гавкання собак серед пустельних гір, темних лісів, звуки рогу — луною від скелі до скелі, — все збуджувало бажання взяти участь самому в справі, що за тодішніх давніх часів у Европі мали за найважливішу, крім війни.

Але так було одну мить. Потім він примусив себе звернути увагу на звичаї та думки тих людей, що з ними звела його доля.

Вони здавались усі такі самі одверті та прості, як старий Арнольд. Тільки навряд хто з них має такі глибокі думки, пророчий розум. Розмовляючи за політичний стан своєї країни, вони ані трохи з тим не таїлись. Крім Рудольфа, інші на нарадах не бували, а проте від них не ховали нічого. При старому Філіпсоні вони вільно собі обмірковували вчинки бургундського герцога, про змогу, що мала країна підтримати свою незалежність. Казали, — Швайцарський Союз певніше повстане на цілий світ, а не дасть своєї свободи, не поступиться нею ніяк. Щодо всього іншого, вони були неначе розважніші та спокійніші. Хоч бернський хорунжий та величний золурнський громадянин, очевидячки, менше боялися наслідків війни, ніж обережний Бідерман та його шановний товариш Бонштетен. Той же поділяв геть усі ляндаманові думки.