Чорний ліс - Кокотюха Андрій Анатолійович - Страница 60

– Я – командир відділу Української повстанчої армії, – голосно промовив воїн до людей, карбуючи фрази. – Мене називають Остапом. Найперше хочу перепросити через те, що затрималися в дорозі, коли тут на нас чекали, і висловити велику шану тим побратимам, котрі прийняли нерівний бій із загарбниками нашої землі.

Він напевне вже збирався сказати коротку промову і точно підготував потрібні слова. Та враз за спинами гримнуло:

– Друже Остап! – і присутні дружно озирнулися на помітно старшого від командира, хоч ненабагато, вояка, котрий квапився до нього з дуже заклопотаним виглядом.

– Що є, друже Лютий?

– Там стайня горить, друже Остап. Хто запалив – не знаю.

– Тут багато чого горить, – Остап не приховував роздратування. – Самі рішайте, що спершу гасити. Худоба є в стайні?

– Повно, друже Остап! Німці полонені! Схоплені раніше, вчора. Весь цей час сиділи там, скручені! А нині хтось запалив, і тепер вони верещать!

– Най би собі згоріли, – це прозвучало вироком, підтвердивши для Максима попередження Хмари.

– Та ну, друже Остап! З ними вартувало б попрацювати ще окремо! Та коли вже горять…

– Добре. Витягайте хто ще живий, давайте до москалів, – змилостивився командир. – І теє, друже Лютий… Коли напакуєте всіх гуртом, нікого не в’яжіть. Мо’, ці щурі там, коли будуть разом у клітці, без нас один одного перегризуть.

– Була б добра забава! – вигукнув Лютий під схвальні вигуки селян і подався геть, виконувати наказ свого старшого.

Війна війною, нема чому дивуватися.

Але все ж було про що подбати. Тут і тепер, поки на нього справді ніхто не звертає уваги.

Намагаючись далі триматися так, Максим відійшов від гурту. Дійшов до найближчої вулиці. А звернувши на неї та зникнувши з людських очей, не стримався – побіг, закинувши на ходу автомат Хмари на плече. Орієнтувався в Гніздянах уже досить добре, тож не блукав, швидко дістався околиці, ріжучи шлях там, де виходило, дворами й городами. Минувши так, серед іншого, кілька закритих димом хат, біля яких вовтузилися погорільці, Коломієць опинився біля двору вдови Ксені Савчучки.

Перше, на що наткнувся у дворі, мало не перечепившись, – мертве тіло Дмитра Зубова.

Труп лежав на боці, і хоч Максим його впізнав, гидував торкатися руками – перевернув ногою. У Зуба влучило відразу кілька куль. Стрілець бив не купно, влучав, вочевидь, через те, що бив із близької відстані. Укотре згадавши службовий досвід, Коломієць зрозумів – у Зубова стріляли на бігу. Глянувши перед собою, побачив розчахнуті двері хати, що не віщувало нічого доброго: адже господиня вже мала вийти. Нахмуривши брови, Максим про всяк випадок скинув автомат із плеча, узяв напереваги, перетнув подвір’я, ступив на ґанок.

– Ксеню! – крикнув так голосно, як міг. – Ксеню, ти там?

У відповідь спершу не почув нічого. Потім, дослухавшись – тихе скавчання, за яке прийняв дитячий плач. Опустивши зброю, аби не лякати нікого всередині, Коломієць переступив поріг.

Удова лежала на підлозі в калюжі крові, котра вже поволі почала запікатися.

У головах матері сиділи діти, десятирічний Славко незграбно, мов велику іграшку, притискав до себе восьмирічну сестричку Галю. Повернувшись до прибульця й дивлячись круглими очима, хлопчик зовсім по-дорослому сказав:

– Їх помити треба.

– Кого? – не відразу второпав Максим.

– Мамцю. Вони лежать тута брудні. Не можна так. Завжди любили, коли чисто.

Щось у всьому цьому виглядало зайвим.

Точніше – чулося.

Монотонний стукіт знизу, з льоху.

– Хто це зробив? – Коломієць кивнув на неживу.

– Той москаль, у дворі. Він тікав, як наші хлопці набігли, – на хлопчачому лиці зовсім не було сліз. – Заскочив, думав тут сховатися. Наставив на мамцю пістоля. Мамця закрила нас, почала кричати, кликати наших. Той стрельнув, ми під ліжко заховалися. А він тоді вибіг.

Далі ясно. Не знайшовши порятунку в хаті, Зуб відчайдушно рвонув на прорив, ліс же ось він, рукою подати. Та все ж не дали добігти, зупинили. Залишили труп у дворі, де впав, бо без нього клопоту вистачало. Та напевне скоро вернуться, як не бандерівці, так Ксенині сусіди.

– Будьте тут, – промовив Максим, хоч без нього зрозуміло – більше двом осиротілим дітям нема де йти окрім рідної хати. – Я когось гукну.

Вийшовши до сіней, про всяк випадок причинив за собою двері. Нахилився, поторсав клямку на ляді, що закривала ззовні льох. Добре, хоч замок не повісили, довелося б більше морочитись…

Відсунув клямку, відкинув ляду. Униз вела міцна дерев’яна драбина.

– Вилазь.

За час, поки Ванда Мостовська сиділа всередині, вона встигла просякнути погребом. Руки не звільнили, проте зв’язали спереду, мабуть, щоб могла їсти. Аби скрутили їх за спиною, довелося б, мабуть, стукати знизу головою.

Допоміг вибратися.

Якийсь час чоловік та жінка, українець із Полтавщини та полька, мовчки дивилися одне на одного, не знаючи, кому чого від кого чекати.

Пошукавши й знайшовши ножа, Коломієць розітнув пута.

– Сюди прийдуть, – промовив він, після паузи додав: – Скоро.

– Тобі що з того? – зиркнула спідлоба Ванда, розтираючи затерплі зап’ястки.

– Мені нічого. Тебе можуть закрити разом із німцями та… – ледь стримався, аби не сказати «нашими», навіть трохи прикусив нижню губу, – …радянськими… совіцькими партизанами. Усім сподобається. Буде повний комплект. Забава.

– Паскудство.

– Війна.

Ванда обсмикнула спідницю й зовсім мирним жестом спробувала дати розкуйовдженому брудному волоссю бодай якийсь лад.

– Ти поведеш мене туди?

– Я виведу тебе звідси. Поки ще можна.

– Dlaczego?

– Сам не знаю, – Коломієць знизав плечима. – Нехай я буду дурний.

– Я вивезла тебе раз. Ти пустив мене раз. Тепер чому?

– Будеш мені винна. Колись віддаси борг.

– Не люблю боргів.

– Доведеться.

Давши нарешті спокій волоссю, Ванда пішла з хати. Уже у дверях згадала про обережність, визирнула, покрутила головою, мовила сама до себе:

– Можна.

– Знову заблукаєш? Дивись, у разі чого другий раз ніхто не відпустить.

– Уважатиму.

– Гляди.

Більше вони не знайшли що сказати одне одному.

Оминувши труп, Ванда, не озираючись, рушила до знайомої вже їй хвіртки в огорожі, вийшла й пішла прямо.

А Максим стояв і чекав, доки вона не дістанеться перших дерев, не зануриться між них і Чорний ліс не поглине її беззахисну фігурку.

Київ

Березень-травень 2015 року

Від автора

Книга, яку ви щойно прочитали, – художній твір, гостросюжетний історико-пригодницький роман.

Нагадую це, аби у вас, шановні читачі, не виникало бажання шукати прототипів головних героїв у відкритих завдяки прийнятим Законам про декомунізацію архівах СБУ. Події, описані тут, виглядають надто нереальними. Тож є цілком природна потреба перевірити їхню правдивість, звинувативши автора у свідомому пересмикуванні фактів на догоду діючій кон’юнктурі.

Але в нереальності таких чи інших змодельованих ситуацій, які разом складають сюжетну основу «Чорного лісу», ще довго будуть переконані лише ті, хто дотепер сприймає історію Другої світової війни й історію України винятково через нав’язаний десятиліттями, якщо не століттями панівний російсько-радянський контекст. Абсолютна героїзація радянського партизанського руху протиставлялася свідомій маргіналізації дій Української повстанської армії. А диверсійні групи НКВС та ГРУ в німецькому тилу оспівані сотнями вигаданих спогадів й десятками пропагандистських фільмів, які не мали й не мають нічого спільного з реальністю.

Звичайно, янголів не було по обидва боки фронту, точніше всіх «фронтів за лінією фронту». Проте актуальна українська історична наука нині впритул наближає нас до того, що відбувалося в Україні під час Другої світової війни насправді. А саме: запекла війна між двома окупаційними для українців і однаково тоталітарними режимами – нацистським та комуністичним. І не менш запекла національно-визвольна війна українського народу проти обох режимів. Відтак війна, про переможне завершення якої СРСР оголосив у травні 1945-го, насправді тривала на українській території ще п’ятнадцять років.