Чорний ліс - Кокотюха Андрій Анатолійович - Страница 46

Не сьогодні, так завтра підкріплення має надійти.

Якщо станеться затримка, нехай післязавтра. Головне для Хмари – у разі чого спробувати протриматися хоча б добу, бо, якщо Остап вийшов, він неодмінно дійде.

Звісно, весь цей військовий розклад хорунжий не збирався доводити до відома Коломійця. Командир, котрий не часто губився в боях та не довго мусолив повітря, приймаючи те чи інше рішення, зараз не впізнавав сам себе. Чоловік із Полтавщини, який сидів навпроти, нагадував Хмарі дитину, котра щиро не розуміє, пощо її сварить тато-рибалка. Адже дитя випустило наловлених ним хороших рибок або назад у річку, або взагалі в криницю, бо там теж вода й риба не здохне.

Тим самим Максим Коломієць обеззброїв Павла Бережного на псевдо Хмара.

На його місці Данило Червоний на псевдо Остап, потрап цей східняк до його відділу, уже б давно прийняв рішення, не коливаючись. Розстріляв би, лишаючись цілковито переконаним у власній правоті. Більше того – керівництво схвалило б подібний вчинок, ще й напевне поширило в листівках як приклад правильної поведінки справжнього воїна й патріота.

Зараз Хмарі не подобалося те досі не звідане всередині його самого, що заважало вирішити з Коломійцем так само.

Знову прокашлявшись, хорунжий наново розкурив цигарку.

– Бог із ним, із Остапом. Колись, може, зустрінеш. Може – ні. Війна кругом, нічого не можна передбачити. Тут і тепер з тобою говорю я, не Остап і ніхто інший. Тож поясни, чому ти відпустив ляшку, яка підлягала ліквідації.

Максим зітхнув.

– Ванда Мостовська підлягала ліквідації через співпрацю з німцями. Вона виявилася агентом Армії крайової. Та вивезла нас із міста. По суті, допомогла нам.

– Ні, – жорстко заперечив Хмара. – Ванда підкорилася силі. За інших обставин вона саме як агент Армії крайової зробила б усе, аби ви з Гармашем у гестапо опинилися. Ще й вивернулася б, тому що слизька, на те й агент.

– А якби не здала?

– Нічого не міняється. Наші вороги – німці та ляхи однаковою мірою. Я вже мовчу про те, що Мостовська цілком може контакт із совітами підтримувати. Тож висновки для тебе невтішні: ти відпустив не просто ворога, а подвійного ворога.

– Завдання виконано. Юркевича ліквідовано.

– Забудь про Юркевича. Мостовська так само в списку була.

– Чітких указівок щодо неї ми з Гармашем не мали, пане, або, як у вас кажуть, друже хорунжий. Наказано діяти за обставинами. Або – або.

– Обставини так склалися, що ви могли ліквідувати обох, – уперто стояв на своєму Хмара.

– Ті ж самі обставини склалися так, що нам для успішного відступу знадобилася машина Ванди, її статус та перепустка, – парирував Коломієць.

– Але потім, у Гніздянах, нічого не заважало ворожого агента знищити! Ти зробив усе, аби так не сталося! Навіть польського жовнєжа допоміг поховати!

– Це навряд чи військовий злочин – закопати в землю людину, убиту не тобою.

З виразу обличчя командира Максим зрозумів: той справді трохи переборщив і відчуває це. Звично використавши затяжку як паузу, Хмара проговорив уже спокійніше:

– Може, й так. Усе одно ти відпустив ворога, який знає тепер, де знаходиться одна з наших баз. І дуже скоро на Гніздяни або німаків, або ляхів, або своїх друзів москалів нацькує.

Настала черга Коломійця робити затяжку. Після неї від цигарки майже нічого не лишилося, і Максим, послинивши пальці, акуратно роздушив залишки, розтираючи їх на порох.

– У тебе, Хмаро, логіка війни.

– Хіба зараз може діяти інакша логіка?

– Може, – кивнув Коломієць. – Логіка здорового глузду. Скажи, хіба великий секрет, що село Гніздяни, як і інші довколишні села, – осередок бандерівців? Невже німці, поляки та червоні партизани не знають цього без Ванди Мостовської? Ми їхали туди зі Здолбунова не якимись секретними, невідомими стежками. Як дістатися до села, може встановити будь-яка розвідка. До того ж, як я зрозумів, удень і вночі там поки що місцева самооборона. Думаєш, ворог, ким би він не був, цього не розуміє? Я не виказав жодної вашої таємниці, друже хорунжий. Тим більше, сама Ванда ризикує потрапити в гестапо після повернення назад. Їй би краще гнати кудись до своїх, та навряд чи вона так учинила. Ну, і навіть повернувшись до Здолбунова, вона навряд чи почне розказувати про свої вчорашні пригоди.

– Се твій здоровий глузд?

– Чого це мій? Глузд – він нічий, Хмаро. Він, так би мовити, для загального користування. Убивати ту жінку, Ванду Мостовську, у селі чи за селом логічно з логіки війни, коли всім усім вороги й вона представляє як не ту, так іншу вражу силу. Але безглуздо, друже хорунжий. Саме з тих міркувань, які я тобі ось зараз виклав. Більше сказати тобі нічого не можу й не хочу.

– Не хочеш?

– Ага. Я заморився. Чесне слово, товчемо воду в ступі. Уважаєш – я щось порушив та когось зрадив, чорт із тобою. Виводь, шукай товстий стовбур. Можеш умити руки й передати мою справу на суд… ну, хоча б того ж Остапа, ти мене ним трошки полякав. І будеш правий хоча б у тому, що скинеш із себе тягар прийняття рішень. Погоджуєшся, що не все так просто – припиняємо ці розмови. Пускай мене, та й по всьому.

– Куди пускати? Зовсім?

– Тьфу ти, хотів сказати – залишай. Записуй до себе чи який тут порядок. Став на забезпечення. Видай зброю. Повоюємо разом.

– Навіть так?

– Отак.

– Із ким воювати зібрався?

– З фашистами.

– А як хто інший буде? Совіцькі партизани, для прикладу?

Максим відчув у горлі грудку.

Невелику.

Ковть – і нема, проскочила, бо згадав Зуба та його банду біля хати в Заліссі.

Вони так само радянські партизани.

Їх навряд покарали за вбивства й мародерство.

– Побачимо, друже Хмаро. У спину не стрілятиму. Ані тобі, ані комусь іншому тут. Далі час покаже. У крайньому разі, коли зрозумію, що до чогось не готовий, застрелюся сам.

– Та де, дочекаєшся від такого, – на лиці хорунжого з’явилася легка посмішка. – А наші вояки, аби знав, так роблять, щоб ворогу не здаватися. Ось чому тобі слід визначитися з ворогом. Тобто, у кого стріляти.

– Було б із чого.

– Та буде, буде! Скажеш Гармашеві – я розпорядився, хай видадуть тобі гвера й наган Явора. Усе, іди вже, – і після короткої паузи: – Східняк, тебе ж так назвали?

Коломієць кивнув.

– То йди вже, друже Східняк.

2

Здолбунів, генеральний округ Волинь-Поділля

Єрмолов порушив усі правила, що діяли дотепер. І це налякало Ванду значно більше, ніж пригода, з якої вона виплуталася напередодні.

Принаймні, їй дуже хотілося вірити – усе обійшлося.

Назад до Здолбунова вона завбачливо повернулася іншим шляхом. Для цього зробила чималий гак, вирулюючи об’їзними шляхами й постійно ризикуючи нарватися на несподівану засідку. Адже «мерседес» із гестапівськими номерами – ласа здобич для партизанів незалежно від того, на чиєму боці вони воюють: українські, радянські та навіть рідні, польські, однаково завзято полюють на німецькі автомобілі, особливо якщо ті їздять лісовими дорогами без супроводу. У кращому разі зупинять та заберуть у полон, щоби потім розібратися. У гіршому – розстріляють із засідки, закидають гранатами або ж вона сама натрапить на міну, закладену десь по дорозі.

Та обійшлося. Ванда заїхала в місто, коли сонце вже поволі сідало, через інший пропускний пункт. Тутешні шуцмани не знали й не могли знати, що вдень фройляйн виїжджала з особистим водієм. Номери й підпис на перепустці свою корисну справу зробили, і нарешті Ванда зітхнула полегшено. Ще знайшла в собі сили, аби повернути авто назад на стоянку в гестапівському дворі, пустивши при цьому бісики кільком знайомим офіцерам. Жоден не претендував, лиш невинно залицявся, адже фройляйн уважалася подругою їхнього колеги Ерика Венцеля. Навіть, переборовши дику втому й зібравши рештки волі в кулак, зайшла до приміщення особисто подякувати своєму geliebten [38] за послугу й допомогу.