Чорний ліс - Кокотюха Андрій Анатолійович - Страница 25

Дивлячись зараз на трійцю перед собою, Єрмолов розумів: нікому вони не потрібні, те, що дивом вижили, нічого не вирішує і товариш Андрій навіть слухати про них не стане. У кращому разі перехрестить матом того, хто потрапить під руку, а в радіограмі відповість категорично: приймайте рішення на місці. Тому, наперед знаючи результат, капітан не захотів доповідати керівництву нічого. Допитати цю компанію для порядку все одно треба.

Єрмолову було нудно з ними, тож вирішив закінчити швидше. Звернув лиш увагу: команду «струнко» не виконали, як належить. Стали рівніше, розправили плечі, і то ненадовго. Щоправда, один, Болотов, гостролиций, смиканий, з солом’яним волоссям, що встигло трохи відрости, сіпнувся був виструнчитись, почувши наказ Маневича. Та зиркнув на Зубова, котрий стояв поруч із байдужим виглядом, і розслабився. Третій, кремезний вилицюватий Князєв, теж узяв за приклад поведінку товариша. Досвід підказав Єрмолову: ось хто серед трьох лідер.

Проте, наскільки він розумів, початковий розклад мав би бути зовсім інакшим.

– Прізвище, – запитав коротко, глянувши тому просто в очі.

– Говорив уже…

– Ще раз скажи! – гаркнув майор і тут же повернув нормальний тон. – Ви назвалися товаришеві Маневичу, коли вас допитували його підлеглі. Тепер по черзі називаєтесь мені.

– А ти тут старший, виходить, громадянине…

– Відставити!

Маневич кахикнув. Єрмолов тупнув ногою, знову заговорив голосно:

– Значить, так. Ми не в лісі серед здичавілих оточенців. Тут військовий підрозділ Червоної армії. З вами розмовляє офіцер, підпорядкований Головному розвідувальному управлінню. Фамільярності, блатним замашкам – відбій. Доповідати так, як доповідав би своєму командирові.

– А у нас тут…

– Мовчати!

Цей Зубов серйозно починав діставати Єрмолова. Той самий досвід, на який спирався капітан, підказував: чоловік із неприхованими кримінальними повадками зовсім не боїться його. Чи принаймні не поважає. Захотілося знайти привід, наказати пустити трійцю в розхід і забути про прикрий випадок. Замість того підступив ближче до Зубова, витримав сильний зухвалий погляд, змусив того нарешті кліпнути й відвести очі. Після чого поправив ремінь, торкнувшись кобури й навіть розстебнувши її.

– Слухай мене уважно, Зубов чи як тебе там…

– Зубов. Дмитро Павлович. Рік народження, стаття – потрібні?

– Ще одне слово без дозволу, і ти, Зубов Дмитро Павлович, сам собі не будеш потрібен. Віриш?

Той цикнув зубом.

– Кремінь мужик. Так точно, вірю, товаришу капітан.

Єрмолов, прийнявши пас, цикнув зубом у відповідь.

– Усе, характер ти показав, а я побачив. Оцінив. З таким стрижнем, Зубов, у пеклі чортів ганятимеш. Баста. Серйозно говоримо. Ще раз: прізвище, ім’я, по батькові.

Тільки тепер Зуб показово виструнчився.

– Зубов Дмитро Павлович.

Єрмолов перевів погляд на того, хто стояв праворуч від нього.

– Князєв Мирон Миронович! – відчеканив кремезний.

– Болотов Савелій Кузьмич!

Третій не дочекався, поки капітан подивиться на нього. Та навіть у раптовій зміні поведінки Єрмолов угадав наслідування дій свого старшого. Вони все одно робитимуть так, як накаже Зубов. Будь-яке інше керівництво для них – формальне.

Н-да, треба все ж написати аналітичну записку нагору про подальшу доцільність використання засуджених за кримінальними статтями. Але й тут Єрмолов знав відповідь наперед: кого ще, крім них, можна й треба безболісно списувати в людські відходи. Що ж, тут керівництво так само праве.

– Зубов, зі мною. Іншим стояти, поки не гукну.

Маневич мовчки кивнув двом автоматникам, ті взяли зброю напереваги. Тим часом Єрмолов відійшов із Зубовим далі, зупинився біля густого малиннику, торкнувся пучками пальців найближчої гілочки.

– Набухає поволі. Скоро наїмося, ні, Зубов?

– Не по малину прийшли.

– І то правда. Закуриш?

– Своїх нема.

– Та ясно.

Василь витягнув із глибини галіфе кисет зі згорточком тоненького паперу всередині. Дочекався, поки співбесідник наслинить цигарку, сам зробив те саме, підкурив, пригостив вогнем Зубова. Зробили по першій затяжці, і Єрмолов почав, уже без командних ноток, намагаючись говорити просто, навіть довірливо:

– Не зрозумів, що з вами сталося, Зубов. Про вашу групу чув, планувалася диверсія. Потім – у розпорядження Маневича. А він мені сказав, ви плутаєтесь у свідченнях. Як так? Чого він не зрозумів?

– Свідчення дають, коли під слідством, – парирував той, уже помітно дбаючи про субординацію. – Я все написав, інші так само. Що ще не ясно?

– Ти грамотний мужик, Зубов. Бач, написав. А зараз повтори. Тільки мені, своїми словами.

– І повторю! – він зробив нову затяжку, випустивши сизий струмінь на малинник. – Значить, так. Командувати нашою групою призначили такого собі Максима Коломійця. Відбували з ним покарання на одному табірному пункті, за Уралом…

– Зайве, Зубов. Коротше говори.

– Ага. Коломієць, значить, сидів за вбивство. Когось там застрелив через бабу, мені воно не треба. Його зробили старшим, бо до посадки працював у міліції, колишній офіцер. Ми в таборі мало контачили, спільного в нас нічого не…

– Ще коротше.

– Добре, – ось тепер із Зубова полилося, не затинався й не шукав потрібних слів, уже знав наперед, що казатиме: – Коли ми опинилися разом у навчальному центрі біля міста Покров, я зрозумів під час особистих розмов, що громадянин Коломієць ображений на радянську владу. Він не згоден із тим, що його покарали. Я не доповів про це офіцерові, котрий займався із нашою групою, бо мені б ніхто не повірив.

– Чому? Інформація серйозна. Особливо важлива, якщо стосується старшого диверсійної групи, яку готують до закидання у ворожий тил.

– У мене з Коломійцем був конфлікт на зоні. Слово за слово, я вдарив його заточкою. Покарали мене. Тому моя інформація могла сприйнятися як брехлива. Зведення особистих рахунків, наклеп. Знаєте, як буває, товаришу майор.

Власну покірність Зубов знову ненав’язливо підкреслив. Показав ікла, тепер демонструє готовність домовлятися. Єрмолов ніколи особисто не мав справу з кримінальниками, та досить багато начувся про них та їхні манери вести справи від чисельних знайомих. Якщо цей хоче щось запропонувати й про щось домовлятися, у нього не вийде. Капітан не збирався використовувати такий баласт ніяк. Треба тільки розібратися в усьому для остаточних висновків.

– Знаю, Зубов. Трапляється всяке. Вас викинули в потрібний квадрат за лінію фронту. Завдання виконано?

– Ні.

– Чому?

– Через зраду Коломійця, товаришу майоре, – Зубов добив свою самокрутку третьою, фінальною затяжкою. – Ми приземлилися, знайшлися в лісі. Коломієць спершу почав агітувати нас не виконувати отримане завдання й перейти на сторону ворога. Сказав: Німеччина – велика й могутня країна, вона прихистить, у їхньому Райху ми не сидітимемо за колючим дротом, станемо шанованими людьми.

– Так прямо й говорив?

– Не буквально. Я суть передаю, бо від почутого був у шоці. Ніби в тумані, товаришу майор. Він, сука, вирішив: раз ми покарані вироком радянського суду, то готові зрадити свою країну.

Вуха Єрмолова досить давно натренувалися на фальш. Такі нотки чув і в словах Зубова. Зараз він уже не давав свідчення, а звинувачував, мов прокурор. Якась логіка в такій поведінці напевне була. Хоча б спроба показати – так, ми не ангели, проте є ще гірші за нас. До подібних прийомів вдаються ті, хто винен не менше того, на кого котить бочку. Але в чому винен Дмитро Зубов, капітанові в цей момент розбиратися не хотілося. Тим більше, усе, схоже, на поверхні лежить: цей думає – йому мало віри, бо недавно з табору, судили за бандитизм та вбивство, чого він не приховував, зазначив у письмовому поясненні.

Єрмолов зважав на це й усе розумів. Тому словесні маневри Зубова не насторожили.

– Що далі?

– Ми відмовилися, звичайно. Тоді Коломієць витягнув пістолет, почав нам погрожувати. Кричав – він наш командир і тому наказує переходити до німців, здаватися. Думав на понт узяти, тільки бачили ми таких, – Зубов сплюнув у кущ. – Зрадник хотів налякати. Застрелив упритул нашого товариша Петра Ігумнова. Ми стали гатити по ньому. Один проти трьох Коломієць не потягнув, утік. Ми його не переслідували, пішли в інший бік.