Чорний ліс - Кокотюха Андрій Анатолійович - Страница 22

– Усе, усе! Просто думки вголос! Далі, Хмаро, ти зі своїми людьми сам розберешся. Питань, бачиш, багато виникає.

Ніяк не зреагувавши, командир обійшов полоненого, стукнув у ляду знизу.

Вона миттю відкинулася, згори почулося:

– Слухаю, друже Хмаро!

– Побудь, друже Гармаш, погляди за ним, – розпорядився хорунжий, не уточнивши, про кого йдеться, і так усе зрозуміло.

Той, кого назвали Гармашем, чоловік років недалеко за тридцять на вигляд, але вже трошки сивуватий, спритно спустився, тут же наставив на Максима автоматне дуло, мовив грізно:

– Ану, у куток сядь, зайдо! – і знову до командира: – Може, руки йому скрутити?

– Боїшся не вберегтися?

– Не шуткуй так, друже Хмаро, – у голосі Гармаша бринькнули ображені нотки, повів стволом, визвірився на Коломійця: – І ти без жартів мені.

– Та не до сміху зараз, – охоче погодився Максим. – Покурити б.

– Потерпиш.

Вибравшись нагору, Хмара не поспішав іти до вояцького гурту, хоч розумів: хлопці чекають на рішення командира.

Йому треба було дещо обдумати. При полоненому хорунжий не збирався обговорювати вголос те, що хвилювало. Тим більше не мав наміру радитися з чужинцем, озвучувати власні сумніви й підозри. Між тим, зловлений у Чорному лісі радянський диверсант своїми висновками дещо для Хмари справді прояснив.

Можна не вірити йому. Навіть треба, бо цей східняк, схоже, не обдурений більшовицькою пропагандою, а просякнутий нею. Хитрий, викручується, намагається врятуватися, тож вигадує різні історії про кулі й гвинтівки. Але хіба на його місці Хмара не намагався б так само до останнього чіплятися за життя? Тут, у лісі, зібралися ті, хто налаштований не на загибель, а на перемогу. Звісно, іде війна, утрат не уникнути. Та людям властиво боротися до кінця.

Словом, Хмара признався собі: тримається східняк гідно. Навіть неохота називати його москалем. Бачити в ньому ворога теж нема особливого бажання. Адже поведінка Максима Коломійця зовсім не ворожа. Нерозуміння має місце, та, визнав хорунжий, він так само не готовий зрозуміти свого бранця.

Справа була зовсім в іншому.

Кілька днів тому в Ташківцях на його групу чекала засідка. Хоча мало піти навпаки: ресурсу тамтешньої допоміжної поліції було досить, аби застати німецьку команду зненацька. Загін Хмари летючий, через те нечисельний, тож не міг стати основною ударною силою, мусив лише допомогти. Якби розкладка була інакшою, група «Сокіл» вислала б на підмогу чоту, бо втримати Ташківці й закріпитися там для повстанської армії було важливо.

Примружившись, Хмара витягнув із пам’яті карту місцевості.

Село Ташківці розмістилося на тій, досить умовній лінії, вздовж якої стояли інші села, погано доступні для німців та здатні стати повстанськими опорними пунктами. Узявши їх під контроль, можна було таким чином досягти відразу двох стратегічних цілей.

Перша – забезпечити надійний тил, зачистивши від німців велику ділянку, уздовж якої проходила залізнична колія від Здолбунова далі на схід, до лінії німецько-радянського фронту. Залізниця цікавила командування УПА, особливо зараз, коли, за даними власної розвідки, вермахт готує великий наступ. Тож на фронт ідуть ешелони зі зброєю, продовольством та медикаментами. Усього цього українській повстанській армії критично бракує, тому атакувати залізницю треба активно й ефективно. Чим більшу ділянку вдасться взяти під контроль, тим більше можливостей послабити ворога. Адже тоді йому доведеться відтягувати сили, щоб виставити охорону через, у буквальному розумінні, кожних десять– п’ятнадцять кілометрів. Бити німців можна й треба з різних боків, а відступати швидко, глибше в ліс, куди вони досі не наважуються потикатися.

Виконання першого завдання ускладнювала поява в довколишніх лісах несподіваних та небажаних сусідів – червоних партизанів. Якщо з поляками вдалося встановити певну, досить хистку, але все ж реальну лінію розмежування території, то більшовицькі загони створювали додаткову проблему: поводилися агресивніше за німців та поляків разом узятих. Хмара мав достовірну інформацію не лише про зв’язок та координацію дій між радянськими партизанами та підрозділами Армії крайової, а також про те, що більшовицькі партизанські групи з однаковим завзяттям та успіхом грабували як українські, так і польські села. Поляки ж то ковтали, скрегочучи зубами, бо не хотіли втрачати союзників.

Тож друга ціль – узявши під контроль лінію, яку Хмара зараз укотре протягнув подумки на уявній топографічній карті, відрізати червоних партизанів від залізниці. Адже ешелони їх також цікавили: зброї, а надто продовольства так само потребували. Крім того, виконували завдання свого командування й руйнували залізничні колії.

Своїми діями партизани ніби не заважали повстанській армії. Навпаки, здавалося, ворог у них один, німці. Проте радянські загони вперто відмовлялися визнавати УПА рівним собі союзником у спільній боротьбі, а навпаки – кидали всі сили на витіснення з тутешніх лісів та подальше знищення українських формувань.

Хмара прихилився плечем до стовбура. Верхівки дерев закривали полуденне червневе сонце.

Отже, міркував далі хорунжий, операція з повернення та встановлення повного контролю над Ташківцями мала пройти без ускладнень. Але була зірвана. На них не просто чекали – німці майже напевне знали, що їм протистоятиме не надто чисельний противник. Утративши кількох вояків і ледь не всіх поліцаїв, котрі нарешті перестали шифруватися й гуртом перейшли на бандерівський бік, Хмара відвів людей назад, у глибину Чорного лісу, на цю стоянку. Тут же почав писати грипс, аби відрядити посланця до Холодного, щоб далі почалася перевірка СБ.

І саме тоді Тополя обмовився: незадовго до початку операції в Ташківцях вони з Явором заходили по хліб до Марного.

То було село неподалік, одне з тих, де вдалося зберігати мир між українським та польськими населенням. Воно складалося з українців та поляків майже навпіл, окремі родини виявилися мішаними, і це ще одна причина, чому територію Марного слід зберігати нейтральною. Єдине, від чого в УПА застерігали, – так це від прямих й тісних контактів із тими поляками, хто може мати зв’язки в їхньому підпіллі.

Тополя пригадав – то рідне село Явора.

Його молодший брат, хлоп міцний, та кульгавий від народження, одружений із полькою. Нічого поганого про ту родину й той шлюб Тополя сказати не міг. Навіть згадував Яворові слова: мовляв, так склалося, що обом вигідний мир – бандерівці не чіпатимуть, бо хазяїн свій, а ляхи – бо господиня для них теж не чужа. Хоча краєм вуха Тополя чув: Яворова братова таки має якісь зв’язки із ляськими пляцуфками.

Тоді Хмара відкинув припущення свого вістуна: Явір міг проговоритися братові про Ташківці, той – жінці, а баба візьми й бовкни полякам, вільно чи невільно. Хорунжого стримувало від висновків те, що поляки, воюючи з українською армією, водночас стояли проти німців. Хоча від кінця весни стосунки між бандерівцями й Армією крайовою загострилися настільки, що легко собі уявити, як ляхи знаходять спосіб здати німцям плани УПА в окремо взятому селі, просто задля шкоди. Ворогові погано – то завжди перемога, мала чи велика.

Але Тополя весь цей час лишався зацикленим на польській родичці Явора.

Зринуло в пам’яті – двоє навіть коротко зачепилися між собою. І Тополя в запалі пообіцяв побратимові знайти спосіб, аби місцевий відділ СБ дізнався про той зв’язок та почав перевірку. Нехай підозра не підтвердиться. Усе одно бабу, у котрої дівер в УПА, а сама вона контактує з АК, варто взяти на олівець.

Нахилившись, Павло Бережний на псевдо Хмара підняв першу-ліпшу суху гілку.

Покрутив замислено в руках.

Із хрустом переламав. Відкинув геть.

Раптом згадалося те, на що дотепер не звертав уваги, бо вважав дрібницею. Та сварка між Явором і Тополею спалахнула й згасла вчора вдень. Потім вони пішли вартувати. Причому разом йти не мали, збирався Іван Сердюк, щойно після відходу з Ташківців поздиравши поліцейські нашивки й узявши псевдо Клен. Але потім Явір сам попросив помінятися – ніби замирилися з вістуном.