Гра у відрізаний палець - Курков Андрей Юрьевич - Страница 15

Нік поліз у кишеню джинсової куртки. Витягнув свій паспорт, підніс до очей. Він і не розглянув його до пуття вчора. Пам’ятав тільки, як отримав від Івана Львовича документ і відразу заховав у кишеню.

Це був новий російський закордонний паспорт. Розкривши, Нік зі здивуванням побачив своє фото й усі свої справжні дані – прізвище, місце народження і дату.

Звідки полковник усе це знав? Може, він сам йому розповів? Нік спробував згадати їх спільну вечерю в Душанбе. Вони тоді багато говорили, й Нік дійсно розповідав про себе. Зараз важко було згадати все, що він говорив полковникові. Він же, до того ж, напився тоді. Напився так, що полковник проводжав його додому. Напився від образи – адже саме того дня він дістав відмову на свій рапорт про переведення в Росію.

Поклавши паспорт на стіл, Нік озирнувся на Сергія, що спав поруч на сусідній нижній полиці.

– Гей, – поторсав його Нік за плече. – Кордон. Прокинься.

Сергій розплющив очі, тупо моргнув кілька разів, дивлячись на Ніка.

– Паспорт у тебе є? – запитав Нік, переляканий несподіваною думкою про те, що Сергій міг виявитися без документів.

Сергій кивнув. На відміну від Ніка, він роздягся перед тим, як лягти. Його джинсовий костюм лежав під подушкою. Діставши куртку, він витягнув із кишені пожований, іще радянський паспорт. Поклав його на стіл і знову відкинувся головою на подушку, заплющив очі.

Нік, почекавши хвилину і упевнившись, що Сергій знову заснув, проглянув його паспорт. Сторінка «сімейний стан» була порожня, дітей у нього не було. Народився в Донецьку 12 вересня 1964 року. Поверх прізвища чиясь важка рука опустила ліловий штемпель «Україна».

Поклавши два паспорти разом, Нік всівся на своїй полиці в очікуванні прикордонників.

Прийшла худа гостроноса блондинка в зеленій формі. Суворо порівняла фотографії в паспортах з обличчями. Нічого не сказавши, пішла далі.

Потім з’явився товстенький невисокий митник із короткими акуратними вусиками.

– Ваші речі? – запитав він Ніка.

– Ми без речей.

– Встаньте!

Нік підвівся. Митник перевірив багажну коробку під полицею, на якій Нік спав. Нік теж подивився туди і побачив тільки зім’яту газету і двох тарганів, які завмерли від раптового світла.

– Гроші, валюта є? – Митник повернув свій примружений погляд на пасажира.

– Є небагато, – трохи зачекавши, відповів Нік.

– Цей із вами? – Митник кивнув на Сергія.

– Так, ми разом. Ми тут недалеко, в Пінськ…

Митник насупився і стояв мовчки, немов усе ще вирішуючи: йти чи ні.

– А яка валюта? Білоруські рублі? – запитав він після паузи.

– Так, – із готовністю підтвердив Нік. – Цілий мільйон.

– Гаразд, – мовив митник і попрямував у наступне купе.

Нік зітхнув із полегшенням. Подивився на Сергія, що спав. Ось кому можна було позаздрити. Спить, і ніхто його не турбує, ні митниця, ні паспортний контроль!

У Пінськ потяг прибув рано-вранці. Так рано, що провідниці довелося декілька хвилин трясти Ніка, приводячи його до тями.

– Ви що? Напилися вночі? – кричала вона. – Через п’ять хвилин потяг відходить! Ваша станція!

Іще не повністю прийшовши до тями, Нік розбудив Сергія, й вони ледве встигли вийти на безлюдну платформу, як потяг рушив.

– Котра година? – сонно запитав Сергій.

– За десять хвилин шоста.

– Рань собача! – поскаржився Сергій, оглядаючись на всі боки.

Вони зайшли в одноповерхову будівельку вокзалу. Всілися на дерев’яні стільці, збиті в одну суцільну шеренгу в залі очікування.

– Куди ми далі? – запитав позіхаючи Сергій.

– Переночуємо тут, завтра в Брест, потім у Польщу.

Сергій здивовано втупився в очі Ніку, але схоже, що його бажання спати було куди сильніше за подив, і, ще раз позіхнувши, він заплющив очі.

16

Віктору не спалось. Він сидів на кухні, знову при вимкненому світлі. Але місяць, що заглядав у вікно на восьмому поверсі, робив видимим навіть пару, що здіймалася над чашкою чаю.

Поряд із чашкою лежали три аркуші паперу – три меню за двадцяте травня, єдині три меню, в яких відвідувачам пропонувалися млинці з червоною ікрою. Перед Віктором у м’якому місячному напівсвітлі «лежали», як на долоні, три ресторани, де міг останній раз повечеряти відставний генерал Броницький. Ресторан «Козак», «Млин» і ресторан готелю «Москва».

Ці меню він перечитав, напевно, разів десять. Спочатку, щоб у черговий раз упевнитися у присутності млинців із червоною ікрою. Потім уже просто з цікавості до назв страв. Багато назв йому ні про що не говорили. Потім його цікавість викликали ресторанні ціни, і вже зовсім під кінець він порівняв ціни на млинці з червоною ікрою в різних ресторанах. Різниця була вражаючою. Думка про те, що одне і те саме може так сильно різнитися в ціні, змусила навіть мотнути головою.

За вікном під місячним світлом спали застиглі на ніч будівництва, спало село, що відступало під натиском міста. Спало місто.

Годинник показував пів на третю, але Віктору спати не хотілось. У стані тіла і в думках відчувалася цілковита рівновага, тиша навколишнього світу передавала йому свій зосереджений спокій.

Захотілося з кимось поговорити. Він знову подивився у вікно, немов сподівався побачити там ще кого-небудь безсонного цієї ночі, який-небудь живий вогник. Але недобудовані вежі дивилися на довкілля порожніми очницями вікон, а село було вже далеко, якщо в якому-небудь будиночку й горіло віконце – його однаково б Віктор не побачив: тільки дахи та дерева.

У якусь мить Віктор ледве не підвівся з-за столу, щоб вийти в коридор, дістати з кишені піджака мобільний телефон і подзвонити Георгію. Зупинив його тільки час – середина ночі, коли всі зазвичай сплять. Щоправда, Георгію це не заважало самому дзвонити, коли йому заманеться. Але він ніколи не дзвонив без приводу. А який привід у Віктора? Повідомити, що знайшов три ресторани, в яких двадцятого травня подавали млинці з ікрою? Про це можна повідомити й уранці, а ще краще поки що не повідомляти, а спочатку поговорити з офіціантами, показати їм фотографії Броницького.

Він зателефонує Георгію, коли із трьох залишиться тільки один ресторан, в якому Броницький і вечеряв.

17

У Пінську вони оселилися в маленькому триповерховому готелі. Спали до четвертої. Потім устигли пройтися по кількох магазинах.

Нік зі здивуванням побачив на вулиці підряд два комісійні магазини. У повітрі запахло радянським минулим. Зайшли, купили дві потерті валізки за смішні білоруські гроші. Власне, купував Нік, а Сергій дивився на нього, кривлячи губи чи то від нерозуміння, чи то від природженого ідіотизму.

– Що ти будеш у них ложить? – запитав Сергій на вулиці.

– Не ложить, а класти.

– А мені пофіг, що ложить, що класти. Ти мені обіцяв щось пояснити.

Ніку став зрозумілий «гумовий» вираз обличчя свого напарника по втечі. Сергій чекав пояснень. Чекав із вечора з перервами на сон і сонну втому. Тепер він уже був бадьорий, і зволікати з поясненням далі не мало сенсу.

– Добре. – Нік, зітхнувши, кивнув. – Ідемо зараз на вокзал, беремо квитки до Бреста. Потім де-небудь сядемо повечеряти, і я тобі все поясню…

Пропозиція Сергія влаштувала, тим паче, що він уже неабияк зголоднів.

Потяг на Брест відходив через три години.

По дорозі у готель вони, за наполяганням Ніка, зайшли в аптеку, купили зубні щітки, пасту.

Двоє молодих коротко стрижених чоловіків у однакових джинсових костюмах із потертими валізами на безликих сірих вулицях Пінська мали вигляд іноземців.

– Слухай, нахер нам готель? Ми там нічого не залишали. – Сергій зупинився, коли до триповерхової будівлі готелю залишалося метрів сто.

– А паспорти? – запитав Нік.

Сергій незадоволено кивнув. Чи то шок минулого вечора відключав часом його пам’ять, чи то він узагалі був неуважний.

– Хочеш, постій тут, – запропонував Нік. – Я сам сходжу, заберу документи.