Як народжується стежка - Близнець Віктор - Страница 6

— Данько, а в нас телятко в хаті, ага!

— Тю! — він гупає сумкою по снігу. — А ми своє вже давно в сарай випхали, щоб долівка не мокріла.

Випхали, то й проходь. Світ на тобі не зійшовся. Оно баба Марфа гребеться в кучугурі, маленька сама, а в’язка соломи на спині, як житня скирта в степу.

— Бабо, а в нас телятко.

— Бичок чи теличка? — зиркає баба з-під своєї копиці.

— Бичок. Отакусінький.

— Щось вам, сердешним, не щастить на теличок.

Ну? Діждешся від них доброго слова? Випхали, не щастить… Та коли б вони тільки глянули: які вушка, спинка, хвостик! Ат, краще побіжу в хату, бо, гляди, щось прогавлю.

А в хаті й справді новина. Мати здоїла корову і принесла першого молока. Його тільки на денці, воно густе й жовте, як розтоплене масло, і запах у нього незвичайний, якийсь солодко-відгонистий. І мати скаже: «Це квас не для вас, це для телятка», — і ви будете ватагою напувати його. Заклавши бичкові пальці в рот, пхатимете у відерце його неслухняну мордочку і сміятиметесь: «Та не так же, не так!» — і раптом теля зацідить молоко, аж затруситься, і всмоктуватиме руку, і вам солодко стане від того лоскоту.

Тепер ви ждете молозива. Нічого в світі нема смачнішого за молозиво.

Ось миска на столі, діти зібрались гуртком, з нетерплячки цмокають язиками, очі пасуться в мисці, а в ній — грудка молозива, тільки що з печі. «Гостинець від нашої Снігурки», — посміхається мати. Той гостинець схожий на сир, заправлений жовтками, він крихкий і ніздрюватий. Та це вам не сир, не масло, не сметана.

Це молозиво, і все. А якщо ви ніколи не їли його, значить, у вас не було справжнього свята, бо таке щастя випадає на рік тільки раз. Цитьте, мати нарізає ножем тоненькі скибочки.

Діти, мов галченята, підставляють свої мурзи: «Умм, як мед!» — жмурять оченята і не їдять, не ковтають, а смакують цілющу поживу, що пахтить димком і аж тане в роті.

Збігають дні. Мати вилущує теляткові молочні ратички. Отак просто взяла та й виламала білі рогові ковпачки, і це не страшно, бо під ними є другі ратички, справжні, вони тверді й блискучі, як нові підківки. Теля вже не ковзає по долівці, само схоплюється на ноги. Тепер слідкуйте за ним…

А скоро теля почне вибрикувати по хаті, воно цокотить підківками, і ти вибрикуєш за ним, так же кортить побуцатись: ти кулаком у лоб, у лоб його, воно підставляє лоба і чухається об твої пальці: сверблять йому ріжки. Їх ще нема, вони бубнявіють під шкірою, як весняні бруньки. Ось мозолясті горбики, десь тут і вони, бичкові ріжки.

— Що ти чухаєш його? — б’є в приполи мати. — Я тебе віником почухаю! Кому казала: не займай, бо виросте шуте, битиметься.

Та ні, дарма страхає мати. Тиждень, два мине — і проріжуться, мов квасолини, білі тупенькі ріжки. І теля ще веселіше скаче за вами та — штовх! штовх! — у спину. Бешкетує!

Ось воно й піднялось, вистрибує по хаті, а як же його кликати? Ви обступаєте малого, і котрийсь пробує на язик:

— Биця, биця, биця…

— Сам ти биця.

— Гля! У нього білі ноги. Ну, просто босе. Босий, босий…

— Так тільки собак дражнять.

— О! Мазунчик!

— Мазун, Мазун! — засміялись діти, і бичок забрикав, захвицав ногами, ніби зрадів, що дали йому потішне ім’я.

І з’являються в тебе, хлопче, перші серйозні обов’язки: міняти солому, вишкрібати телячі «коржики» та прислухатися, коли стане і задзюрчить бичок. Тоді швидше — підставку, бо вже й так змокріла долівка.

Росте бичок, і ти ростеш з ним, і будеш йому за господаря і вчителя; будеш годувати й поїти, пасти й припинати, бігати по лугу й ганятися за хлопцями-пастушками. І від тебе залежить, яку вдачу матиме худоба: чи буде вона добра й привітна, чи шкодлива й набурмосена, або, дивись, ще доведеться на роги їй набивати планку, щоб когось не скалічила.

Та скільки я пам’ятаю Снігурчиних телят, всі вони росли якісь добродушні, веселі і навіть, як мені здавалося, трошки насмішкуваті.

Зустріч з вовком

1

У дворі хтось тихо дзенькає по залізу, і той мелодійний дзенькіт нагадує мені клепання коси. Я прокидаюсь і з тривогою думаю: невже проспав?

Підхоплююсь, дивлюсь на вікно, а верхня шибка у вікні вже зазолотіла, горить край неба, сонце от-от зійде. І чую: легенький дзвін коси бринить і бринить у золотому повітрі.

Я швиденько одягнувся і вибіг з хати. На вулиці синьо й свіжо, роса блищить на траві, мене огорнуло вогкою прохолодою. І я зітхнув з полегкістю: батько ще не поїхав! Коло воріт стоять запряжені коні, а тато, видно, доклепав косу і тепер кладе її на підводу, укладає туди ж граблі, торбинку з харчами, мостить солому в передку.

Він лаштується в дорогу, однак побачив мене і спитав:

— Ну що, готовий? Сідай, помічнику, поїдемо. Тільки ж дивись, не капризуй мені там, бо доведеться бути на лугах до самого вечора.

Я мовчу. Знаю, краще промовчати, а то раптом не так щось скажу, він швидко зсадить з підводи, — не по гостинці їдемо.

І от я на возі, вмощуюсь за батьковою спиною. Викочуємо за ворота, а далі тісною піщаною вулицею на рівну й широку толоку. І тут я побачив картину, якої ніколи не забуду.

Над лугом вставало сонце. Воно тільки-тільки виглянуло з-за обрію, і мені здалося: його рожевий круг котиться по землі, збоку від нас, і заглядає нам під саму підводу. Від нашого воза і від коней потяглася довга-довга тінь через всю толоку. Десь там, на далекому пагорбі, мерехтіли тепер здоровенні, на півнеба колеса, і, мов крила вітряка, бігли й оберталися спиці в тих колесах, повторюючи рух наших спиць.

Раптом я загледів ще одну чудасію. Ген під лісом брели й паслися якісь гривасті велетні-бронтозаври. Тільки потім, перехилившись за борт підводи, я роздивився, що то розтяглась на цілий кілометр тінь від наших коней. Через все поле виросли у коней довгі ноги-підпори, і на них погойдувались величезні, як скирти, спини і голови Гнідка й Сірого.

А ми їдемо далі. Свіжо й розлого в полі, ліс виступає з-за пагорбів, і нам чути, як у лісі кує зозуля. Я нітрохи не жалкую, що встав рано, що попросився на луги. Добре їхати на підводі вранці, коли стиха пофоркують коні, коли батько сидить в передку і думає про щось своє (а на його спині гріються ліниві золотисто-зелені мушки), коли мирно торохтять біля мене сухе дерев’яне кісся й граблі.

Ми об’їжджаємо старий Шибеївський ліс, він весь у ярах і гнилуватих низинах; там, кажуть, минулої зими два наші трактористи, що їздили по дрова, бачили справжнього вовка.

Дорога круто повертає вниз, коні побігли швидше, і от ми виїжджаємо на Боковеньські луги, де колгосп виділяє всім ділянки для сінокосу.

Тато підкотив до молодих верб. Розпріг коней, стриножив їх і пустив пастися. Глечик з квасом, торбу з хлібом поставив під верби, в тінь, далі від сонця. Взяв косу, граблі, мантачку і пішов на ділянку, а мені сказав:

— Гуляй тут, у холодочку. Та наглядай за кіньми, щоб до тих корчів, де трясовина, не полізли.

Нічого страшнішого за трясовину для мене тоді не було: там весною застряла колгоспна корова, її затягло всю, з головою, і про те нещастя довго згадували й говорили в селі…

Батько пішов від мене, а я став коло воза, і мені страх цікаво, самотньо і трохи моторошно в цьому глухому закутку світу: місце незнайоме, кругом висока трава, повно шарудіння і притаєного скрипу. Десь поблизу тріскоче деркач, вітер ходить під вербами… Я вп’явся рукою в перекладину воза, завмер, прислухаючись, боюсь відійти. Вже потім, коли я побачив, як вільно пасуться коні (для них наче ні жаб, ні гадюк нема) і як тато забрів по пояс у траву і прокошує рівну широку смугу, тоді і я сказав собі: «От і я піду під верби, і мені хоч би що!»