Паруси над степом - Близнець Віктор - Страница 6

«Бійці» лежали у затінку під вербою. Але й тут не було порятунку: земля пекла, як розжарена черінь. Грицько Хмельовий ляснув себе по голому животі, мрійливо сказав:

— Ех, оце б кислячку хлебнути…

Хлопці ліниво підвели голови. А невсидющий Валько встав, порився в одязі, дістав з-під сорочки кілька печених картоплин. Одну картоплину дав братові, по половинці — Грицькові, Володі та Михайлові, решту кинув на гурт. Хлопці сонно зачвакали. Почорнивши сажею губи, загигикали:

— Ти що, сковорідку цілував?

— Питаєш… Об тебе, чорноротого, вимазався.

Погомоніли — і знов запала дрімотлива тиша. Льонька лежав проти Володьки і з повагою розглядав свіжий рубець на його щоці. Пригадалася Льоньці минула неділя, ставок у Табунчанському, стара верба на греблі. Шумило придумав нову розвагу. Він прив’язав до вербової гілки вірьовку; вчепившись за її нижній кінець, Володька розгойдувався і, високо злетівши в повітря, стрибав у воду. Каменем падаючи вниз, дригав ногами і голосно уакав, поки над ним не здіймався цілий сніп сяйних бризок. На це моторошно було дивитись. Тільки Льоньчин брат і Грицько Хмельовий відважились повторити Шумилів номер.

Захоплені розвагою, не помітили, як перетерлася гойдалка. І ось, коли Шумило птахом майнув над хлопчачими головами, вірьовка тріснула… Володька з розмаху гепнувся на греблю. Кров заюшила йому обличчя, а він стояв і розгублено усміхався. Ні, тільки подумати: у Льоньки від самого видовиська душа скочила у п’яти, а йому хоч би що, усміхається!

Тепер, приглядаючись до Володьчиного загорілого, обпеченого вітрами обличчя, Льонька подумав: вавка загоїлася, але, мабуть, її слід залишиться назавжди.

Володька солодко потягся, тріпнув густим смоляним чубом:

— Може, в грушевий сад махнемо, га?

Хлопці мовчали. Звичайно, затія спокуслива — поласувати соковитими запашними грушами. Але в цю мить виразніше за груші кожен бачив перед собою грізну постать діда Гарби — сторожа колгоспного саду.

Про діда Гарбу розповідали в селі справжні легенди. Колись застряла в болоті безтарка з капустою. Засіла по самі втулки, коні вибилися з сил, але витягти воза з трясовини не могли. І тут де не візьмись дід Гарба.

— Випряжіть оцих дохляк! — гаркнув старий.

Він накинув шлеї на круті плечі, рвонувся уперед — і безтарка, наче під нею тріснули ланцюги, з гуркотом вискочила на сухе.

І взимку, і влітку дід Гарба ходив в однім одязі, який шив сам собі з телячої шкіри — в грубих, покороблених штанях і в такому ж піджаку, його квадратне рябе обличчя було мідно-червоним, ніби видубленим; з-під гостроверхої шкіряної будьонівки вибивалися попелясті пасма, віялом стирчали густі брови, майже нависаючи над рудими козацькими вусами… Говорили, що дід воював у кінноті Будьонного, був знаменитим розвідником, і хоч відтоді минуло багато років, Гарба не розлучався з будьонівкою, ходив прямо, з гордо піднятою головою, як на параді.

В найлютіші морози купався старий у копанці. І онука свого Семена, теж рябого й широкого в плечах, привчав до козацького життя. Не знав Гарба, що таке хвороби й утома. «Дід-степовик» — з острахом та повагою називали його в селі. Бабусі лякали ним дітей: «Цить, горлопане, а то покличу діда Гарбу!»

Сторож в саду ніколи не сидів, а порався на горі біля своєї хати, звідки було видно зелені куполи старих гіллястих дерев. Здавалося, дід цілком заглиблений у роботу. Та в критичну хвилину котилося громоподібне: «Ого-го-го!» З піднятою сапою летів через балку дід Гарба. Він гнався за шибеником кілометрів з п’ять, а якщо траплявся дуже спритний — то й усі десять. Словом, не було ще такого випадку, щоб дід не зловив охочого до колгоспних фруктів.

Отож пропозицію Володьки хлопці зустріли з холодком. Але Шумило не відступав. Презирливо скривився, смикнув за чуба Михайла, штурхонув ногою Грицька.

— Давайте на конях. Якщо той… втечемо.

Грицько й Михайло нехотя підвелися. Льонька — теж за ними.

— Ти куди, пуголовку? — визвірився Володька.

— Груш закортіло? На! — І Валько дав щигля, аж луснуло в голові.

— Задаваки, задаваки! — запхикав Льонька. — Не візьмете, видряпаюсь на гору, буду кричать, і дід зловить вас…

— От причепа! — буркнув Шумило. — Ну що з ним?

— Та візьмемо! — змилувався Грицько (він завжди жалів менших). — Хай стоїть збоку, наглядає…

Вони пішли до коней. Валько, лаючись, підсадив брата на Муху.

Жарота вже трохи спала, з річки віяло прохолодою, і вершникам приємно було скакати балкою, розтинаючи тілом тугі струмені вітру.

Коли з-за горба вигулькнув сад і віддалік блиснула вікнами сторожева хата, хлопці зупинили Льоньку, наказали: «Побачиш діда — свисни!» — а самі, обережно продираючись між чагарів, рушили далі. Хлюскала вода під копитами, тривожно фиркали коні, і тільки по цих звуках можна було визначити, де зараз хлопці.

Льонька, може, і стояв би на варті — підвела Муха. Нетерпляче затупцювала стара, мотнула головою й подалася слідом за вершниками. Правда, Льонька не дуже й упирався… Як лисиця на полюванні, сторожко оглядався, стишував Муху, поки не зловив носом терпкий запах груш. А тоді геть забув про небезпеку — пришпорив кобилу і мерщій до крайнього дерева.

В саду, темному, густому, блукали химерні тіні, вітер шумів у листі, ніби шепотів: «Стережись, стережися!» Льонька скочив на землю, і ноги його задубіли од страху. «Де ж це хлопці?» — розпачливо озирнувся довкола.

І тут над садом, над берегом прогриміло:

— Ого-го-го-го!

Дід Гарба! Заплющив хлопець очі, уявив: мчить вусатий з піднятою сапою, мчить, як вихор, — трава і кущі никнуть додолу.

Шмигнув Льонька до переляканої Мухи. Кобила здалася йому такою високою й неприступною, як скирда соломи. Малий безнадійно дерся на неї і скиглив. Щоб допомогти вершнику, Муха спіймала його зубами за штанці й підкинула вгору. Описавши мертву петлю, хлопець зарив носом у землю. В цей час хтось згріб його залізною п’ятірнею, дихнув у обличчя міцним тютюном:

— Ага, попався!

В щілинку приплющеного ока Льонька побачив: грізно стовбурчаться дідові вуса, віялом стирчать рудуваті надбрівки. В Льоньчиному горлі забелькотіло:

— Ой, не бу-буду! Ой, відпу-пу-стіть!

— Мовчать! — струсонулось повітря.

Льоньці одразу заціпило.

Дід взяв Муху за повід, полоненого — за комір і потяг їх вглиб саду. Кобила трохи упиралася, а Льонька — куди там! — і пальцем боявся поворухнути, дріботів слухняно за сторожем. «Що він зробить зі мною? — тремтів кожною жилкою. — Повісить на груші чи кине в трясовину?..»

Прив’язавши Муху, дід турнув малого до куреня. Поставив повне відро груш, сперся на сапку і наказав:

— Їж!

— Ой, не буду! — видзеленькав Льонька зубами.

Під кущами дідових брів блиснули холодні джерельця.

— Їж, кажу тобі!

Примочуючи грушу сльозами, Льонька почав їсти. Терпко звело йому рот, не було сил ні жувати, ані ковтати. Ледве домучив першу грушу. Ткнув голову у відро, щоб перепочити.

— Їж! — знов почулося страшне слово.

Після третьої груші напала гикавка. Тільки до рота — як смикне щось за кишки, от-от виверне всі нутрощі. Муха, дивлячись на Льоньчині муки, жалібно заіржала. Гарба ж стояв нерухомо.

— Дідусю, рідненький… Не можу…

— А красти — можеш?

Ще перековтнув Льонька кілька груш. Бридке місиво застряло в горлі, очі полізли на лоб.

— Пустіть, дідусю, більше не бу…

— Не будеш? — дід кинув до куреня сапку. — Отож дивись! І дітям, і внукам закажи: не беріть чужого — воно печеться.

Дід ляснув малого по штанцях, взяв двома пальцями за комір і, наче жабеня, підняв над собою. Льонька й не отямився, як опинився на Мушиній спині. Старенька з місця рвонула в галоп; вона так стрибала через кущі й рівчаки, ніби випорснула з вогню. Її підхльостували і гнали вперед якісь дивні звуки — схожі на вибухи грому. То сміявся дід Гарба.

Припавши до гриви, Льонька скакав без пам’яті в степ; певно, залетів би на край світу, аби із кущів терну не вигулькнули хлопці.