Паруси над степом - Близнець Віктор - Страница 4

Загудів розтривожений натовп:

— Хіба мало наволочі…

— Он, кажуть, диверсантів у районі зловили.

— Диверсанти… А своїх немає хіба? Отих, що колгосп їм поперек горла.

— Еге ж, їм земелька й досі сниться…

У щілинку поміж людьми Володька нетерпляче глянув на свого коня, прив’язаного до тракторного колеса. Йому хотілося зараз же скочити на Орлика і рвонути в степ. Все ще стояла перед очима та спина, що, як тінь, прослизнула в лісосмугу. Тоді, коли спалахнула пожежа, він якось не звернув уваги на ту полохливу тінь, бо одна думка була: скоріше в село, підняти людей! Ще й з трактором провозився, доки оборав п’ятачок, де стояло пальне. А тепер ось почув розмови, весь напружився, злий і рішучий, — подався б у степ, кожний кущик і рівчак обнишпорив би, аби тільки знайти отого і притягти, як гадюку, на суд громади… Та пізно! Шукай вітра в полі!.. І все-таки подався до коня, бо аж тіпались руки.

— Слухайте, — зупинив Володьку чийсь голос. — А де старий Хміль? Він же сторож — чи як? — коло трактора?

— Те-е, сторож… Дома! Хропе під клунею.

— Он, бачите, козу послав… сторожувать.

Табунчанці наче зараз лише уздріли Хмелеву Дуньку — перелякану, з обсмаленим хвостом козу — і реготнули в один голос. Льонька, який намагався осідлати Дуньку, подумав, що з нього сміються — пурхнув за Вальчину спину.

«Справді, куди ж подівся сторож? — смутна підозра закралась у Володьчину душу. — Коло трактора не було, і на пожежу не прибіг. Невже так-таки спить? І камінь піднявся б…»

Відв’язав Орлика.

— Куди, сину? — спитав батько.

— Та… в степ. Робота ж…

— Додому давай. Перекусиш, помиєшся…

Шумило поклав праву руку на синове плече, лівою взяв коня за повідок, і вони пішли по високій ковилі. Люди мимоволі замилувалися ними: обоє високі, майже плече в плече, худощаві, по-циганськи загорілі, легкою ходою міряли степ і про щось збуджено говорили. Льоньці кортіло послухати, та незручно мозолити очі старшим. І Льонька з братом тупцював позаду.

До них підійшла Ліда. Від жароти у неї запали щоки, поруділо плаття. Сестра, спантеличено озираючись, розвела руками: «Десь гітару загубила… Не бачили, хлопці?» Валько тицьнув пальцем: «Он там, на дорозі лежить», і нетерпляче потяг Льоньку вбік. Коли одійшли від гурту, — коваль із сином вже був далеко попереду, — Валько, наче сам до себе, сказав:

— Любить Шумило Володьку. Хоч і не батько.

— Як не батько? — одвісив губу Льонька. Малий аж присів, немов його вдруге оперезали батогом по жижках. — Як не батько?

— Не якай. Мовчи, ніби й не чув.

— Так вони ж…

— Цить, кажу!.. Схожі — це правда. Бо коваль — рідний брат Володьчиного батька.

Льонька боязко глянув на Валька: він якось відразу змінився — по-старечому примружився, а очі стали глибокі-глибокі, дна їм не видно. Голос навіть не той — глухий, з льодком печалі.

— Вбили його батька. Давно, в тридцятому. Був партієць. Повертався вночі додому. Ну, отам на кладці, проти контори і… Вранці знайшли… Мабуть, сокирою.

Льонька сьорбнув повітря — морозом перехопило йому горло.

— Володька… знає про це?

— Дивись, дурню, бовкни! — сердито зиркнув на брата і задумливо подивився на далеку лісосмугу.

— Може, ті самі й хліб підпалили, — вголос мовив Валько. — Або шпигуни. Чув, як тато казали: німці до війни готуються.

Це було над силу зрозуміти малому. Хвилину назад все було так просто і ясно: Карпо Іванович, Володька, тітка Катерина, сім’я як сім’я, гармошка, пісні, спільні вечори під берестками, і раптом — все обрушилось, змішалось, сплелося в химерний клубок. Ніч, дерев’яна кладка, убивство, а потім — пожежа, кінь із зав’язаними очима, клекіт вогню і чиясь тінь у лісосмузі.

Вночі Льоньці приснилася «Читанка», вірніше — сторінка, де був портрет командира. Вчителька перекреслила чорнилом: «Ворог народу» — і наказала заклеїти обличчя зрадника. Привиділось хлопцю: тільки взяв клаптик паперу, щоб закрити портрет, як той у погонах хукнув, повів кошлатою бровою і поліз до намисника. Чиркнув сірником — полум’я охопило кімнату.

— Горить! — скрикнув Льонька й, тремтячи всім тілом, прокинувся…

Пожежа не часто трапляється в степу. І рік, і два ще згадуватимуть, як бушувала заграва, як Шумило летів на коні крізь вогонь. Потім забудуться страхи, обростуть перекази анекдотами й жартами — про смалені чуби та Хмелеву Дуньку. Але в перші дні спомини свіжі й болючі, як і опіки на тілі. Говорили, що Арсен Поліщук викликав до себе в сільраду діда Хмеля, все допитувався, чого той покинув поле. Сторож клявся й божився, що пішов перекусити, якраз обідня пора, а господь і наслав…

Може, про цю розмову в сільраді ніхто б і не знав, та сам Хміль жалівся на людях: «Чули? Наслав бог біду, — побожно зводив угору очі, немов закликаючи небо в свідки, — а мене за душу і — на грушу. За що, питаю, невинного терзають?»

Табунчанці недовірливо похитували головами.

Битва біля Чорної скелі

Неділя! Як найбільшого свята чекали хлопчаки вихідного. Їх відпускали з дому, і вони, зібравшись ватагою, гнали на пашу, за село, колгоспних коней. Цілий день на волі! Чого тільки не траплялося в цей незабутній день!

Раненько обидва Поліщуки бігли в Табунчанське до конюшні. З їхнього кутка були вже тут Грицько Хмельовий і Володька Шумило. З Нерубаївки приводив свою команду Адик Ліщинський, отой Адик, що накульгує на ліву ногу.

У кожного був свій Орлик чи Гнідий, і вважалося нечесним брати чужого коня. Старші, ті гасали на гарячих жеребчиках. А Льонька, наймолодший у цій компанії, вибрав собі найсмирнішу кобилу — Муху. Червоної масті, з великим і круглим, як діжка, черевом, вона ставилася до свого вершника з материнською поблажливістю. Коли хлоп’я підходило до неї, кобила тицяла м’якенькими губами в його щоку і весело форкала. Певно, сміялася з Льоньчиного картуза-мухомора, з-під якого виглядав лиш кінчик облупленого носа і гостре худе підборіддя.

І ось лунала команда:

— По конях!

Валько одним махом вискакував на Вихора. Незграбний і тонкий, як лозина, Адик стрибав на коня із воза. Відчайдушний шибайголова, гроза табунчанських садів Володька Шумило вже гарцював у дворі на жеребцеві, який хропів і рвався у степ. А Льонька все ще смикав за повід неповоротку Муху — тягнув стареньку до драбини.

Льонька знав кілька способів, як сідати на коня. Найкращим вважався «циганський». Лівою рукою треба вхопитися за гриву, відкинутись трохи назад, підстрибнути і… Словом, якщо переліт — можеш приземлитися десь аж під жолобом. Хто спритніший — вилазив на коня з розгону, хто слабак — просив підсадити. Льонька не любив підсадок: дивись, для сміху через Муху перекинуть. Єдиний був вихід — підвести кобилу до драбини. А там вже діло просте: стрибай з верхнього щабля та слідкуй, щоб в цю мить не рушила з місця конячина…

Нарешті, з превеликим трудом, забирався Льонька на широку Мушину спину і обома руками чіплявся за холку.

— Вперед, братва! — по-командирськи вигукував Шумило й пускав жеребця в галоп; хлопці оточували табун з обох боків і гнали коней до Грушевої балки. Густа курява здіймалась над шляхом, гула під копитами суха, мов камінь, земля.

Малий Поліщук хоробро вйокав, хльоскав кобилу лозиною, і здавалось йому, що це не якийсь там Льонька-восьмиліток, а червоний кіннотник із шаблюкою летить в атаку на білих. Хоч добре знав: і сьогодні на скачках спече такі «коржі», що ні сісти, ні лежати не зможе цілий тиждень — однак терпляче гицав, не хотів відставати від старших.

За курною завісою сховалося село, і табун розсипався по степу. Наперед вихопилися Грицько й Володька, а за ними, припавши до грив, мчали й інші хлопці — по сухій ковилі назустріч ранішньому сонцю. Та ось крізь легкий туман проглянули знайомі обриси Чорної скелі, сяйнула між очеретами річечка, закучерявився берег молодими лозами. Ось вона, Грушева балка!

Хлопці відпустили коней і зібралися біля скелі. Валько з Грицьком розіклали вогнище. Коли Льонька, перевалюючись з ноги на ногу (нестерпно пекло від їзди!), підійшов до гурту, якраз Володька Шумило і Адик Ліщинський мірялись на палиці. Сьогодні мала відбутися битва між Табунчанським і Нерубаївкою. Верховоди двох ворогуючих груп — Володька і Адик — вирішували питання: кому бути «червоним» і кому «білим».