Выбери любимый жанр

Выбрать книгу по жанру

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Техника

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело

Последние комментарии
оксана2018-11-27
Вообще, я больше люблю новинки литератур
К книге
Professor2018-11-27
Очень понравилась книга. Рекомендую!
К книге
Vera.Li2016-02-21
Миленько и простенько, без всяких интриг
К книге
ст.ст.2018-05-15
 И что это было?
К книге
Наталья222018-11-27
Сюжет захватывающий. Все-таки читать кни
К книге

Паруси над степом - Близнець Віктор - Страница 29


29
Изменить размер шрифта:

Доброволець повів хлопців до казарми і дорогою не без хвастощів спитав:

— Як я вашого тютю, га? Хай знає Жору! Могорич з вас, лопухи!

У дворі казарми юрмилось чимало парубків. Товариство було як на підбір. В того підбите око, в того шрам на всю щоку, а в одного щетина росте не тільки там, де їй слід рости, а й на вухах, на лобі, і навіть кущик — на круглому, як бараболя, носі…

— Оце пики! — сказав Шумило. — По-моєму, тут бандити з усього світу.

Зінько з хутірським інтересом розглядав, чим займаються добровольці. Одні, вдягнуті у неймовірне дрантя, товпились коло прийомного пункту, інші виходили звідти з пакунками і тут же, просто неба, різалися в «очко», ставлячи на карти тільки що одержане обмундирування. Якийсь гравець-невдаха скидав з себе новенькі чоботи.

Жора, випустивши заряд блатних словечок, розштовхав чергу, просунув «свояків» поближче до прийому, а сам сів за карти.

— Хлопці, — моргнув Шумило. — Наче нас і не було…

Обігнувши чергу, вони вискочили за ворота казарми.

Ніхто й ока не підвів на них.

— Тепер згадайте, — сказав Шумило, — як Еней кивав п’ятами з Трої.

* * *

І знов темрява. Тільки це був не вугільний склад, а старе, без єдиного віконця горище. Тут, певно, хтось переховувався раніше, бо сіно було злежане й перетерте, простелена ватянка пахла махоркою. Гриша не курив, і той гіркуватий запах дер йому горло. Він лежав горілиць, заклавши руки під голову, лежав і думав. Доля кидала їх, як море тріски. Годину чи півтори тому вони, як говорить Володька, були прошнуровані в поліцейському табелі, готувалися до маршу, і ось поворот судьби — і вони на прийомному пункті серед головорізів, ще один стрибок — і вже на Кущівці, на південній окраїні міста. Тут, виявляється, живе дядько Володі Шумила, він сказав, що в його будинку повно німців, і все-таки провів їх на горище. Крізь стелю просочувались тихі, приглушені звуки; то, мабуть, внизу розмовляли німецькі солдати. Коли гуркали двері — здригався весь будиночок. Не те що страх, а неспокій ятрив Грицькове серце.

— Володь, твій дядько, хто він такий? — обережно поцікавився Гриша.

— По-перше, абись ви знали, — зашепотів у кулак Володька, — Шумили потомствені ковалі. Про Кіндрата Шумила чули? В Запорізькій Січі клепав шаблюки. Так от дядько Антон — славний нащадок його. Правда, не шаблюки, а плуги сталив на «Червоній зорі». Це тобі раз. А по-друге, про що говорить отака штукенція?

Грицько одсахнувся: чорним оком дивилось на нього дуло нагана.

— Де ти знайшов?

— Під сіном. Новенький чортяка, недавно змащений. І три обойми патронів… Це говорить що-небудь?

— Не пхай під ніс, — одвернувся Грицько. — І тихше…

Вони зарилися в сіно, кожний окремо, кожний зі своїми думами. Грицько знов побачив перед собою довгий шлях, по якому брели вони вчора; пригадалася ніч, тихі вулички Компаніївки, лікарня. Лідо, як ти себе почуваєш? Коли б ти поруч була, не гнітила б його самотність, не дратували б пусті балачки. Була б товариська спільність, душевна теплота і щось більш значуще, серйозніше.

Час для хлопців не ділився на дні й ночі. Був собачий холод, постійна темрява, і тільки там, внизу, життя йшло своєю чергою. Коли під ними западала тиша — значить, ніч, есесівці вклалися спати; гуркіт, регіт, гелготня нагадували їм, що прийшов ранок. Хлопці намагалися говорити пошепки, вдень лежали непорушно, аж поки терпла спина, і поодинці розминали тіло — підтягувалися на бантині. Найменша необережність — і звук, підсилений порожнявою, лунко одгукувався внизу. Треба тікати з цієї пастки — це було ясно. Але дві обставини затримали їх на горищі. У Грицька відкрилися рани, обморожена шкіра тріскалась і облазила; хоч дядько Антон і дістав якусь мазь — сверблячий, ниючий біль не давав життя бідолашному «капітанові». Отже, поки не стане Гриша на ноги, про втечу й думати нічого. Друга, не менш важлива обставина: якщо Криворотько з власної ініціативи дізнався, що «земляки» обхитрили поліцію, їх вже розшукують у селі, та, може, і в місті. Пройде час, все уляжеться і тоді — в дорогу.

Нарешті, куди їм податися? Володька, який зрідка спускався вниз, коли там не було німців, запропонував:

— Може, в Чорний ліс? Дядько проведе нас, зв’яже з партизанами.

Михайло одразу погодився. Про Чорний ліс вже давно говорили по селах; з вуст у вуста передавалися чутки про зухвалі нальоти червоних загонів…

Грицько, який досі мовчав, раптом випалив:

— Ідіть в чорний, ідіть в голубий, ідіть хоч до дідька в зуби! А я повернусь назад. Сам повернусь, ясно?

— Ясно! — процідив Михайло. — Поближче до неї…

— А хоча б, а хоча б до неї! — Грицько аж захлинався од хвилювання. — Хіба це порядно — лишити одну? Хіба розумно — кинути все, що задумано, кинути роботу, і в ліс, рятувати шкуру?

— Гришо! — зашарудів підстилкою Володька. — Ти наче в душу мою заглянув. Я абсолютно — за! Подамося ми в рідні степи… Знає Шумило одну місцинку за Козацькими могилами. Там такі підземелля — чорт з свічкою нас не знайде. Отож, орли, наш курс — на Табунчанське!..

Похід на Табунчанське залишався поки що мрією, а вони нудились на горищі та відлежували боки. Одного разу Володьку розбудив якийсь дзенькіт. Дзень!.. Дзень! — бриніло перед самим носом. Володька понюхав: запахло вологою і наче ніжною зеленню.

— Хлопці, капає! — підскочив Шумило. — Надворі березень!

На цю новину кожний відгукнувся по-своєму.

Грицько. Справді, весною повіяло. Вже, мабуть, перші проліски з’явилися.

Михайло. Саме пора боронувати ріллю. Ех, оце б пару коней, і пішов би степом…

Володька. Болотяка зараз — по коліна. Як ти, Грицьку, подибаєш додому?

Грицько. На животі полізу. Аби скоріше…

Випадок, дрібний випадок прискорив час їхньої втечі.

Зінько лежав найближче до сходів і не спав, а дрімотливо мружив очі. Внизу, в першій кімнаті, пиячили німці, і Михайлові здалося, що вони сидять у нього над головою. Він чув навіть, як вони плямкають губами, як дзвенять чарками. А коли есесівці загорлали пісню — надсадно завібрувала ляда. Зінько підняв голову і зрозумів, нарешті, секрет акустики: очевидно, Володька забув причинити ляду — жовтим квадратом світився хід на горище. І — що за чортовиння! — в тому квадраті з’явився привид… кирпатий носик, тоненькі кіски, пара оченят. Ти ба! Мабуть, дочка дядька Антона. Дівчинка зі страхом, з дитячою цікавістю заглядала на темне горище. Михайло приклав палець до губ, хотів сказати: тс-сс!.. І чи Зінькові патли, чи його застереження настрахали малу — вона з пронизливим криком, немовби м’яч, покотилась по сходах. В коридор вибігли німці. Трах, бах! — захряскало на сходах.

— Пан, то кицька… кис-кис… — розгублено лепетав дядько Антон.

— Хлопці, назад! — Шумило стиснув рукоятку нагана, цілячись на світлий квадрат. Спіймав на мушку лису голову, і палець торкнувся курка… Німець закліпав осоловілими очима: темрява, тиша…

— Мяу, кис-кис, — писклявим голоском лисий покликав кішку і, реготнувши ні з того ні з сього, посунув униз.

Вгамувавши трохи шалений стукіт серця, Володька прошепотів:

— Тільки стихне — на землю. Все! Більше не граємось в піжмурки.

* * *

Ось вона, та місцина, про яку говорив Шумило!

За двогорбою спиною древньої Козацької могили починалося урвище — таке стрімке й обривисте, що й дикі кози його обходили. Внизу, коло підніжжя глинистої стіни, хлюпотіла річка, а далі широкою долиною розлилося смарагдове море очеретів і верболозу.

— Десь тут я бачив нору, — Шумило на «батькових» посунув з гори, гуркочучи крем’яхами, і приліпився на верхньому карнизі. За ним спустилися Грицько з Михайлом.

Праворуч карниз був ширший, і там приткнувся кущ дерези. За цим кущем чорним півколом зяяла діра. Колись, очевидно, була вона обмурована, але потім цегла поросла мохом, павуки заснували її тонкою марлею. Володька просунув залізний лом — лом повис у руці. Значить, глибоко!