Выбери любимый жанр

Выбрать книгу по жанру

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Техника

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело

Последние комментарии
оксана2018-11-27
Вообще, я больше люблю новинки литератур
К книге
Professor2018-11-27
Очень понравилась книга. Рекомендую!
К книге
Vera.Li2016-02-21
Миленько и простенько, без всяких интриг
К книге
ст.ст.2018-05-15
 И что это было?
К книге
Наталья222018-11-27
Сюжет захватывающий. Все-таки читать кни
К книге

Паруси над степом - Близнець Віктор - Страница 20


20
Изменить размер шрифта:

Федоренко із присвистом хльоскає коней батогом, і бричка, мало не перекидаючись, летить по розгрузлій дорозі.

— Гей, розтуди!.. Німців проважаєм! — разом з грязюкою летять хриплі голоси…

Під вечір до Поліщуків завернув мотоцикліст — похмурий унтер-офіцер у темних окулярах. Не кажучи ані слова, вхопив Валька за руку і потяг до мотоцикла; із коляски викинув залізний коток, показав на мигах, як треба змонтувати телефонний кабель. «Айн кілометр — цвай ур!» — штурхнув хлопця в спину, погрозливо ляснув себе по кобурі з пістолетом. Мовляв, коли за дві години не змотаєш кілометр кабелю, погано буде…

Мотоцикл, буксуючи в калюжах, попетляв степовою дорогою і зник за Козацькими могилами. Валько турнув ногою коток, вилаяв себе:

— Ах, йолоп! Дався в руки цьому очкастому!

Він спересердя плюнув у той бік, куди поїхав німець, і з сумом подумав: як же тепер викрутиться? Втекти нікуди не втечеш: фріц припреться до їхньої хати, і якщо не йому, то матері бідній дістанеться. Виходить — змотувати кабель? Валько швидше відрубав би собі палець…

А, може, й справді? Ні, не всерйоз, а так лише… подряпать, закутать ганчіркою і… вишнею, хоч сушеною, потерти зверху. Щоб червоно було…

Мати зібралась до річки прати білизну. В сінях вона побачила: сидить її старший син на долівці і, стогнучи від болю, перев’язує палець.

— Валику, що з тобою?

— Та… порізав.

— Боженько! Як же ти? Приклади подорожника…

— Єрунда, заживе, як на сіркові, — і Валько, щоб не тривожити матір, стукнув кулаком по замотаному пальцю, — мовляв, дрібниця! І з ножем пішов у двір чистить викопані буряки.

Як тільки мати повернула за хлів, Валько гукнув братові:

— Льонь! Там на печі вишні сушаться. Принеси, які сиріші.

Через хвилину його рука була закривавлена по самий лікоть.

— А ти сходи до котка, — сказав Валько, — змотай трохи кабеля і потри вишнями. Дивись, щоб кісточок не було. Скумекав?

— Буде зроблено! — козирнув Льонька.

Отже, лишилося тільки пояснити унтер-офіцерові, як сталося нещастя. Виглядаючи мотоцикліста, Валько сидів на призьбі, дув на вишневу кров і жалібно скиглив. Льонька навіть позаздрив братові: талант! Грає, чортяка, мов справжній артист!

Коли біля двору запахкотів мотоцикл, Валько підвів поранену руку і скорчив гримасу мученика. А німець?.. Він гепнув об землю порожнім котком, його ніздрі хижо здригнулися.

— У-у-у! Руські швайн! — фашист чоботом ударив хлопця під груди; Валько підлетів, наче сніп, і розплатався на землі.

— М-а-мо! — несамовито крикнув Льонька і, зігнувшись, упав німцю під ноги; щось чиркнуло його по зубах, але він міцно вп’явся руками в халяви. Німець, звіріючи, тріпнув ногою, — Льонька полетів у калюжу. Запінений вояка кинув у коляску коток, крутнув рулем, і машина з ревом вискочила на вулицю.

Все це діялось у гарячці, коли немає ні страху, ні відчуття болю; лиш по хвилині-другій Льоня ворухнув задерев’янілим язиком — щось солоне в роті… кров. Глянув на Валька. Лежить весь пом’ятий, в грязюці, а обличчя біле-біле, як полотно.

Зціпивши зуби, брат сів, обвів каламутним поглядом двір:

— Поїхав гад?

— Поїхав.

Раптом із-за хліва вигулькнула мати. Певно, почула Льоньчин крик. Бідна матінка! Як вона бігла на гору — аж дух їй забило.

— Синочки! Що з вами?!

Притисла Вальчину голову до грудей, судорожно провела пальцями по обличчю.

— Сироти мої горьовані! Чого ж не позвали? Я пельку роздерла б йому, собаці!..

Вже давно стемніло, вже пора було спати, а Валько усе блукав по саду. Він кипів, він не знаходив собі місця. Досі ніхто — ні батько, ні мати, ні старша сестра — навіть пальцем не чіпали його. Бо й не було за що. Він ніколи не кривив душею, не відмовлявся від найтяжчої роботи, не просив собі чогось зайвого. І от якийсь приблуда по-звірячому побив його.

— Ви ще заплачете гіркими сльозами! — погрожував Валько кулаком у темінь осінньої ночі.

Льонька впав на ліжко і швидко заснув. Чи то снилось йому, чи справді так було: ніби хтось приходив до них опівночі, глухо гомонів під вікном, потім щось загупало у дворі й стихло.

Десь над ранок до нього під ковдру шурхнув Валько; його мокрий чуб пахнув чомусь річковим мулом і жабуринням…

* * *

Сліпа, совина ніч впала на степ.

Володька, раз у раз потрапляючи у калюжі, брів до Ліди. В густій непроглядній мряці Поліщуківський «ковчег» вигинався горбатою скиртою соломи. Володька тричі постукав у шибку. Тихенько рипнули двері, на порозі стала Ассоль (і між собою хлопці так називали Ліду).

Шумило щось буркнув замість привітання. Він аж кипів од злості.

— Я накажу твого!.. Я просто не візьму його з собою!

— Кого це твого?

— А того, хто про зорі тобі торочить!

— Грея?

— Спасибі, догадалася!

— Не гарячкуй. Що скоїлося?..

Ситуація справді була серйозна. Сам Федоренко роздзвонив по селу, що німецька частина, яка стояла в Табунчанському, вирушає завтра на фронт. Як затримати ворога? Хоч на два, на три дні…

Зараз, під час осінніх дощів, піднялася вода на річці й ставку. Добре було б перекрити вночі водоспуск — греблю до ранку розмило б. Майже ніякого риску: стихійне лихо, що поробиш!

Саме про це мав розмову з Володею Тарас Іванович, колишній керівник шкільного авіагуртка, той, кого Ліда таємниче називала старшим другом. Тарас Іванович попередив: дивіться, хлопці, щоб ані звуку!

Та Грицько розпорядився по-своєму:

— Влаштуємо фріцам фейерверк. Вибухівку закладемо і…

Розказуючи про довгу й даремну суперечку з Грицьком, Володька аж трусився од злості:

— Теж мені… піротехнік!

— Гриша… Не може бути! — не вірилось Ліді. Влаштовувати вибух і де? Під носом у німців? Це ж себе і невинних людей загубити! Он як фашисти розправились з дружиною діда Гарби після пам’ятної події в грушевому саду: забили стару й немічну дошками в хаті, облили бензином і селян зігнали дивитись на жахливу розправу. Семена, онука діда Гарби, довго шукали німці, та, видно, хтось пожалів сироту, заховав. А то б і його…

Хіба Грицько не розуміє?

Пригадалася Ліді давня суперечка, коли Хмельовий запально вигукував: «Багнетами на багнети!» Всі люди як люди — ходять дорогами, на те вони й протоптані, а він серед білого дня крадеться городами, наче навмисне приверта до себе увагу. Клоун! Корчить із себе підпільника.

Щось зле, холодне підбурювало дівчину зараз же, в цю мить, знайти Грицька і кинути йому в обличчя образливі, але справедливі слова: досить, капітане, дурощів! Хочеш гратися в цяцьки, іди від нас геть!.. Вона б сказала йому, ох, сказала б, та зараз було не до розмов.

— Що ж, — рішуче промовила Ліда, — доведеться просто не брати Грицька.

— А я хіба панькався б з ним? Мало нас…

— Як то мало? А я, а Зінько?.. Ну, коли треба, Валька візьмемо…

— Валька? — скептично пхикнув Шумило. — Зелений ще. А раптом…

Ліда так відрубала йому, що Володька подавився на слові.

— Добре, пішли! — махнув рукою.

Валько не спав; крутився од болю на лежанці, а темрява гупала в скроні, як отой кований чобіт, яким бив його озвірілий німець. Хлопець, здається, тільки й чекав тієї миті, коли його покличе сестра. Нашвидку одягнув піджачок, ступив у мокрі черевики і пішов за Лідою.

Сіялася мжичка, хлюпотіла вода під ногами. Темрява була така — хоч в око стрель. Валько підтюпцем біг за старшими; в грудях його, немов каменюка, засіла важка й холодна лють до очкастого унтера. Найліпше було б, міркував хлопець, прив’язати гранату до мотоцикла, можна так: саму гранату закопати в землю, а шнурок від запалу прикріпить до колеса. Хай німець лише торкнеться… Вибух! То вибухає гнівом Вальчине серце, димом спливає вимріяна помста, і знов, і знов збурюються думки: «А можна було б ще й так»…

— Дощик — це добре, — чується з темряви буркітливий голос Володьки. — Якщо вівчарок приведуть — ніякого сліду…

«Вівчарки?» — злякано оглядається Валько й затерплим тілом чує, як ворушиться пітьма, як за ними чалапає щось хиже… Тьху, згиньте, примари! Валько наздоганяє Ліду. Він так і не спитав сестру, куди вони йдуть. Сказала треба — значить, треба.