Паруси над степом - Близнець Віктор - Страница 16

Притулившись до братового плеча, Льонька почав засинати. За день так накрутився на спеці, що в голові бамкали дзвони, плутались гарячкові думки. Чомусь згадалися слова Адика: «Німці прогнали ваших уже аж до Уралу…» — «Брешеш, кривий цуцику!» — рвонувся до Ліщинського. Хоч Льонька й не був красномовним, але в думках умів завзято сперечатися. Так, він умів постояти за правду і зараз, пробившись грудьми крізь натовп, виголошував на сільському майдані запальну промову: «Бреше, кривий! — кидав розлючені слова. — Ось повернуться наші, заткнуть йому пельку!» І дійсно, за селом майнуло багряне знамено, загукали гармати. Нараз задеренчали в хаті шибки. «Хто там?» — тихо озвалася Ліда. «Це я, відчиніть…» Клацнув замок, почувся уривчастий голос Гриші: «Діда Гарбу вбили!»

З Валька й Льоньки сон як рукою зняло.

— Діда Гарбу вбили! — сказав Грицько уже в хаті. — З Володькою бачили. Це страшне було, страшне.

…Останнім часом дід Гарба ходив мовчазний і похмурий, як степ восени. З-під кошлатих надбрівок поглядав на грушевий сад, куди німці затягли артилерійську батарею. Міцно, до хрускоту в пальцях стискував сухий держак сапи. Про що він думав? Що згадував? Може, в думках, крізь туман років повертався до берегів своєї молодості? Кіннота Будьонного. Шалені атаки, пісня вітрів, свист гарячих шабель… Міцно впивалися пальці в сухий берестяний держак.

Заходило сонце. Він стояв коло хати — важкий, нерухомий, наче сіра кам’яна брила. Тільки очі були живі — дві незгасні жарини в глибоких ямах. Він дивився в сад. Німці рили під грушами траншеї. І ніби чув старий, як тріщать жили дерев, як стікає янтарна кров по гілках. А потім дзенькнули сокири. Холодна сталь вдарила діда Гарбу в серце. Ворог рубав не груші, ні, ворог рубав під корінь його життя — бо то він шумів зеленим листом, то він дарував людям свої плоди.

І гаркнув зненацька грім — блискавицею впав на ворога дід Гарба. Він був страшний в ту мить. Сяйнула в руках сапа — хруснув череп німця, що валив грушу. Струснулась земля від могутнього клекоту: «Не бери чужого — опечешся, собако!» — і другий фашист брязнув у траву. Їх був добрий десяток, фашистів, та вони заклякли од страху. Не ждали такої неймовірної помсти.

— Не бери чужого! — кинувся Гарба до гармати, де, вирячивши очі, притаїлась артилерійська обслуга. Високо звів руку — оглушливо бахнув за спиною карабін. Г-а-ах! — з кров’ю видихнув дід і розпоров сапою бридку тушу. Автоматна черга різонула повітря. Поточився Гарба, та, спершись плечем на грушу, встояв на ногах. Останні думки його були про онука Семена. Лишився хлопчик сиротою. Не догледів дитину. А втім, Семен вже дорослий…

Ще якась мить — і один з пістолетом підлетів до діда, випустив у груди йому цілу обойму…

Увечері приїхав сюди комендант. Він одхльоскав по морді переляканого командира батареї, скажено гримнув на вартових: «Арештуйте цього ідіота!» Обер-лейтенат аж тіпався від люті, його біленькі вусики стовбурчились, як наелектризовані. Комендант тикав солдатам під ніс пістолетом.

— Йолопи! Всіх пошлю у штрафну!

Він довго і жовчно лаявся. Нарешті, зморившись, наказав перевести батарею в інше місце, а діда повісити на груші.

— Я їм покажу, дикунам! — погрозив комендант у бік села.

Обер-лейтенант вліз у бронемашину і покотив до села. Але скоріше за нього полетіла в Табунчанське звістка про смерть діда Гарби.

Ніч, темна дрімотлива ніч окутала землю чорною плахтою. В небі — ані місяця, ані зорі. Тут, на дні балки, темрява така густа й непорушна, що її відчуваєш всім тілом — наче тебе обліпили вовною. Десь збоку блиснув тьмяний вогник — мабуть, закурили німецькі вартові. Грицько і Володька сторожко продерлися в сад. Весь час натикалися на купи землі, на повалені стовбури й корчі. Аж ось вона, крайня груша. Диви: ворухнувся горбик. Фашист?! Ні, хтось тихо схлипував. Семен… «Не треба, друже…» Фінкою перерізав Грицько вірьовку. Звалили на плечі важке тіло і, обливаючись потом, подалися вниз, до очеретів.

— Треба поховати діда… Завтра…

Це сказав Грицько у Поліщуковій хаті. По голосу відчувалось — він смертельно зморений. Ліда дзенькнула дужкою відра.

— Ходімо на двір. Умиєшся, Гришо.

Льонька прислухався до темряви. Ось-ось, здавалось, рипнуть двері, зашкрьобають здоровенні чоботи, і, кашлянувши в кулак, обізветься дід Гарба:

— Чого принишкли, як на похоронах. Бачите — живий я. Хе-хе, не такий Гарба, щоб його з ніг звалити. Ми ще дамо їм чосу!..

А в сінях — гарячковий шепіт Грицька:

— Доки ж сидіти склавши руки?

«Пам’ятаєш слова Ібаррурі?»

«Вони вийшли на палубу. Була темна беззоряна ніч. Ассоль сказала Грею:

— Вам треба помитися. У вас кров на руках.

— Це кров Егля.[3] Вона пропікає тіло, вона не дає спокою. Ми з Бітт-Боєм[4] вирішили: завтра поховаємо Егля. І посадимо троянди. Багряні, як його смерть.

— Хлопчики, прошу, будьте обережні.

Грей різко повернувся до неї:

— Ассоль, ви пам’ятаєте слова (Ібаррурі)?

— „Краще вмерти стоячи, ніж жити на колінах“, — ви це хотіли нагадати?

— Так, саме це.

— І що ви хочете сказати? Кидайся в ополонку?

— Тільки те, що сказала (Ібаррурі).

Він взяв Ассоль за руку.

— Ми включили вас в свою групу…

— Дозвольте запитати: яку?

Грей непомітно перейшов на ти. Він хвилювався:

— Ти все знаєш. Майже все. Ми з Бітт-Боєм дещо зробили. На зеленому острові влаштували схованку (слід розуміти: в лісосмузі викопали з Володькою землянку). Є три (автомати). Є виб(ухівка). Треба дістати (радіоприймач). Я вже запримітив…

— Це буде штурмовий загін?

— Ну… приблизно.

— В такій справі потрібна точність. Якщо… невдача, де ховатися?

— Чого відразу думати про найгірше?

— Так, про найгірше. Щоб бути готовим до нього.

— Пробач. Готуючись до весілля, не подумав про похорони.

— Не жартуй. Ти уявляєш роботу по книжному: увірвався ескадрою в бухту, трах-бах — потопив чорні кораблі і зник у морі… А в нас кругом — пустеля. Гола пустеля. Навіть миші — і тій нікуди подітися. Потрібний (далі зашифровано) не партизанський загін, а підпілля. Глибоке, добре замасковане підпілля. Так підказують старші.

Грей ввічливо, але холодно перебив її.

— Скажи, ти боїшся?

— Скажи, ти з головою?

— Що ти хочеш, Ассоль?

— Щоб нас не передушили відразу, як сліпих кошенят.

Гнітюча мовчанка. Можна було б знову розійтись ні з чим, та Ассоль, як могла, стримувала себе. Терпіння, більше терпіння!

— Чого ти, капітане, витаєш у хмарах? Опускайся на землю. Подивись: що маємо тут? Невеличка бухта, де мале і старе знають нас, як облуплених. Кожен крок наш — на долоні. Отже, не твоє розхристане геройство, а (конспірація). Найсуворіша (конспірація). І найвірніші люди.

— Такі є, — глухо озвався Грей. — Поки що четверо (зашифровано): ти, Володька, Михайло Зінько і я.

Мало. Є ще п’ятірка в Каперні.[5]

Грей гаряче стиснув їй руку.

— І в Каперні? Здорово! Хто?

— Про це належить знати мені, як (зв’язківцю). І більше нікому.

— Не довіряєш, так?

— Ні, починає діяти закон (конспірації).

Грей ревниво заглянув їй в очі і в темряві помітив: вона не одвернулася, дивилась прямо, спокійно.

— Слухай, Ассоль. Ти говориш чужими словами. Хто наставляє тебе?

— Наш старший друг.

Видно, таємничість, загадковість того нового, до чого вони готувались, передалася і Грею. Він ожив, він запалився: в їхньому житті трапилось щось важливе.

— Хто в нас за старшого? — спитала Ассоль.

— Думаю (Володька).

— Добре, дуже добре! Я згодна. Цілком.

Так і стояли вони на палубі, тримаючись за руки. Густа темрява не могла роз’єднати їх. Навпаки, вони вперше відчули, як потрібні їм суперечки, безжальні, відверті — без них вони просто задихнулися б; і, може, тому, що нелегко дається їм кожен крок до зближення, до взаєморозуміння, вони усвідомлювали, що сьогодні, в цю темну ніч, стерто ще одну грань, і серця їхні торкнулися одне одного…