Паруси над степом - Близнець Віктор - Страница 13

В кутку заскрипіла кушетка. Ліда похапцем загорнула щоденник. Підхопилася мати, якось дивно, незряче обвела розгубленим поглядом хату, тяжко зітхнула і знов припала до подушки. Бідна мати! Тепер не раз буде прокидатися вночі, буде шукати в темряві: «Де ти, Арсене?»

Оте гірке материне зітхання повернуло дівчину з берегів казкового моря до степового «ковчега», до столу, де блимала гасничка. І ще трагічнішим і безнадійнішим здалося Ліді те реальне, що приготувала доля їй і друзям її. «А що б робили вони, Ассоль і Грей, на нашому місці? — несподівано майнула думка. — Наївне питання? Можливо! І все ж таки… що вони робили б?» Картина за картиною постали в її уяві. Шторм. Навала піратів. Ассоль і Грей у неволі… Ассоль — так називав її Гриша. А для неї запальний, нестриманий, часом надто уразливий Гриша був, звичайно, капітаном Греєм.

Отож, як їм бути зараз, коли насувається буря? Про це, саме про це сперечалися вони сьогодні з Гришею, прислухаючись до гулу ворожих літаків у нічному небі. Ні, не все було сказано! І не з усіма думками капітана можна погодитися. Слухайте, Грею! З вами говоритиме Ассоль. Говоритиме у щоденнику, де вашою рукою намальовано червоні вітрила. Пробачте, капітане, дещо називатиметься умовно. Це необхідна обережність, бо ми не сьогодні-завтра будемо у ворожому оточенні.

Хто хоче знати ворога

(Сторінки з щоденника Ассоль)

«Вони сиділи на крутій скелі й дивилися в захмарену далечінь моря.

Капітан Грей запитав її:

— Що ви думаєте робити зараз, коли насувається буря?

— Вчитися, — відповіла Ассоль. — Працюватиму над двома предметами: історією та іноземною.[1]

Капітан Грей кивнув головою:

— Історія — зрозуміло, потрібна річ. А для чого іноземна? Чи не занудить зараз від неї?

— Один мудрий чоловік любив повторювати: „Wer die Feind will verstehen, mufi im Feindes Lande gehen“.[2]

— Припустимо, ви переконали мене. Але уявіть на хвилинку: корабель несе на підводні рифи, а команда сидить і спокійно зубрить артиклі…

— Дорогий капітане! Ми повинні готувати себе до серйозної справи. Це, здається, ваші слова? А без знання отих артиклів якраз і сядемо на мілину.

— Значить, вони нас — багнетами, а ми їх — артиклями?..

Ассоль спалахнула:

— А що ж ви хотіли — голими руками? Проти піратської ескадри?

— Багнетом на багнети! — запально вигукнув Грей.

— Ви фантазер! Ми в полоні, а це вимагає іншої зброї.

В той вечір вони розійшлися з думкою, що погано ще знають одне одного. Сидіти поруч за партою, перекидатися записочками, мріяти про далекі подорожі — цього, виявляється, мало, щоб пізнати свого товариша. Мабуть, тільки в атаці повністю розкривається душа людини.

Ассоль довго не могла заснути. Вона боялася за долю капітана. Він мрійник, він наївний, як дитя. Нестримний, запальний, він піде напролом і згубить свою буйну голову. Грея треба тримати в руках.

P. S. Мати каже: завжди хочеться того, чого немає. Певно тому Грей живе вигаданим життям, мріє про шторми, про невідомі країни, що ніколи не бачив справжнього моря. І зараз захоплюється Амундсеном, зберігає, як найсвятіші реліквії, фото і газетні вирізки про пап(анінців) та чел(юскінців). Але є пора юнацьких мрій, є пора і для тверезих обдуманих розрахунків.

Грей, здається, не збагнув ще цього».

Льонька сидів під балаганом, спостерігав, як виринали із глибини степу і, кутаючись у пилюці, котили повз село колони пошарпаних машин — то відступали наші війська. Спочатку машин було густо, вони повзли майже суцільним потоком, потім їх стало менше, і шлях заповнили кінні упряжки. А ще через день-два замаячили невеликі групи піших солдатів; сірі обличчя, запалені очі, зашкарублі криваві пов’язки — все це говорило, що бійці зміряли не одну сотню кілометрів по гарячому степу. Вони йшли день і ніч, падали зморені під скирдами, щоб розправити зсудомлене тіло, і знову йшли далі. Діти виносили їм в цеберках воду, буханці хліба, сало з цибулею; бійці, не торкаючись до їжі, жадібно пили цілющу прохолоду, насували на очі пілотки й німо обходили похилених колгоспниць.

Після кількаденного відступу раптом запала тиша. Замовкло ревіння моторів. Уляглася курява на шляху. Степ опустів, насторожився.

Жінки за давньою звичкою ходили на роботу; одні лопатили зерно на току, інші добудовували телятник. Люди снували з місця на місце, працювали якось машинально; так, мабуть, продовжує битися пульс життя на торпедованому кораблі, що повільно, але невпинно занурюється у воду.

Льонька невесело ганяв горобців, кишкав на курей. Була спека, чорною стіною вставав над степом дим — десь горів нескошений хліб.

Колгоспниці, що крутили віялку, враз облишили ручки, випросталися, з-під долонь глянули в далеч. З-за димової завіси виповз чорний жук, за ним — ще кілька; натужно задзижчавши, вони стрімголов помчали до села. Коли вискочили на пагорб до млина, стало видно, що то мотоциклісти.

«Німці!» — тривожно забилося Льоньчине серце. Але до страху примішувалась цікавість: що вони з себе являють? Що їм треба в Табунчанському? Все ще хотілось вірити, що війна обмине рідне село!

Сонце сліпило очі, в гарячих променях купався вітряк; ось біля нього вигулькнуло кілька темних фігурок з автоматами наперевіс; в біноклі німці розглядали село; мов сичі, туди-сюди повертали голови, розмахували руками. Потім сіли на мотоцикли і повернули назад, в задимлений степ.

Через кілька хвилин на дорозі загарчали танки, заревли машини. Покриті лапатозеленим брезентом, вони повзли, наче гусінь, круто розвертались біля конюшні, і на їхніх боках п’явками чорніли хрести. Танки, бронемашини, тягачі з гарматами йшли навалом; гула, здригалась земля, важка сіра хмара пилу застелила село. З оглушливим ревом танки трощили огорожі, підминали деревця й городину, вдиралися у двори і, мов ухоркані звірі, скоріше забивалися в гущину садів.

Нашестю зеленої гусені не було кінця; ще не минув потік машин, як заторохтіли криті фургони, зафоркали ситі товстоногі велетні-важковози, загелготіла розхристана запилюжена солдатня.

— Ну все… Пішли, бабоньки, додому, — тужно мовила котрась із жінок, і колгоспниці, обминаючи центральну садибу, городами побрели до своїх домівок.

Значить — все… Значить, і до них прийшов ворог. Тепер на току вже робити нічого. Переборюючи страх, Льонька подався до конюшні. Дико було бачити, як тут господарювали чужинці. Перше відчуття було таким, ніби в село вдерлися химери з потойбічного світу. Все в них було чуже: і мова, і холодні насторожені погляди, і навіть брудно-зелений одяг, який вони одразу поспішили скинути. Незграбні, цибаті, як общипані гусаки, солдати з реготом товпилися біля бочки, хлюпали водою в щетинисті морди, ляскали себе по волосатих грудях і м’ясистих ногах.

Один забрався на горище конюшні й лопатою згортав на землю овес. Вітер розкидав легке зерно по траві. Троє солдат відрами зачерпували овес і носили до жолоба, де стояли здоровенні, як слони, коні.

Біля високого фургона офіцер роздавав голим солдатам хліб, консерви і пляшки; там же терлися дід Швайка і конюх Федоренко.

— Ром, ром! — забелькотіли німці й покликали діда з конюхом. — На, карош!

Дід Швайка, улесливо мружачись, перекинув пляшку і почав смоктати німецький напій; жовтувата рідина стікала по його сухому підборіддю. Присадкуватий, низьколобий Федоренко нетерпляче облизувався. Нарешті не витримав, вихопив із рук Швайки пляшку, нахильці допив ром.

«Гади!» — стиснулися в Льоньки кулаки, аж нігті вп’ялися в долоні.

Швайка — нікчемний п’яничка — за п’ятак продасть свою душу… якщо вона є у нього. А от Федоренко… Це був тихенький чоловічок. Відсидів у тюрмі за крадіжку зерна, повернувся в село недавно. Мовчки доглядав коней, кожному зустрічному він кланявся. Такий чемний був, лагідний, хоч до рани прикладай. А тепер, бач, прибіг на поклон чужинцям…