Маріупольський процес - Вдовиченко Галина - Страница 7

Нічого не знайшла у тумбочці, лише іржаві обценьки.

– Здрасьті вашій хаті! – Валька-Самореклама на порозі. Улюблені лосини у пальмах, гумові капці. Мовчки жестом собі за спину показує, робить очі круглі: що там у вас за диво?

Ольга їй жестом: потім скажу.

Валька пошепки: хто такий?

Ольга вголос:

– Полонений!

У Вальки брови вгору: да-а-а? А як звати?

– Нас одне одному не представляли, – каже Ольга. Він для неї Циклоп, або укр, або бендера…

– Бандера взагалі-то, – виправляє її Валька. – Ім’я ж у цього хлопця є?

Ольга – на подвір’я. Валька за нею.

– Тримай, – до Циклопа. Метнула ніж у землю, лезо навскіс увійшло у траву. Пес зірвався на лапи, відбіг метушливо, а тоді ліг трохи далі, не зводячи погляду з Ольги. Від цієї усього можна чекати.

Обидві дівчини мовчки спостерігали, як хлопець відкручує шурупи, знімає кришку, роздивляється одним оком на поламаний механізм. На глядачів – жодної уваги. Зосереджений, мовчазний, занурений у свої справи.

– Спирт чи горілка є? – підводить голову.

– І закуска! – весело озивається Валька-Самореклама.

Ольга на неї – зирк. Знайшла з ким жартувати. Та й прикусила язика. Мовчки дивилася на руки хлопця, на його плече із шевроном (тепер було видно, хто такий) – дві смужки, жовта й блакитна; на те, як він занурює сірники з ватою у мурашиний спирт, обережно вичищає заглибини у деталях. Задивилися на вправні чоловічі руки.

– Нічого складного, – каже він нарешті. – Треба було почистити давно, тепер працюватиме, – і віддає ніж, руків’ям вперед, лезом до себе.

Тепер вже Ольга смілива, присутність товаришки її підтримує, вона підходить до хлопця зовсім близько.

– І так будь-який механізм, – підхоплює Валька, – особливо жіночий. Не прочистиш вчасно – заіржавіє.

У її голосі – відверта двозначність, вона заграє з полоненим, цього лише бракувало. От уже невгамовна.

– Ольга-аа! – голос баби Ані з вікна, вона сьогодні неспокійна й при пам’яті. То таблетку їй дай, хоча щойно ковтала, водою запивала. То вкотре запитує із докором у голосі: ми хіба сьогодні їли?…

Якогось би іншого дня Валька одразу б пішла за Ольгою: здрасьті, баба Аня! Як ви тут? Добре виглядаєте, на кавалєрку зібралися?

А тепер: я на вулиці почекаю.

Ну почекай-почекай.

Хвилин за десять Валька таки прийшла до хати.

– Чого він тут у вас на ланцюзі? Як не людина…

Ольга цю репліку повз вуха пропустила.

– А, Валька! – баба Аня пізнає її сьогодні і далі бодрячком, скоромовкою: – Ух і дівка! Коли вже заміж?… Ну шукай-шукай, твоє від тебе не сховається… Як мама? У корейців на цибулі цього літа працює, ні?

Валька сідає на розхитаний стілець, ставить ноги на перетинку, пальми напинаються на міцних колінах. Усе докладно бабі доповідає: і про цибулю, і про маму, і про траву для індокачок – зранку рвала-носила, і про те, що вночі хтось біля магазину намалював на стовпі український прапор, фарбою, не змити, хіба заляпати іншою, тепер там рух і дізнання, і допитування, хто що бачив і хто що чув.

– Де намалювали? – не розуміє бабця.

І Валька терпляче розводиться. На стовпі, що біля входу. З усіх боків було видно, звідки не підійди. Жовта і синя смуги. Поки хлопці з автоматами приїхали, поки знайшли, чим замалювати, новина побігла селом.

Хто міг це зробити? Та хто завгодно, он хоч би й дід Петро. Колись Буча – автомат на грудях – набрав харчів у магазині повні руки, а тоді до Янки-продавчині: це допомога від вас ополченцям… Янка мовчки проковтнула цю фразу, хоча ніколи до кишені за словом не лізла. Натомість дід Петро не промовчав. Він у кутку, за пластиковим столиком сидів: це, каже, по-іншому називається… Буча до нього розвернувся, автоматним дулом вперед: шо-шо ти, дід, сказав?…

– Це, – оком не змигнув дід Петро, підніс пляшку пива до світла, – не пиво, кажу. Це якась бурда з-під крану. А ось, пам’ятаю, було у городі пиво так пиво! У Донецьку… у пивбарі «Угольок»!..

Баба слухала Вальку, підтакувала: Петро – він такий, язикатий! Ставила оповідачці запитання, коментувала почуте, аж раптом, тим самим тоном, із тою самою інтонацією:

– А де той цукор, що я тобі гроші на нього давала, га? Де той мішок?

– Який мішок? – отетеріла Валька.

– Ти мені, Наташко, не крути, я тебе наскрізь бачу…

У-у-у, знову за своє. Перезирнулися Ольга з Валькою: почалося. Тепер баба Аня не Вальку перед собою бачить, а свою доньку, Ольжину маму. Як у неї швидко це відбувається: раз-два – і хвилини просвітлення змінюються на години мороку. Наче раптом хтось стрілку перевів чи тумблер переключив. Вітьок каже: наче барабан кулеприйомника крутонувся. І вже баба Аня себе не пам’ятає; де вона є, не розуміє; хто поруч – не пізнає. Так може тривати кілька хвилин, а може й годину, тоді знову – клац! – переключення у здоровий режим. Баба Аня повертається до себе, у свій розум, до своєї пам’яті. Нічого наче й не болить у баби Ані, лише слабкість у ногах і голова часом крутиться. А от як зайде їй ум за розум, як почне допитуватися, де її пальто з каракулевим коміром… Хто узяв? Куди поділося? А Ольга його бачила лише на старій чорно-білій знимці, там, де баба Аня ще молодиця.

– Чого Роман у вас там на припоні? – повертається Валька до того, що її цікавить.

– Уже й познайомились? – Ольга їй з іронією. Не зізнаватися ж, що дотепер не знає його імені. – Ну на припоні. А ти хотіла, щоб він там прогулювався у панамі і пляжних бермудах?

Ользі неприємні ці розпитування. Вона й собі не зізнається, що дає можливість цьому контуженому трохи прийти до тями, віджити. Братові, як запитає, скаже, що Циклоп сьогодні ремонтував соковитискачку, хто там перевірить, складний ремонт чи ні, результат є – і добре.

Звичайно, він їй потрібний для роботи. Бо хто допоможе? Вона не дозволить, щоб гриб поглинув будинок. Хай там як, а цього вона не допустить.

Ольга навіть пальці загинала, перелічуючи Вальці, що треба зробити для порятунку кімнати, а отже й усієї хати.

– …І цей Роман, – ставить крапку в поясненнях, – щойно зможе, одразу візьметься до роботи. З Вітька, ти знаєш, господар ніякий, тепер ще й тягається зі своєю війною. А тут чоловічі руки потрібні… Ясно?

– Ясно, – погоджується Валька-Самореклама. – Усе мені ясно. Кому ж чоловічі руки не потрібні?…

Дивляться одна на одну, усміхаються.

– Чого ти либишся, як сучка в пасльонах? – цікавиться гостя.

– Слухай, Валько… Тобі одне в голові! Я радію, бо Вітьок пообіцяв привезти пісок та щебьонку… Ну чого ти знову?… А цемент ще раніше купив. Дід Петро підказав загорнути мішки у целофан і сховати в сарай, на колоди. Тепер і цемент піде в хід, і целофан. Справа за руками.

– Ага, – погоджується Валька-Самореклама. – Вірка Сужинська по телевізору чула, що нацгвардійцям, як нас захоплять, даватимуть тут землю і по два раби, – в очах у Вальки стрибають бісики, – а ви, я бачу, на випередження працюєте.

– Ти щось хотіла? – зупиняє її Ольга й береться за клямку: досить, мовляв, затрималася ти, сусідонько.

– Часникодавку, – й собі прибирає усмішку з обличчя Валька. – Я вже другу зламала. Бий її сила божа, такі нікчемні роблять, боїшся як слід натиснути. Завтра поверну.

8

Хлопці біля Вальки чомусь не трималися. Із нею загравали, жартували, спалахували блискавичні симпатії, Валька декому не відмовляла у взаємності, її возили в посадку, подалі від чужих очей… Але надовго біля неї ніхто не затримувався. Чоловіки тікали, зникали без попередження, танули у ранкових та вечірніх туманах без жодних пояснень. Незважаючи на безсумнівну привабливість Вальки, на її пухку нижню губу та міцненьку пропорційну фігуру, яку старші жінки проводжали на вулиці схвальними поглядами: ловка дівка!

Не в останню чергу причиною Вальчиної самотності могла бути її непереборна пристрасть до самореклами. Хоча, можливо, і навпаки. Можливо, ця її особливість розвинулася в результаті нетривких любовних зв’язків, що залишали гіркий післясмак-запитання «Чого він пішов?». Можливо, недолугі дофантазовані історії про неабияку власну сексуальну звабливість вона повторювала задля того, аби не втрачати віру у свою жіночу долю.