Маріупольський процес - Вдовиченко Галина - Страница 42

12

Четверте місце у купе потягу «Маріуполь-Львів» було вільним. Щойно поїзд рушив, чоловіки-сусіди запропонували: располагайтєсь, дєвушка, вибирайте будь-яку нижню полицю, яка подобається. Добре, що не погодилася, бо вночі на котрійсь із зупинок постукав у двері купе пасажир – Ольга зранку глянула вниз, побачила ще одного чоловіка, цей дивак спав, не знімаючи окулярів.

Але тоді, на початку подорожі, вона відмовилася від пропозиції: люблю, мовляв, горішні полиці. Наче мало не щомісяця їздить потягом, наче вона є досвідченим подорожнім, а не новачком, який боязко приглядається до всього у вагоні. Прагнула сховатися, мовчки спостерігати за тим, як змінюються за вікном краєвиди, слухати постукування коліс, думати про своє.

Сивий грубасик допоміг, відкинув драбинку – ось воно як нагору потрапити; усе просто. Ольга – білкою на горішню полицю, і вже її не видно й не чути. Стишилася, відчула себе вивіркою у дуплі на дереві. На своїй території.

А чоловіки внизу наче й забули про неї. Завзято розбалакалися, замовивши чай. Доводилося слухати.

– …немає жодного співчуття! – Лисий горизонтальними рухами пиляв долонею повітря, наче відмовлявся від чогось. – Жод-но-го! Це як відкрити вбивці двері до своєї хати: заходь, чужинцю, господарюй! Ось тобі сестра моя, ґвалтуй-знущайся, слова не скажу. Ось мати – вбивай, твоя воля. Це брат мій, а це мої діти… Розвали мій світ! Що, ні?… Що, скажете, ні? До таких людей я втратив співчуття, – він різко змахнув розкритою долонею. – Наче відрізало!

Грубасик, може, й хотів вступити у бесіду, але голомозий не давав, глушив своїм басом будь-які спроби відповісти:

– Воно фактично так і було! Приймали злодія, називали братом, а брата свого оббріхували, катували, вбивали. Та ж клепку треба мати в голові! Позвикали ковтати будь-яку інформацію, не прожувавши! Та подумай, чим тебе годують з телеекрану, до чого підштовхують! Свою голову на плечах маєш, ні? – Голомозий глянув у вікно, наче звертався до когось уявного. – Подумай, йолопе!.. От і догралися. Покликали війну на свою землю, пустили її до хати. Такі речі так просто не минають! Накликали кару на свою голову! Кликали, кликали, та й накликали. Читайте Біблію, там все написано.

Терплячий слухач не робив вже жодних спроб щось сказати. У цей експресивний потік слів неможливо було втиснутися бодай короткою реплікою. Грубасик посьорбував чай зі склянки у металевому підстаканнику, дивився у вікно, на небо, помережане далекими димовими хвостами із заводських труб, кивав головою. Лисий напосідав, затискаючи в кулаці надірваний блочок з двома кісточками цукру, вибивав ними азбуку Морзе до столу. Забув про свій чай.

– У Біблії, – стук-стук-стук, і білі крихти навсібіч, – у Біблії знайшов усі відповіді. Наче вперше читав. До речі, справді вперше! Щоб так уважно – вперше, – цукор нарешті розсипався у його пальцях, він глянув на свої руки, обережно витрусив залишки з розірваного паперу у склянку, заходився колотити ложкою: дзень-дзень-дзень. Він створював навколо себе забагато шуму, цей чоловік. – Про Содом і Гоморру, знаєте?… читали? Згрішили усі, усі й кару понесли за спільний гріх.

– Та ж не усі на сході винні, – упівголоса обізвався нарешті грубасик, кинувши промовистий погляд на горішню полицю: заважаємо, мовляв. Ще тихіше додав: – Не усі винні. З ними як? Із тими, іншими? Для них Донецьк та Луганськ теж рідний дім. За що їм така кара?

Лисий стишився, вирішив, що дівчина нагорі заснула.

– Читайте Біблію, – свистячим шепотом, однак із супроводжувальним шумом (натуру не зміниш), бо не одразу вишпортав із хрусткого целофанового пакета ванільну сушку, із сухим тріском розламав її у долоні й закинув до рота. – Пригощайтеся! – до співрозмовника, з повним ротом, голосно працюючи щелепами: – Господь готовий був заради кількох праведників врятувати усіх. Але ж не побачив тих праведників. Бо жителі тих міст були злі та грішні. Ніхто з них не побажав вхопитися за спасіння, а прагнули й далі чинити гріх, аж поки не перейшли межу. Нічого не залишилося, як знищити, знищити усіх, – ще одне хлібне кілечко захрумтіло на міцних зубах. – Окрім, щоправда, Лота та його сім’ї.

– Ні, – м’яко не погодився огрядний, – так не можна. Там лише частина за зброю хапалася, і ще певна частина – чимала, погоджуюсь, чимала! – хотіла в Росію, а точніше у Радянський Союз. Як сліпі кошенята. Вони прозріють колись і очманіють від свого відкриття: як ми так жили, люди добрі? Що ж це за експеримент над нами проводили, так довго і так успішно? Згадаєте мої слова, так і буде. Але вже зараз багато східняків воюють за Україну, це всім відомо. Не за чужу державу, за свою. Мій зять он, у батальйоні «Азов»…

– … а мій сусід добровольцем у «Донбасі», – голос лисого знову пішов угору. – Я сам із Донецька.

– І зараз там?

– Я?… Зараз із сім’єю у Луцьку… тимчасово… Мій брат живе на Волині. Одружений із волинянкою… А ви звідки?

Сивий грубасик:

– Я з Маріуполя… Зараз до Хмельницького у справах. Але ж воно й не порівняти тепер – що у Донецьку робиться і як у нас зараз у Маріуполі… На початку травня у Маріуполі у більшості в головах була каша… На городі бузина, у Києві хунта. Дурні наробили… Хоча й мітинги за єдність України теж були, не буду брехати, були. Але ж я говорю про загальні настрої. Я сам до міськради ходив подивитися, після підпалу, що там робиться. А там в той день хто були? На той момент, може, троє мужиків у камуфляжі і купка баб, активні, горлаті, одна одну перекрикували. Порадники підтягнулися, усі розуміються на військовій справі: так треба робити; ні, не так треба робити. Потріпалися, як оборонятися від фашистів – і розійшлися. Неподалік військова частина, та, яку штурмували, пам’ятаєте? Пішов подивитися, а там ворота нарозхрист і народ звідти тягне, що може, бо усе покинуте, нікого немає. Нацгвардія забралася. Якийсь дідок волоче лопату з пожежного щита. На плацу речі розкидані, то бабці у них шпортаються, щось по сумках никають. Пішов я додому. А у місті – сарафанне радіо, чутки та розмови, усі одне одному щось переповідають, усі щось чули. А джерела які?… «Кум мого знайомого» та російське телебачення. Автобус із людьми розстріляли! Людей танками подавили! В озері сотню трупів знайшли! Усі наче показилися, одне одному переповідаючи різні страшилки…

Грубасик-маріуполець впевнено перехопив ініціативу. Не давав донеччанину оговтатись, той лише слухав мовчки, навіть не шурхотів і не жував.

– Від травня до 13 червня Маріуполь був під владою ДНР, і що було доброго? – запитував маріуполець. – Банкомати розбивали, бізнес грабували… У кабінеті Хотлубея, це мер міста, знаєте? У його кабінеті сидів ФСБ-шник. Хотлубей зараз каже, що саме цей ФСБ-шник керував процесами у місті. Тоді ще не було бойовиків та озброєних людей, а були якісь люди, більшість не наші. Називали себе громадськістю. Місто тримали у напруженні, у дезорієнтації. Що цікаво: у Маріуполі не було сепаратистських настроїв. Ось таких виразних, щоб «хочемо відділитися»! Такого не було. А тоді почали сепаратизм використовувати як технологію дестабілізації. Дуже грамотно попрацювали з людьми, я вам скажу.

– Мені здається, ви зараз себе виправдовуєте…

– Чим? Тим, що кажу, як було? Проросійські настрої добре підігрівали матеріально. А решта тупо на дурняка велися. Тепер, коли вже дещо розумієш, що до чого, то скажу вам так: тон у місті у травні і півчервня задавав криміналітет, і наш, і завезений. А рулили усім російські спецслужби. Ось так усе було. Такий мій особистий погляд на ті події.

– У вас там особливих боїв за місто не було…

– Коли армія прийшла? Не було. Чечен награбоване прихопив і основний свій загін вивів через блокпости. У місті залишилася невеличка групка – їх вранці вибили усіх, решта розчинилися у місті… Ось так звільнили Маріуполь. «Азов» звільнив. До нас перевели адміністрацію Донецької області. Від вас до нас. Патріоти з’явилися, волонтери, маріупольська дружина. Прапори, патріотичні білборди… перила, пофарбовані жовто-синім… Диверсійні групи зараз теж працюють – дай дорогу, але й служба безпеки не спить. Одні весь час у балачках: здадуть місто чи не здадуть? А інші будують захисні споруди. Екскаватори навколо міста риють рови. Симпатиків ДНР стало менше, бачать, що на тій території робиться… І армія вже інша. Ті, перші, автомат у руках тримати не вміли, а ці – вже зовсім інша справа. Зараз місто захищене тетраподами, блокпостами…