Маріупольський процес - Вдовиченко Галина - Страница 36

Вона хотіла йому сказати, що відчуває себе так, наче вони беруть шлюб під зірками. Наче вона чує його «так» і повторює своє «так». Що вона чекатиме, скільки треба, і дочекається хай там що.

Але вони не вимовили ані слова.

По вечірній росі повернулися до своєї кімнати, але заснули лише під ранок, обстеживши одне одного руками, губами, шкірою, немов почали тривалу подорож незвіданою землею, де на кожному кроці на них чекали несподівані відкриття. Вони затискали роти одне одному, бо часом їх душив сміх. Розповідали про себе, перескакуючи через роки і потрапляючи з кумедних історій у зовсім несмішні. Нікому вона не говорила дотепер про приставання чоловіка Ксюхи, що лапав її, щойно нікого поруч не було. Вона була в дев’ятому класі, коли він потрапив у тюрму, й надзвичайно цьому втішилась – нарешті він залишить її у спокої! Але ця радість розчинилась у співчутті до сестри, яка гірко плакала від вбивчої звістки.

На світанку Роман схопився від сну, та Ольга заколисала його, як дитину, примовляючи: тш-шш, тш-шш, тш-шш…

Дзвінок розлюченого Баті видер його з ейфорії сонячного дня.

– Під трибунал захотів?! – гримів голос командира у слухавці. – Ти де зараз маєш бути? На рембазі! Або на місці дислокації! Хочеш, аби тебе дезертиром визнали? Ану бігом назад! – розходився Батя. – Знаю я все! Та знаю!.. І мав я усе це знаєш де?… За самовільне залишення місця служби чув, що буває?

Звідкись дізнався про аферу з транзитом через село. Корнет клявся-божився, що не від нього. Апостол тим більше був не в курсах. У мене, казав, свій Батя є, ми свого комбата теж так називаємо, такий самий псих.

Апостол заїхав за Романом того ж дня, на зворотному шляху, усе як домовлялися. Поки його пригощали борщем, поки Ксюха сміялася над його жартами, Роман підійшов до мами Ольги. Вона знімала простирадла з мотузки, перекидала їх собі через плече.

Зараз не час для планів на майбутнє, але деякі речі все ж варто озвучити, щоб було принаймні зрозуміло, що він тут не випадковий гість і не тимчасовий залицяльник. Щоб у головному не було розбіжностей, бо немає гіршого, коли люди неправильно розуміють одне одного, а то й взагалі не розуміють і навіть не намагаються. Звідси й усі проблеми, малі та великі. Роман перехопив здивований погляд жінки, став поруч, забирав з її рук прищіпки, нахилявся, скидаючи їх у плетений кошик. Він хотів їй сказати про себе та Ольгу.

– Романе! – гукнув Апостол. – Час їхати!

– Коли все закінчиться, – сказав тоді Роман, – я настелю підлогу.

Жінка зітхнула, склала простирадло у кілька разів, стверджувально похитала головою: так, так, мовляв, я розумію.

Артемко побіг за ними на вулицю.

– Коли ти приїдеш? – запитав він, посмикавши Романа за штани.

Окуляри на його носі сиділи криво. Роман поправив їх, хлопці обмінялися міцним рукостисканням, але цього було не досить. Це відчували обидва. Роман присів і пригорнув хлопчика до себе, той одразу обхопив його шию руками. Малий завжди мріяв, аби поруч був дорослий чоловік – батько, брат, дядько, дід, хто-небудь, із ким можна було б ловити рибу, грати у футбол, розмовляти на свої чоловічі теми.

– Коли ти приїдеш? – прошепотів він.

– Щойно зможу, – відповів Роман. – Залишаєшся за старшого.

Малий кивнув.

…Ольга стояла на узбіччі, дивилася услід. Роман бачив її у дзеркалі заднього виду, таку рідну. Вона щойно обіймала його, він досі чув запах її волосся. Він забирав із собою це відчуття.

5

Від тих двох тижнів виходу з-під Іловайська у Романа залишився слід на обличчі – шрам через чоло, за край брови та вздовж щоки до підборіддя. Не від осколка. Від звичайного скла з вікна залізничного депо, воно черкнуло його по дотичній, застрягло у «розгрузці», над модулем бронежилета. Він витяг пальцями гострий шматок віконного скла, відкинув його геть й обтер кров з обличчя тильним боком долоні. А більше за усі ті пекельні дні ані подряпини. Щасливчик, сказав би Міхалич… Хоча достатньо було опинитися певної миті на десять сантиметрів вище або на п’ять лівіше, невчасно нахилитися або вчасно не нахилитися – і все могло скластися зовсім інакше.

Під Іловайськ їх перекинули напередодні Дня Незалежності. Попереду на них чекали чотири дні під обстрілами та десять днів виходу з оточення…

На місце дісталися колоною, закріпилися у залізничному депо, розставили дозори. Із техніки мали один танк, БМП, дві зенітні установки. Наказ був тримати рубіж, прикривати тих, хто штурмуватиме стратегічно важливе місто. Коли почався обстріл, танк устиг зробити кілька пострілів і його підбили. Зенітки відстрілювалися, поки не закінчилися снаряди…

Далекий залп – і майже одночасно характерний близький свист. Роман глянув: дерева падають. Снаряд пройшов над головою, волосся під каскою заворушилося. Відскочив у рівчак при дорозі, зарився у землю. Під ногами – чиїсь плечі, де лікоть – чиїсь берці. Коли отямився від гуркоту та вибухів, не повірив, що живий. Потрусив головою, порухав руками-ногами – живий! Осколок розсік тканину збоку коліна, але ноги не зачепив.

Шрапнель побила стіну старого депо, виколупала шматки темно-брунатної цегли та сірої штукатурки, всіяла ними асфальт та його тріщини, з яких пробивалися до сонця стійкі грицики… «Пастуша сумка» по-місцевому. Квітам хоч би що, а техніка догоряє, і поранені кличуть на допомогу. Повантажили хлопців до санітарної машини. Тих, хто може сидіти, у «хаммер». Залишили наразі тіла тих, кому вже не треба нікуди спішити.

Мама з батьком дивилися по телевізору парад у Києві. Батько обпік собі палець, вмочаючи сушку в гарячий чай. Мама готувалася прасувати пересохлу постіль, наливала до праски воду тоненькою цівкою, намагаючись не розплескати.

«Скільки силовиків у Києві!» – дивувалася Ганна Андріївна, не відводячи очей від екрану. Руки тим часом робили своє, пересували підковдру на дошці, розправляли складки, підхоплювали розпечену праску й опускали на тканину, слизьку від високої температури. Короткий погляд-контроль собі під руки – і знову очі на екран. «Я думала, вони усі на фронті…» – «А якщо провокації? – батько дмухає собі на палець. – День Незалежності все ж таки! Усяке може бути!»

На екрані телевізора рухалася військова техніка. Диктор кілька разів піднесено повторив, що техніка одразу переправляється у зону АТО.

«Слава Богу», – зітхнула Ганна Андріївна.

Зі собою – боєкомплект, який носиш постійно, усе, що можеш на собі тягнути. Решта зайве. Акумуляторів до радіостанцій – тільки по одному.

І от застрягли. Ні туди ні сюди. Двічі-тричі на день лупили «Гради» і міномети. Відповідати було нічим.

Тоді звістка: ми в оточенні. Росіяни перейшли кордон і вдарили у спину, замкнувши кільце.

Підзарядили мобілки у депо, прочитали новини з Інтернету: «Наші частини у секторі Д не змогли зупинити натиск російських військ. Противник вийшов у тил угрупування головних сил у секторі Д, що ведуть бій за Іловайськ».

Хоч би важка зброя була, щоб відповісти могли, а так – нічого. Порожні. Із калашами на танки. Ховайся, коли обстріл, і чекай, коли тимчасове затишшя. На що чекати? На підкріплення. Мали підійти бойові підрозділи, допомогу обіцяли, але вона не підходила. «До вас іде підмога… До вас іде підмога…» – Де вона? Нема.

Команда: «Повітря!» А після обстрілу: «Усі живі?» Наразі всі. Ні, не всі.

Пронизливо скавулить Сєпар, звідки й голос прорізався, повзе геть, відштовхуючись задніми лапами, дряпаючи землю. За ним у пилюці тягнеться довге, сіро-криваве, з розірваного живота. «Сєпар!» – кричить Роман. Пес вищить. Хтось дає коротку чергу – тиша затуляє вуха, така пронизлива, що можна збожеволіти.

Наказ: відходимо! Відходимо! Бо наші підрозділи вже відійшли. Куди відійшли? Куди відступати? Де наші?…

«От зарази! – свариться Ольга на Циганку й Рибку. Їй теж цієї хвилини у вухах задзвеніло – але не від тиші, а від звуку каструль та кришок до підлоги. – Бабо Аню, – гукнула, – це ці дві зарази!» Такий гуркіт вчинили! Землетрус – та й годі. Запхалися обидві до кухонної шафки, поскидали посуд на долівку.