Маріупольський процес - Вдовиченко Галина - Страница 18

Місяць плутався у верховітті дерева, десь далеко-далеко вибухали снаряди. Коли усе змовкло, повітря набралося такою тишею, що сюрчання коників видалося оглушливим. У очах стояла Ольга, напівобернута до нього, рука погладжує стовбур баргарона, пальці ніжно торкаються паралельних рисок, наче гітарних струн. Дерево немов заштриховане чиєюсь рукою, що намагалася відволіктися і заспокоїтися… Між явом та нічним забуттям – не провалля, а неглибока балка… яку можна перейти, загорнувши штани вище коліна та знявши взуття… босими ногами у вологій траві…

На світанку Роман ступив на ґанок, зупинився перед дверима хати. Ольга завжди на ніч загачувала двері зсередини. Ці старенькі сині двері вели у крихітні сіни, а тоді до кімнати, вікно якої дивилося надвір. Роман наче бачив зараз усю хату зсередини. Її перетинали дві перехресні лінії стін. Від порогу передньої кімнати прямо – двері до врятованого покою з новою, ще не викінченою підлогою. Основу там закладено надійну, вони з Ольгою удвох зробили все на совість. Ліворуч від входу – маленька прибудова, туалет і ванна, праворуч – дві інші кімнати, одна за другою, там Ольга і баба Аня бачать ранкові сни.

Він уявив, як двері прочиняються зсередини і він відсахується від несподіванки. Ольга стоїть у сінях, наче й не лягала з вечора. Припухлі очі, рідний погляд. Він переступає поріг, обіймає її. Нарешті. Не думаючи, що буде потім. Вона одразу, тієї ж миті, обхоплює його руками, беззвучно плаче.

Шалена мить. Серце його калатає.

Він торкається губами її вологих щік, її ямочок над губами, нюхає її волосся, нарешті, нарешті він занурюється у нього обличчям, і Ольга дозволяє, вона підставляє його губам підборіддя, щоки, очі, притискається до його шкіри розкритими губами, пам’ятаючи про синці, які щойно зійшли, але він не відчуває болю: не зупиняйся, не зупиняйся, не зупиняйся…

Він стоїть перед зачиненими дверима снулого будинку і не може відігнати від себе це марення. Треба йти. Треба йти… Я повернуся.

Ольга на відстані долоні від нього. Вона бачила у вікно, як він підходив до ґанку, і вмить опинилася перед дверима. Затулила долонями щоки і рот, припинила дихати. Йди. Забирайся. Тікай. Рятуйся!

Клямка дверей нерухома. Двері не замкнені. Серце Ольги зупинилося. Якщо він зараз натисне на клямку і відтулить двері?

Йди.

Я повернуся.

Тікай.

Я повернуся.

І тільки коли до неї дійшло, що він таки пішов, лише коли вона второпала, що й Дик теж злиняв, ушився разом із Циклопом, ув’язався за ним, напросившись у помічники-провідники… ось тільки тоді вона й відчула, як на серці щось розлилося, гаряче. Наче сльози чи кров. Солоне, бо защипало від болю.

А воно виявилося – любов. «Кохання» українською.

Дійде до своїх? Не дійде?

Наче руку їй відірвало чи ногу. Усе валилося, падало, губилося. А ця триклята невідомість була від усього найгірше. Коли він вийде до своїх, чи дасть знати про себе? Що більше думала, то більше розуміла: вона його одразу вибрала, ще як тільки побачила, від тої самої хвилини, як відчула доторк до правого плеча чогось чи когось невидимого – і здивувалася власному голосу. Що вона тоді сказала? Що їй потрібен помічник, таке вигадала одразу, а воно так і сталося: нічого без нього їй тут не вдалося б. Хоча хіба в цьому річ? У цій підлозі?

Ой ви очі, волошкові…

Зникнення полоненого на Вітька майже не справило враження: я так і знав, сказав, роззява ти! А от Бучу розлютило: як це втік? Він одразу й примчав, усе з хлопцями обнишпорили. За яких обставин втік? Куди Тарпан дивився? Куди Куля дивився? Падл-люки!

Пустив чергу у повітря з калаша. Ольга вчасно згадала про сховану пляшку самогону – загасила пожежу…

А за два дні сталося таке. Вона щойно бабу вивела, всадовила у крісло, горня з чаєм до рук тицьнула – як хтось хвіртку торкнув, постукав делікатно. Незнайома жінка. Ольга пішла їй назустріч, напустила на себе зі страху зухвалість: шо нада?

Очі сині… І… Щось таке наче війнуло між ними… щемке… Якийсь здогад. «Вам кого?»

Мені б водички, сказала жінка. Я здалеку. Сина шукаю, Романа. Мені сказали, він тут.

У Ольги й ноги підломилися.

…Буча вдав, що ледве-ледве погодився на половину суми авансом. Шкода, мовляв, стало цієї втомленої жінки. Мати все ж таки. Вона припхалася пішки – от просто прийшла вздовж посадки, попри обстріляні акації з обвислими гілками, попри вибоїни від снарядів, до самого блокпосту. Буча хотів пальнути їй під ноги – що за прогулянки, справді? Але подумав: а раптом якась зі своїх. Підпустив ближче. Із білою хустинкою в руці, у джинсах та кросівках, нічого підозрілого. Чого ж не послухати. Що треба?

Сина вона шукає. Сказали, він тут у полоні…

– Руки! Руки тримай вгору, – нагадав, – тепер давай сюди. Потихеньку, без різких рухів.

Вона наблизилась. Точно мати, тут без сумнівів. А хто такий? Як прізвище? Таксу знаєш?

Гроші у неї були. Вона затремтіла, коли Буча махнув рукою: он там село, бачиш? Праворуч хата при дорозі. Звідси не видно, але там побачиш. Паркан з профілю. Але гроші вперед. І без істерик.

Але ця трималася, взяла себе в руки, буквально – обхопила руками, вгамувала дріж. Половину, сказала твердо. Половину суми даю зараз, а половину – коли заберу його. Ви ж обіцяєте, що відпустите, дасте нам піти?

От чума!

Ось тоді він і вдав, що погоджується, гаразд, мовляв. Давай сюди половину. Зайдеш туди, там така Ольга, скажеш, від Бучі.

Буча вже знав, що одноокого там немає. І знав, що друга частина грошей теж ляже до його кишені, куди вона дінеться, ця половина… За свободу треба платити. Хоч за свою, хоч за синівську. Ця подорожня усе віддасть, розплатиться за свого бігунка. Ось там, – повторив, наче вона одразу не второпала.

Частина друга

1

Cтеблиною польової волошки згори донизу повзла мураха, старанно обминаючи розгалуження. Тягнула на собі якусь їстівну крихту, насінину абощо, удвічі більшу за себе. Волохата поверхня стебла допомагала комашині утримуватися, щоб не зісковзнути на землю. «Може, вона тому й волошка, що стебло волохате», – спливла думка. Волошка волохата…

Високий незнайомий звук бринів у повітрі надокучливою нотою. Наче писк.

Роман відчував щокою прохолоду трави. Не мав сили поворухнутися, не мав жодного бажання цього робити, затерп усім тілом. Закам’янів. Йому було добре тепер, нічого не боліло, він навіть голоду не чув. От тільки б той звук хтось вимкнув. Чому тут не може бути ще й тихо?… Що ж це пищить? Повів оком – і побачив. Пищала жаба. Заклякла грудочкою, не зводила осклілого погляду лупатих очей із чогось на віддалі, чого не міг бачити Роман. Витрішкувата жаба вмирала від страху.

Чорним батогом шмагонуло по цьому місцю, й Роман відскочив, перекотився через себе, глянув за плече. Ось воно що. Велика гадюка – трикутна голова, чорний малюнок по сірій спині – робила судомні ковтальні рухи, скорочуючись довгим звивистим тілом. Задні лапи ропухи стріпнулися у повітрі та й зникли у пащеці нападника.

Роман позадкував, не підводячись, а тоді, роззирнувшись, випростався й рушив до великих дірчастих скель, подалі від цієї улоговини, від небезпечних заростів трави, куди він впав, надибавши нарешті воду, напившись досхочу за усі тривалі години безперервного руху. Він заблукав, це було зрозуміло ще вчора під вечір у ковильчастому степу, де у нього виникло відчуття, що він вже тут був, ось на цьому самому місці, не далі як добу тому. Його водило по колу, сонце й місяць бавилися з ним у схованки. Роман втратив орієнтири. Жодному з них не можна було вірити.

Закінчувався ще один день. Навколо безлюдний і дивний, тепер вже геть незнаний пейзаж. Роман щодалі більше заглиблюється у кам’янисту місцевість, тулиться до теплих гранітних брил, вкритих нетутешніми візерунчастими мохами. Де ж це він опинився? Ні своїх, ні чужих, лише шамотиння приазовського вільного вітру у кам’яних виступах. Лиш відблиски сонця, що ховається за край степу. Леткий туман розмиває обриси курганів та скельних вершин. Чудасія! Куди це його занесло?