Маріупольський процес - Вдовиченко Галина - Страница 16

Ользі ніколи не спадало на думку розпитувати бабу Аню про якийсь там лендліз… Та й про багато іншого. Тим більше тепер, коли вона була вже не при пам’яті… А цей хлопець наче й не помічав, що баба Аня хвора. І баба Аня у їхніх розмовах поверталася до життя.

Загадковий тумблер у її мозку врешті-решт робив звикле «клац» – і перемикався на іншу дійсність. Але це не могло стати приводом для припинення розмови. Вона тривала. Тільки тепер Роман в уяві баби Ані ставав її братом Павлом, якого давно не було на цьому світі.

Роман не пручався – відповідав, сам щось запитував. Ользі здавалося, що ці двоє з’їхали з глузду. Третій тут був зайвий.

Коли Роман поруч, бабі Ані легше давалися випадіння з реальності. Вона тоді не плакала, не сварилася і навіть голосу не втрачала. Чужий хлопець, що прийшов сюди за тисячі кілометрів з протилежного кінця країни, виявляв до неї більше терпіння, ніж рідний бабин внук Вітьок. Дивне відчуття спорідненості із цим терплячим хлопцем виповнювало Ольгу, він тримався з її бабою, наче зі своєю рідною. Щось подібне на ревнощі часом нагадувало Ользі про себе. Чужинець, а бабі Ані ближчий за своїх.

Одного дня під час перерви у роботі – на подвір’ї, озирнувся, нікого – Роман скинув гумові шлапаки, вхопився за нижню гілку баргарона, кілька разів переступив босими ступнями по стовбуру, підтягнувся на руках і видерся нагору, зупинившись на найзручнішій галузці. На цьому сидінні з підставкою для ніг його накрило відчуттям: він малий, вилазить на дерево, на таку саму черешню, а його шукають внизу, гукають: Ромку, де ти є? – Я тут, – відповідає не надто голосно. – Де? – не бачить його бабуся…

Легкий вітер зі сходу, полином настояний. Часом заносить ще й згарищем, далекий край неба запнутий сивою завісою імли, там щось куриться, а поблизу, за хатою – на сіножаті та на полі соняхів – сліди від недавнього обстрілу, виразні знаки війни. Якийсь птах кружляє, визирає згори поживу. Десь там, доволі далеко звідси, має бути базовий табір Романа: попереду шанці (більшість хлопців каже «окопи»), далі замасковані бліндажі, ще далі намети, є навіть вирита у землі, облаштована для зберігання продуктів комора…

Е-е, та тут цвинтар за дорогою, на узвишші, звідси його добре видно. По цей бік дороги, ближче до хати – балка, доволі глибокий яр, тягнеться за обрій, губиться у далеких хмарах, схожих на обриси високих гір. Вищих за Карпати. Справді, точнісінько гори на небокраї. Повітряні.

Легке шурхотіння. Маківка Ольги. Дівчина спритно вибирається деревом вгору, перехоплюючи гілки руками, спираючись на них босими ногами. Зупинилася на рівні з Романом, глянула в очі. «Ти мою гілку зайняв». Отакої. Мало гілок навколо? Перебрався на іншу, трохи нижче, сперся боком до стовбура. Ольга спритно посіла його місце, видобула поміж листя запізнілу черешеньку, прив’ялену сонцем – ягоди вже відійшли.

– Видивлявся, куди тікатимеш? – з хитрим прищуром, закидаючи ягідку до рота.

– Думаю, у тому напрямку не схиблю, – підхопив він запропоновану забаву.

– І опинишся на Кам’яних Могилах… Тобі туди?

– На Кам’яних Могилах? – глянув на сільський цвинтар.

– Он там, – показала рукою правіше. – Далеко.

– Де хмари як гори?

– Там колись гори й були, у два рази вищі за ваші Карпати.

Він не зрозумів: жартує? Які тут гори? Степ, ковила гуляє під вітром. І наче щось таке вдалині… якесь мерехтливе відсвічування… Ні, нічого, як не приглядався… мара у повітрі…

– Були гори, – каже вона впевнено, кісточка летить у нижні гілки, – а тепер лишилися брили… Їм близько двох мільярдів років. А ті гори, що були, мали до п’яти кілометрів заввишки. Уяви. Висота Говерли яка? Трохи більше двох тисяч метрів. А ці були удвічі вищі. Можеш не сумніватися, у мене «дванадцять» з географії.

– Все, – сказав він. – Я згадав. Заповідне урочище. Кам’яні Могили. Там граніт на поверхню виходить. Нам Лектор розповідав.

– Що за лектор?

– Науковець з Маріуполя, краєзнавець. На базі розповідав, просвіщав нас у вільний час. Боєць батальйону. А ти думала, усі ваші по цей бік?

– Нічого я не думала, – спокійно відповіла, не розсердилась.

– У нас багато хлопців звідси, – повторив Роман.

– То що там лектор? Що казав?

– Що десь тут неподалік є Кам’яні Могили… Що це гранітний щит України. – Роман подав Ользі жменьку ягід, до яких вона б не дотягнулась.

– А мені баба Аня колись розповідала казку, – нога Ольги ледь не торкнулася ступні Романа, не торкнулася, однак вони обидва відчули якесь поколювання у повітрі, наче електричний розряд пробіг, й Ольга відсмикнула ногу. – Наче Кам’яні Могили – це було таке королівство у горах, його зачарував злий карлик, відтоді ніхто не може знайти ключ проти його чарів.

– Ти була там?

– Була… Нас автобусом шкільним возили. Там волошки не такі, як усюди… – замовкла, відігнала якусь думку. – Як надумаєш тікати, то он у тому напрямку, – махнула рукою. – Бо там не ваші, – перевела руку вбік. – І там не ваші.

Щось вона нині була геть інша. Чи то так дерево на людину впливає, повертає у дитинство… Робить особливо довірливим.

Із висоти своєї гілки вона навіть показала йому мапу під баргароном. Він нічого у тій плямі витолоченої землі не побачив.

– Ти просто погано уявляєш собі карту України, – наполягала вона. – Хоча лінія трави справді трохи поїхала. Але ж глянь: хіба не нагадує песика з крилами? Ну, таке песеня-пташеня, хіба ні?… Із мордою французького бульдога?… Он же твій Львів! А там Донецьк, Луганськ, Маріуполь… Карту України знаєш, укр щасливий?

Він її виправив: «укре». Бо звертання.

– А «укр» тобі нормально? – нарешті усміхнулася вона. – Це тебе не принижує?

– Мене принизити важко, – сказав він.

17

Вони це зробили. Долівка кімнати являла собою тепер цілковито перероблену основу для майбутньої підлоги. Верхній шар бетону мав «узятися», застигнути і чекати на дошки, але це вже буде турбота когось іншого. Роман свою роботу виконав, і Ольга була його помічницею, вони впоралися удвох. Він стер піт із чола рукою навідліт.

– Приймай роботу, хазяйко.

Вона сказала братові, зателефонувавши: обов’язково прийди сьогодні, чуєш? – Ну не знаю, сказав він, чи матиму час. – Обов’язково приїдь, повторила вона з притиском, ти вже тиждень вдома не був.

Ледь почало вечоріти, коли перед ворітьми загальмувало авто. Скреготнула хвіртка. Брат ішов, розмовляв по телефону. На порозі літньої кухні зупинився, у двох метрах від баби Ані, вона сиділа у кріслі, показав Ользі рукою: тихо. Усі мовчали, лише з боку балки, звідти, де старі вишні, лунало рипіння колодязної корби та дзенькіт ланцюга – Роман набирав воду у відра. Брат розмовляв з якимсь Резо. Із бородою на випаленому сонцем обличчі він сам усе більше був схожий на кавказця і усе менше на її брата Вітька, на того Вітька, з яким вони бігали на ставок купатися й руками дерли – ловили тобто – раків з-під берега.

– Їсти будеш? – запитала Ольга, коли брат переступив поріг.

– Ні, – але побачив пиріжки, вхопив одного. – Що ти хотіла?

– Роботу зроблено, він сьогодні верхню стяжку закінчив.

– Йоханий бабай! Яка важлива, йо-майо, причина! Ну, показуй, – рушив до хати.

– Ви домовлялися, – задріботіла навздогін, нагадуючи, – ти казав, він зробить стяжку, і ви його відпустите. Чи обміняєте. Він свою роботу зробив.

Вітьок жував пиріжок, притримуючи свій автомат, як кота на руці.

– Я маю дві хвилини.

У кімнаті присвиснув: ай, молодца! Добро! Дошки наступного тижня привезуть, але сирі, їм треба дати як слід висохнути, – перехопив погляд Ольги. – А твого я завтра-післязавтра заберу. У нас там є чим зайнятися. Чуєш, що кажу? Чого мовчиш?

Ольга дивилася в усі очі.

– Ти ж обіцяв. Казав, щойно він закінчить з підлогою, ви його обміняєте. Ти казав.

– Ситуація змінилась.

– Вітьок, ти обіцяв.

– Наївняк ти, сестричко. – Вітьок спробував обійняти сестру, від нього пахло чимось чужим, неприємним. – Курочка ти наша і чаєчка, як каже мама. Ти що, повірила?