Вогнем і мечем - Сенкевич Генрик - Страница 46

Але вона, мабуть, уже в Лубнах. Олена снилася наміснику в оточенні доброзичливих людей, що хоч і була обласкана самим князем і княгинею Гризельдою, обожнювана лицарями, та все-таки журилася за своїм гусариком, який завіявся десь аж на Січ. Та настане врешті день, коли гусарик повернеться. Сам Хмельницький обіцяв йому волю, а лавина козацька тим часом котиться й котиться до порога Речі Посполитої, але, коли розіб’ється, надійде кінець печалям, прикрощам і тривогам.

Лавина й дійсно котилася. Хмельницький, не зволікаючи, згорнув табір і рушив назустріч гетьманському синові. Сили його були тепер і справді могутні, бо разом із козаками Кречовського і чамбулом Тугай-бея було під його рукою близько двадцяти п’яти тисяч добре підготовлених вояків, які рвалися в бій. Про військо Потоцького достеменних відомостей не було. Перекинчики повідомляли, що в нього дві тисячі важкої кавалерії й близько дюжини гармат. За такого співвідношення результат битви вгадати було важко, адже однієї атаки страшних гусарів часто-густо бувало досить, аби здолати десятиразово переважаючі сили. Так, Ходкевич, гетьман литовський, із трьома тисячами гусарів розбив дощенту під Кірхгольмом свого часу вісімнадцять тисяч відбірної піхоти й кавалерії шведської; так, під Клушином одна панцирна корогва в приголомшливому кидку розбила декілька тисяч англійських і шотландських найманців. Хмельницький про це знав і тому йшов, як повідомляє хроніст, неспішно та обачливо: «…многими уму своєго очима, яко ловєц хитрий, на вшисткє строни поглядаючи і сторожу на милю і далі від обозу маючи».[74] Так підійшов він до Жовтих Вод. Знову було схоплено двох язиків. Вони теж підтвердили нечисленність коронних сил і донесли, що каштелян через Жовті Води вже переправився і почав провадити необхідні фортифікаційні роботи.

Серце його радісно билось. Якщо Потоцький одважиться штурмувати, поразки гетьманському синові не минути. У полі козакам із панцирними не зрівнятись, але, окопавшись, б’ються вони добряче і з такою величезною перевагою в силах штурми відіб’ють обов’язково. Хмельницький вельми розраховував на молодість і недосвідченість Потоцького. Одначе при молодому каштеляні перебував досвідчений воїн, живецький старостич пан Стефан Чарнецький, гусарський полковник. Цей небезпеку відчув і переконав каштеляна відійти назад за Жовті Води.

Хмельницькому не лишалося нічого більше, як піти за ними. Наступного дня, подолавши жовтоводські трясовини, обидва війська опинилися віч-на-віч.

Та жоден із воєначальників не бажав ударити першим. Ворожі стани заходилися квапливо оточувати позиції шанцями. Була субота, п’яте травня. Весь день лив безкінечний дощ. Хмари так обложили небо, що вже з полудня, начебто зимової пори, зробилося темно. Надвечір злива зробилася сильнішою. Хмельницький руки потирав од радості.

– Хай тільки степ розмокне, – говорив він Кречовському, – тоді я, не роздумуючи, зустрічним боєм із гусарією зійдуся, вони ж у своїх важких бронях одразу в грязюці потонуть.

А дощ усе лив і лив, ніби саме небо вирішило підсобити Запоріжжю.

Війська під струменями зливи ліниво окопувалися. Розпалити багаття було неможливо. Декілька тисяч ординців виступили з табору простежити, щоб польські загони, скориставшись туманом, дощем і темрявою, не втекли. Затим усе зовсім стихло. Чути було тільки плескіт зливи і шум вітру. З упевненістю можна було сказати, що в обох таборах ніхто очей не змикає.

З самого ранку, немовби тривогу, а не сигнал до бою, протяжно й тужно заграли в польському стані сурми, за ними тут і там забурчали барабани. День займався печальний, темний, сирий; стихії втихомирились, але сіявся ще, мовби крізь сито, дрібний дощик.

Хмельницький звелів ударити з гармати.

За нею гримнула друга, третя, десята, і, коли з табору в табір почалася звичайна канонадна «кореспонденція», Скшетуський сказав своєму козацькому ангелу-охоронцю:

– Захаре, виведи ти мене на шанець подивитися, що діється.

Захарові й самому було цікаво, тому він не відмовив. Вони вирушили на високий фланг, звідки як на долоні видно було дещо ввігнуту долину, жовтоводські болота і обидва війська. Ледве поглянувши, пан Скшетуський схопився за голову й вигукнув:

– Боже святий! Це ж усього кінний загін, не більше!

І справді, бруствери козацького табору простяглися на добру чверть милі, а польські в порівнянні з ними мали вигляд незначного редутика. Різниця в силах була настільки явною, що перемогу козаків неможливо було взяти під сумнів.

Серце намісника стислося. Не настав, значить, іще останній час для гордині та бунту, а тому, що настане, судилося позначити новий для них тріумф. Так воно принаймні зараз здавалося.

Сутички під гарматним вогнем уже почались. Із флангового укріплення було видно й окремих вершників, і цілі групи тих, що мірялись один з одним силами. Це татари сходилися з синьо-жовтими козаками Потоцьких. Вершники наскакували один на одного, спритно розліталися врізнобіч, об’їжджали один одного з боків, перестрілювалися з пістолів і луків, метали списи й намагалися заарканити один одного. Здалеку сутички ці здавалися скоріше грою, і тільки коні, що там і сям бігали без вершників по луках, були свідченням того, що гра велася не на життя, а на смерть.

Татар ставало все більше й більше. Незабаром луки почорніли від скупчених їхніх натовпів, але тут із польського табору одна за одною почали виступати корогви, шикуючись у бойові порядки попереду шанця. Діялося це так близько, що пан Скшетуський гострим зором своїм ясно розрізняв значки, бунчуки й навіть ротмістрів із намісниками, що виїжджали наперед і зупинялися кожний дещо збоку від своєї корогви.

Серце застрибало в його грудях, на блідому лиці спалахнув рум’янець, і, немовби знайшовши вдячних слухачів у Захарі й козаках, що стояли біля гармат на фланговому укріпленні, він збуджено вигукував, у міру того як корогви з’являлися з-за бруствера:

– Це драгуни пана Балабана! Я їх у Черкасах бачив!

– Це волоська корогва, у них хрест у значку!

– Он! Он і піхота з валу пішла!

Потім усе з більшим натхненням, розкинувши руки:

– Гусарія! Гусари пана Чарнецького!

Дійсно, з’явились і гусари, а за спинами їхніми хащі крил, а над ними ліс списів, обплетених золотою китайкою й увінчаних вузькими зелено-чорними прапорцями. Вони по шестеро виїхали з окопу й вишикувалися перед бруствером, а бачачи їхній спокій, зосередженість і зібраність, Скшетуський відчув, як сльози радості просто набігли на очі й заслали зір.

Хоча сили були такі нерівні, хоча проти декількох цих корогов стояла чорна лавина запоріжців і татар, які зайняли зазвичай фланги, хоча порядки заколотників так розтяглися по степу, що й кінця їм не було видно, Скшетуський уже вірив у перемогу. Лице його сміялося, сили повернулися до нього, очі, що безвідривно оглядали лучок, блискали вогнем. Він просто на місці встояти не міг.

– Гей, дитино! – буркнув старий Захар. – І рада б душа в рай!..

Тим часом декілька окремих татарських загонів із криками й воланням «алла!» кинулися вперед. Із табору відповіли пострілами. Одначе татари поки що залякували. Не доскакавши до польських корогов, вони розліталися врізнобіч і зникали серед своїх.

І тут подав голос великий січовий тулумбас; за його сигналом велетенський татарсько-козацький півмісяць одразу ж рвонув із місця вперед. Хмельницький, як видно, збирався одним ударом змести корогви й захопити табір. Якби сталося сум’яття, таке було б можливим. Одначе нічого такого в польських загонах не сталося. Вони стояли спокійно, розгорнувшись доволі довгою лінією, тил якої прикривався окопом, а фланги військовими гарматами. Отже, вдарити по них можна було тільки з фронту. В якусь мить здавалося, що вони приймуть бій на місці, але, коли півмісяць пройшов половину луків, ув окопі просурмили сигнал до атаки, й миттю частокол списів, які стирчали досі вгору, враз нахилилися на висоту кінських голів.