Вогнем і мечем - Сенкевич Генрик - Страница 4

У 80 – 90-х роках ХІХ століття стався антипозитивістський злам. Культурний дискурс епохи можна визначити словами: збереження, захист (з цензурних міркувань не можна було прямо говорити про відродження державності), народ, нація, національна ідентичність. На цьому полі зіткнулися дві концепції збереження поляків як нації: позитивістська, яка вбачала шляхи збереження національної ідентичності та нарощування сили опору проти загарбників через цивілізаційний розвиток та демократичні суспільні зміни, і консервативна, що черпала зразки до наслідування в минулому, в традиції, головна цінність котрої вбачалася в державному існуванні нації. Консерватори користувалися історично забарвленим патріотичним лексиконом, а також репертуаром з національної та романтичної міфології. На їхню думку, релігійні почуття, історична традиція та національні звичаї становлять силу суспільства і тільки вони могли на той час морально зміцнити поляків. Таким чином, аби зіграти на народно-патріотичній струні, потрібно було однозначно показати зовнішні загрози і силу національного опору в умовах катастрофи. Адже для нації, яка не мала власної державності, а відтак і школи, «історичний роман міг бути антидотом, протиотрутою від дії чужого шкільництва…»[7] Так само Сенкевича сприймали і в часи ПНР – як виявлення свого роду протесту проти системи. У 40 – 60-ті роки вчені розгорнули цілу кампанію на захист письменника, і в результаті в період активного будівництва соціалізму вийшло повне академічне видання творів Сенкевича! Тільки в сучасній Польщі шалена популярність Сенкевича у зв’язку з суспільними змінами дещо зменшилася: від патріотичних емоцій поляки перейшли до більш вдумливого прочитання своєї класики.

Надзвичайно вдалою була ідея історичного роману, який би звертався до минулого з чіткою тенденцією на створення великого і драматичного міфу минулого Речі Посполитої і намаганнями по змозі правдоподібно реконструювати історію XVII століття і тим самим воскресити її художньо-емоційною силою літератури. І тут є очевидними секрети письменницької майстерності Сенкевича. Його історичні картини виходили такими переконливими для польського читача тому, що були відображенням не стільки і не тільки минулого, а насамперед національної історичної свідомості. Автор, за його власними словами, намагався при зображенні предків «перевтілитися в їхній спосіб мислення» показати, що народ є «спільнотою багатьох поколінь, спільнотою живих і мертвих». Аналізуючи мемуари Пасека, Сенкевич писав: «Ми розуміємо цю душу через певного роду атавізм, бо ми люди однієї крові і кості…» Таким чином, роман «Вогнем і мечем» опинився в контексті польського історизму ХІХ століття. На його характер вплинули також і твори істориків. Сам Сенкевич вказував на визначальну роль двох дослідників історії XVII століття – Кароля Шайнохи та Людвіка Кубалі, твори яких відзначалися не тільки історичною фаховістю, а й літературністю та оповідною майстерністю. Це їм значною мірою письменник завдячує своїм баченням минулого.

Сюжет твору спирається на схему мотиву «кохання з перешкодами» з класичним трикутником, в якому дівчина (Гелена[8]), яку кохає польський шляхтич (Скшетуський), потрапляє до пазурів ворога і суперника (Богуна), але чинить йому гідний опір – і всі перипетії врешті закінчуються щасливо. Сенкевич, який сам колись іронізував з цієї схеми, авторами якої були Вальтер Скотт, а пізніше Олександр Дюма, зумів, однак, урізноманітнити її таким багатством епізодів, що у читача складалося враження, що він має справу з новою і свіжою ідеєю. Сенкевич володів надзвичайно пластичною наративною уявою, дуже чутливою до фізичної краси світу й людей, здатною створити такі образи, в реальність яких важко було не повірити.

Безкінечну серію мандрівних і воєнних пригод Сенкевич будував за зразками, запозиченими з «Іліади» та «Одіссеї», а також пізніших епічних жанрів, використовуючи такі прийоми, як надлюдські вчинки персонажів, які героїчно виплутувалися з будь-яких найскладніших ситуацій (чудовим прикладом тут може бути Скшетуський, котрий мусив змагатися за руку Гелени з несподіваними поворотами долі). Як свідчить листування письменника, беручись за написання своїх історичних романів, Сенкевич начитувався Гомера. Це знайшло своє втілення в художній мові як роману «Вогнем і мечем», так і всієї Трилогії (передусім в архаїзації й поетизуванні мовлення – як оповіді, так і героїв), в епічному стилі, у конструюванні персонажів, у схильності до масштабних описів облог, битв, де автор часто користувався так званими гомеричними порівняннями, зіставляючи в яскравому образотворенні воєнні подвиги з працею лісорубів чи селян.

У плані генології «Вогнем і мечем» важко назвати історичним романом у його прямому значенні. Це радше історико-пригодницький роман, який показує вигадані романні мотиви на тлі історичних подій. У своєму виконанні роман є майстерним поєднанням кращих традицій історичної прози Вальтера Скотта й Олександра Дюма, а також польської історичної романістики (Ю. І. Крашевський), що в результаті дало особливий тип історичної прози, названий пізніше «сенкевичівським». Крім елементів епічного стилю, Сенкевич уміло використовував мотиви з давніх авантюрних і сенсаційних романів (поєдинки, мистецтво фехтування, викрадення коханої, помста за друзів), елементи народних казок («добрий король», «вірний слуга», поділ героїв на добрих і поганих, перемога добра над злом, покарання чи винагорода за вчинки тощо).

Принциповою складовою сенкевичівського образу історії є міф величі Речі Посполитої. У романі вона зображена, всупереч сучасним для письменника територіальним поділам, як єдине територіальне ціле. Герої-товариші з роману своїм географічним походженням мали уособлювати єдність земель: Скшетуський – Підляшшя, Заглоба – Малопольщу, Володийовський – Русь, Підбийп’ятка – Литву. Художній простір роману наповнюють місця перемог та поразок глибоко закорінені у польській національній свідомості такі як: Пилявці, Збараж, Берестечко.

Важливим елементом ідеологічного послання твору є шляхетська ідеологія сарматизму, що ототожнювала польський народ зі шляхтою, яка була нібито окремим етнічним утворенням – сарматами. Оскільки творчою настановою Сенкевича було перевтілення в ментальність людини минулого, то він змушений був наділити своїх героїв певними сарматськими рисами. А позаяк у польському культурному дискурсі побутували два погляди на сарматську ідею: позитивний (романтичний) і негативний (просвітницький, позитивістський), – то й суперечка довкола твору Сенкевича влилася в русло дискусії про життєздатність сарматської (шляхетської) традиції і її місця в системі цінностей. Отже, більш знаковим у романі є поділ героїв на «синів Хама і синів Яфета», а не на українців та поляків. Сенкевичу вдалося «забути» популярне в польському позитивізмі і близьке йому самому ще в період новелістичної творчості трактування народу як цілісного організму, де важливими й потрібними є всі його органи-класи. А нам на період читання роману доведеться «забути» добре знайоме зі школи, народницьке за своїм походженням, трактування подій, що розпочалися в 1648 році, як «війни українського народу проти польської шляхти».

Козацько-селянська маса окраїнних земель Речі Посполитої зображена в романі як темне і кровожерливе збіговисько, а от для представників тієї станової спільноти, якою була шляхта, українність чи русинськість не є однозначно пейоративною рисою (напр., для Адама Киселя, Хмельницького чи того ж Яреми Вишневецького). І саме в такому ключі потрібно розуміти трактування козацької війни як громадянської (bellum civili), де один проти одного виступили діти однієї матері (eiusdem matris), тобто Речі Посполитої. І саме із сарматської точки зору Хмельницький виглядає зрадником – цього шляхетського «народу» та держави, яка забезпечувала йому «золоту вольність» та певний внутрішньостановий демократизм.

До сасської епохи чудово пасує Заглоба, який може слугувати ілюстрацією двозначності типових рис культури і ментальності шляхетського суспільства епохи сарматського бароко. Пияк і баламут, обдарований, незважаючи на немолоді вже роки, значною фізичною силою, але разом з тим боягуз, шляхетський ерудит (найбільше від усіх героїв цитує античних авторів) і неперевершений жартівник та оповідач, а іноді просто брехун і хвалько, який, до того ж, не може похвалитися привабливою зовнішністю, – Заглоба легко завоював симпатії читачів. В історико-літературній площині Заглоба є продовженням таких «неспокійних» класичних персонажів, як Одіссей Гомера, Санчо Панса Сервантеса, Фальстаф – найславетніший комічний герой Шекспіра, Совізджал – мандрівний народний блазень, відомий у європейській літературі від ХVІ століття. Але серед рис, притаманних цим персонажам і Заглобі – а всі вони хитруни й трюкачі, кмітливці й брехуни, пияки й боягузи, відважні й бездумні шукачі пригод, – найбільше характеризує Заглобу гумор, який серйозно відрізняється від комізму Підбийп’ятки, Володийовського, Жендзяна та інших персонажів «Вогнем і мечем», які також намагаються смішити й забавляти.