Вогнем і мечем - Сенкевич Генрик - Страница 30

Людьми цими були Зацвілиховський і старий Барабаш.

Старий полковник теж отримав од Хмельницького послання. Було воно знущальним, погрозливим і образливим. «Зо всім Військом Запорізьким починаємо ми, – писав Хмельницький, – прикро волати й благати, щоби в додержанні були всі ті привілеї, котрі ваша милість у себе ховали. А оскільки приховали ви їх для власного зиску та статків примноження, остільки все Військо Запорізьке вважає вас достойним полковникувати над баранами або свиньми, та не людьми. Я ж прошу вибачення у вашої милості, коли не догодив чимось у нужденному домі моєму в Чигирині об празникові св. Миколи і що поїхав на Запоріжжя, не об’явившись і не запитавшись».

– Ви тільки подивіться, добродії мої, – говорив Зацвілиховському та Скшетуському Барабаш, – як глумиться він наді мною, а я ж його ратної справи навчав і, можна сказати, замість батька був!

– Значить, він зі всім Військом Запорізьким привілеїв домагатися збирається, – сказав Зацвілиховський. – І війна, попросту кажучи, буде громадянською, з усіх найстрашнішою.

На це Скшетуський:

– Видно, квапитися мені треба; дайте ж, вельмишановні панове, листи до тих, із ким по приїзді потрібно мені зв’язатися.

– До кошового отамана є у вас?

– Є. Від самого князя.

– Тоді дам я вам до одного курінного, а в його милості Барабаша є там родич, теж Барабаш; про все і довідаєтеся. Та тільки чи не запізнилися ми з такою експедицією? Князю бажано знати, що там відбувається? Порада проста: зібрати якомога більше війська та з’єднатися з гетьманами.

– Пошліть же до нього гінця з відповіддю та порадою, – сказав Скшетуський. – А мені так і так їхати, бо посланий і княжого рішення скасувати не можу.

– А чи знаєте ви, добродію, що це дуже небезпечна поїздка? – сказав Зацвілиховський. – Народ уже настільки розійшовся, що вберегтися важко. Якби не було поблизу коронного війська, чернь і на нас би накинулася. Що ж тоді нам? До диявола в пащу їдете.

– Ваша милість хорунжий! Йона не в пащі навіть, але в череві китовому був, а з Божою поміччю цілим та неушкодженим лишився.

– Тоді їдьте. Рішучість вашу хвалю. До Кодака, ваша милість, доїдете в безпеці, там же вирішите, як діяти. Гродзіцький – жовнір старий, він вам і дасть вірні інструкції. А до князя я сам, напевно, рушу; якщо вже мені воювати на старості літ, ліпше під його рукою, ніж під будь-чиєю. А поки що байдак або дубас для вашої милості споряджу та гребців дам, які вас до Кодака доправлять.

Скшетуський вийшов і попрямував до себе на квартиру, на базарний майдан у дім князя, маючи намір швидше завершити приготування. Незважаючи на небезпеку наступної поїздки, про яку попереджав його Зацвілиховський, намісник думав про неї не без задоволення. Йому належало на всьому майже протязі, до самого аж Низу, побачити Дніпро, та ще й пороги; а землі ці уявлялися тодішньому лицарству зачаклованими, таємничими, куди прагнула всяка душа, жадібна до пригод. Більшість із тих, що прожили все життя своє в Україні, не могли похвалитися, що бачили Січ, – хіба що захотіли б записатися до товариства, а бажаючих зробити це серед шляхти було тепер небагато. Часи Самека Зборовського минули безповоротно. Розрив Січі з Річчю Посполитою, що почався в епоху Наливайка та Павлюка, не тільки не призупинився, але все більше поглиблювався, і приплив на Січ благородного люду, як польського, так і руського, що ні мовою, ні вірою не відрізнявся від низових, значно зменшився. У таких, як Булиги-Курцевичі, знаходилося небагато наслідувачів; узагалі на Низу і в товариство змушували тепер піти шляхту невдачі, вигнання, тобто гріхи, що їх покаянням не замолити.

Через те ж бо якась таємниця, непроникна, як дніпровські тумани, оточувала пазуристу низову республіку. Про неї розповідали чудеса, і пан Скшетуський на власні очі побачити їх волів.

Але в те, що звідти не повернеться, він, по правді кажучи, не вірив. Посол є посол, та до того ж іще й од князя Яреми.

Розмірковуючи так, дивився він із вікна свого на майдан, і за цим заняттям минула година й друга, аж раптом Скшетуському здалося, що бачить він дві знайомі постаті, що прямують у Дзвонецький Кут, де була торгівля волоха Допула.

Він придивився. Це були пан Заглоба з Богуном.

Вони йшли, тримаючи один одного під руки, і невдовзі зникли в темному вході, над котрим стирчала мітла, що означала корчму і винарню.

Намісника здивувало й перебування Богуна в Чигирині, і дружба його з паном Заглобою.

– Редзяне! До мене! – гукнув він слугу.

Той з’явився в дверях сусідньої кімнати.

– Слухай же, Редзяне: підеш он у ту винарню, бачиш, де мітла? Підійдеш до товстого шляхтича з діркою в лобі й передаси, що якийсь чоловік хоче бачити його у невідкладній справі. А коли запитає, хто, не говори.

Редзян зник, і через якийсь час намісник побачив його на майдані разом із паном Заглобою.

– Вітаю вас, добродію! – сказав Скшетуський, коли шляхтич виник на порозі. – Чи впізнаєте мене?

– Чи впізнаю? Щоб мене татари на сало перетопили і свічок із нього Магомету понаставляли, якщо не впізнаю! Ви ж, ваша милість, декілька місяців тому Чаплинським двері у Допула відчиняли, що мені особливо сподобалось, бо я з темниці в Стамбулі звільнився таким же чином. А що поробляє пан Збийнабійка герба Зірвиштанець, а також його непорочність і меч? Чи все ще сідають йому на голову горобці, за сухе дерево його маючи?

– Пан Підбийп’ятка здоровий і просив кланятися вашій милості.

– Багатий шляхтич, але дурний страшенно. Якщо він зітне такі ж три голови, як його власна, то зараховувати просто нічого, тому що посіче він трьох безголових. Тьху! Ну й спека, а ще ж тільки березень надворі! Аж горлянка пересихає.

– У мене мед добрячий при собі, може, чарку перехилите, ваша милість?

– Дурень відмовляється, коли розумний пригощає. Мені цирульник якраз мед прописав приймати, щоб меланхолію від голови відтягло. Важкі часи для шляхти настають: dies irae et calamitatis.[55] Чаплинський од страху ледве живий, до Допула не ходить, бо там верхівка козацька п’є. Я лише й протистою небезпеці, складаючи цим полковникам компанію, хоча полковництво їхнє дьогтем смердить. Добрий мед!.. І справді чудовий. Звідки це він у вас, ваша милість?

– Із Лубен. Значить, багато тут козацького начальства?

– Кого тільки нема! Федір Якубович тут, старий Філон Дедяла тут, Данило Нечай тут, а ще любимчик їхній, Богун, який другом став мені, коли я його перепив і пообіцяв усиновити. Всі вони тепер у Чигирині смердять і міркують, у який бік податися, бо поки що не сміють відкрито за Хмельницьким піти. А якщо не підуть, у тому заслуга моя.

– Це ж як?

– А я п’ю з ними й на бік Речі Посполитої перетягую. Вірними вмовляю залишатися. Якщо король мене старостою не зробить, то вважайте, мосьпане, що нема правди і вдячності за службу в цій нашій Речі Посполитій і ліпше воно квочку на яйця садовити, ніж головою ризикувати pro publico bono.[56]

– Ліпше, ваша милість, ризикувати, на нашому боці воюючи. Але здається мені, що ви марно гроші витрачаєте на частування, бо таким чином їх на наш бік не схилити.

– Я? Гроші витрачаю? За кого ви, добродію, мене маєте? Хіба не достатньо, що я запросто тримаю себе з хамами, так ще й платити? Фавором я вважаю дозвіл платити за свою персону.

– А Богун цей що тут поробляє?

– Він? У нього, як і в решти, нашорошені вуха до новин із Січі. За тим і приїхав. Це ж улюбленець усіх козаків! Всі з ним, як шльондри, заграють, бо переяславський полк за ним, а не за Лободою піде. А хто, приміром, знати може, до кого реєстрові Кречовського перекинуться? Брат низовим Богун, коли треба йти на турка чи татарву, але зараз він дуже обережний, бо мені під чаркою зізнався, що закоханий у шляхтянку і з нею одружитися хоче; й через те недоречно йому перед шлюбом із холопами брататися, тому він і жде, щоб я його всиновив і до герба допустив… Оце так мед! Ох і добрячий!