Замогильні записки - де Шатобріан Франсуа Рене - Страница 93

Історія імператора, спотворена брехливими переказами, стане ще брехливішою з вини становища, в якому перебувало суспільство за Імперії. Якщо історія революції пишеться в пору, коли преса вільна, вона розкриває всі таємниці подій, бо кожен розповідає про те, що бачив: ми добре знаємо епоху Кромвеля, тому що кожен відкрито говорив протектору, що він думає про його діяння і його особу. У Франції істина іноді з’являлася на світло навіть за республіки, незважаючи на невблаганну цензуру катів; жодна партія не затримувалася при владі надовго, і супротивники, що скинули її, відкривали світові те, що приховували їхні попередники: від ешафота до ешафота, від однієї відрубаної голови до іншої люди були вільні. Але коли владу захопив Бонапарт, коли його поплічники надовго заткнули рота думці і французи перестали чути що-небудь, окрім голосу деспота, який вихваляв самого себе і не дозволяв говорити ні про що інше, істина покинула нас.

Так звані справжні документи тієї епохи недостовірні; у той час ніщо – ані книги, ані газети – не публікувалося без дозволу володаря; Бонапарт переглядав статті для «Монітера», префекти його слали з різних кінців країни донесення, привітання і славослів’я, що відповідали письмовим вказівкам паризької влади й умовленим думкам, які були зовсім протилежні справжній думці суспільства. Спробуйте написати історію на підставі подібних документів! Посилаючись у своїх неупереджених штудіях на справжні свідчення, ви будете підтверджувати брехню брехнею.

Якщо ж хтось засумнівається в тому, що обман панував скрізь, якщо люди, що не жили за Імперії, і далі вперто віритимуть тому, про що прочитають у друкованих джерелах, чи навіть тому, що їм удасться розшукати в міністерських архівах, досить буде навести неспростовне свідчення – думку Консервативного Сенату, декрет якого говорив: «Зважаючи на те, що свобода друку постійно утискалася свавіллям імперської поліції і що імператор завжди вдавався до преси для того, щоб наповнювати Францію та Європу вигаданими відомостями і брехливими думками, зважаючи на те, що акти і звіти, що їх розглядав Сенат, публікувалися в спотвореній формі, і т. ін.». Що можна заперечити на таку заяву?

Життя Бонапарта – безперечна істина, яку взялася описувати брехня.

6

Характер Бонапарта

Характер Наполеона спотворили страшенна гординя й безупинна вдаваність. Навіщо було йому перебільшувати свою могутність у пору, коли він панував над світом і сам бог війни дарував йому свою колісницю, яку штовхав уперед дух істот?

У жилах його текла італійська кров; зрозуміти його натуру було непросто: великих людей на землі так мало, що, на лихо, їм нема з кого брати приклад, окрім як із самих себе. Разом модель і портрет, справжня особа й актор, що зображає його, Наполеон грав самого себе; він не почував би себе героєм, не прибравши на себе вбрання героя. Дивна ця слабкість надає дивовижній правді його життя щось брехливе і двозначне; побоюєшся сприйняти царя царів за Росція або Росція за царя царів.

Риси вдачі Наполеона були подані в газетах, брошурах, віршах і навіть піснях, також перейнятих імперським духом, у такому брехливому світлі, що впізнати їх абсолютно неможливо. Усі вчинки, приписані Бонапарту в зворушливих анекдотах про полонених, мерців і солдатів, – справжнісінька дурниця, яку спростовують його справжні діяння.

«Бабуся» мого уславленого друга Беранже – просто чудова вигадка: добродушності в Бонапарті не було ні краплі. Втілене владицтво, він тримався сухо; стриманість ця приборкувала його полум’яну уяву; він був людиною не слова, а діла, і не міг стерпіти в довколишньому світі щонайменшого вияву незалежності: муха, що пролетіла геть без його наказу, здавалась йому бунтаркою.

Мало було брехати, тішачи його слух, треба було радувати і його погляд: на одній гравюрі Бонапарт знімає капелюха перед пораненими австрійцями, на другій зупиняється, щоб розпитати якогось служивого, на третій відвідує чумний барак у Яффі, куди насправді навіть не заглядав, на четвертій у заметіль долає на жвавому скакунові перевал Сен-Бернар, де насправді стояла на той час найкраща в світі погода.

Хіба не хочуть нині показати імператора римлянином перших століть республіки, проповідником свободи, громадянином, що насаджував рабство винятково з любові до чесноти протилежної? Згадаймо два епізоди з життя великого захисника рівності: він наказав розірвати шлюб свого брата Жерома з мадемуазель Патерсон, бо братові Наполеона личить брати за дружину лише дівчину королівського роду; пізніше, повернувшися з Ельби, він наділив демократичну конституцію перством, а королівську владу – Додатковим актом.

Не буду сперечатися: Бонапарт, спадкоємець республіканських тріумфів, насаджував усюди принципи незалежності; перемоги його ослабляли узи, що пов’язують королів і народи, звільняли ці народи з-під влади старовинних звичаїв і старих ідей, і з цього погляду Бонапарт поклав свій внесок до звільнення суспільства; але з тим, що він свідомо, з доброї волі прагнув дати націям політичну і суспільну свободу, з тим, що він підкорив Європу, й особливо Францію, своїй деспотичній волі тільки для того, щоб обдарувати їх найліберальнішою конституцією, з тим, що він лише перебрався в тирана, а в глибині душі завжди залишався трибуном, – з усім цим я ніяк не можу погодитися.

Подібно до представників королівського роду, Бонапарт хотів і домагався тільки влади, але він ступив на історичну арену в 1793 році, і тому його боротьба за владу була пов’язана з боротьбою за свободу. Революція викохала Наполеона, але дуже скоро він зненавидів свою названу матір; усе життя він невтомно боровся з нею. Втім, імператор чудово відрізняв зло від добра, якщо тільки зло це не виходило від самого імператора, – адже він не був зовсім позбавлений морального почуття. Софісти, що кричать про любов Бонапарта до свободи, доводять тільки одне: і розумом можна зловживати; він нині готовий на все. Адже нині вирішено й підписано, що Терор був царством гуманності. Справді, хіба не в цей час, коли вбивали всіх не розбираючись, було висунуто вимогу про скасування смертної кари? Хіба споконвіку просвітителі, як їх тепер називають, не віддавали людей на заклання, і хіба не доводить це, як тепер стверджують, що Робесп’єр продовжував справу Ісуса Христа?

Імператор втручався у все; розум його не знав відпочинку; думки його були, можна сказати, в постійному збудженні. Бурхлива його натура не дозволяла йому діяти природно і послідовно; він рухався вперед ривками, скачками, він накидався на світ і потрясав його; а коли світ змушував на себе чекати, він поривав зі світом; незбагненна людина, він умудрявся принижувати презирством найбільші свої подвиги й піднімати на недосяжну висоту підлі свої злочини. Істота неповна і ніби незавершена, Наполеон мав нетерплячий характер і нестримну волю; геній його не був всеосяжний і схожий був на те небо, під яким доля призначила йому померти, – небо, де поодинокі зірки загубилися серед величезних порожніх просторів.

Багато хто запитує себе, яким дивом Бонапарт, такий відданий аристократії і такий ворожий народу, зміг добитися величезної популярності, – адже цей гнобитель дотепер популярний у народі, що поклонявся незалежності й рівності; ось розгадка цієї загадки.

Щоденний досвід змушує визнати, що французи інстинктивно хиляться до влади; вони зовсім не люблять свободу; їх єдиний кумир – рівність. Однак рівність пов’язана таємними узами з деспотизмом. Зрозуміло, що Наполеон був близький французам: як воїни, вони хиляться до влади, як демократи – обожнюють підводити всіх під один рівень. Зійшовши на трон, він всадовив народ поряд із собою; король із простолюддя, він змушував королів і дворян принижено товпитися перед дверима його покоїв; він зрівняв усі стани, не звівши знатних до простолюду, але піднісши простолюд до знаті; перше догодило б заздрісному натовпу, друге потішило його власну гординю. Пихатості французів лестила також зверхність над усією Європою, здобута завдяки Бонапарту; неабияк сприяв популярності імператора і сумний фінал його життя. Що більше дізнавались французи про муки, яких Наполеон зазнав на острові Святої Єлени, то більше лагідніли їхні серця; спогади про тирана поступово стиралися з нашої пам’яті, поступаючись місцем образу полководця, який спочатку перемагав наших ворогів, а потім, коли вони, втім, з його вини, ступили на нашу землю, захищав нас від них; ми уявляємо, що якби він був живий сьогодні, він позбавив би нас теперішньої ганьби: знегоди повернули йому популярність, нещастя примножили його славу.