Замогильні записки - де Шатобріан Франсуа Рене - Страница 88

Граф д’Артуа тільки що прибув кружним шляхом із Брюсселя: його злякала неправдива чутка про те, що Бонапарт ось-ось увійде до міста і що поразка в першому бою не обіцяє ніяких надій на перемогу в другому. Розповідали, що пруссаки не вийшли на передові позиції, і англійці були зім’яті.

У результаті на порядку денному стояло тільки одне: «Рятуйся, хто може!»; ті, кому було що рятувати, виїхали; а що я так і не зумів нажити майна, тож був повороткий; мені хотілося відправити раніше себе пані де Шатобріан, затяту бонапартистку, яка не терпіла, проте, артилерійської стрільби, – але вона не погодилась мене покинути.

Увечері Його Величність скликав раду: нас знову познайомили з донесеннями графа д’Артуа і чутками, що виходили не то від начальника гарнізону, не то від барона Екштейна. У фургон з королівськими діамантами вже запрягли коней; що до мене, то для моїх скарбів фургон не був потрібний. Я поклав до старого портфеля міністра внутрішніх справ чорну шовкову хустку, якою пов’язую голову на ніч, і, озброївшись цим важливим політичним документом, віддав себе в розпорядження законного монарха. Коли я вирушав у вигнання вперше, я був багатшим: тоді в мене був речовий мішок, що правив мені за подушку і пелюшки Атала, але в 1815 році Атала стала довгоногою незграбною чотирнадцятирічною дівчиною, яка самотою гуляла по світу, маючи, до честі свого батька, чималий успіх.

19 червня о першій ночі посланець привіз королю лист від пана Поццо, що кинув світло на справжнє становище справ. Бонапарт не зайняв Брюсселя; він безповоротно програв битву при Ватерлоо.

19

Від’їзд із Гента. – Прибуття в Монс. – Я втрачаю першу нагоду зробити кар’єру на політичній ниві. – Пан де Талейран у Монсі. – Розмова з королем. – Я маю дурість співчувати панові де Талейрану

У той час як Бонапарт разом з поваленою імперією прямував у Мальмезон, ми разом з відроджуваною монархією покидали Гент. Поццо, розуміючи, що у вищих сферах нікому немає діла до законної монархії, поспішив написати Людовіку XVIII листа, де радив королю поквапитися, якщо він не хоче знайти своє місце зайнятим: цьому листу 1815 року Людовік XVIII зобов’язаний короною.

У Монсі я втратив першу нагоду досягти успіху на політичній ниві: я сам був своїм головним ворогом і постійно ставав собі поперек дороги. Цього разу погано прислужилися не мої недоліки, а мої достоїнства.

Пан де Талейран, гордий вдалим завершенням перемов, що дали йому чимале багатство, вважав, що зробив законній монархії важливі послуги, і поводився по-хазяйськи. Здивований норовливістю короля, який не послухався його порад і повертається до Парижа не тим шляхом, який запропонував він, пан де Талейран, міністр був ще прикріше вражений, побачивши короля в товаристві пана де Блакаса. Пан де Талейран вважав пана де Блакаса бичем монархії; але не це було справжньою причиною його ненависті: пан де Блакас був улюбленцем короля, отже, пан де Талейран бачив у ньому суперника; боявся він і графа д’Артуа: недарма він розлютився, коли той два тижні тому запропонував фаворитові свій особняк на березі Ліса. Просити про випровадження пана де Блакаса було б цілком природно; вимагати цього означало надто відверто нагадати про Бонапарта.

Пан де Талейран в’їхав у Монс близько шостої години вечора в товаристві абата Луї: пан де Рісе, пан де Жокур та кілька інших співтрапезників кинулися йому назустріч. З виглядом невизнаного монарха, чого раніше за ним не водилося, він заявив, що поки не хоче бачити Людовіка XVIII; тим, хто вмовляв його піти до короля, він самовдоволено відповідав: «Мені квапитись нікуди; я займуся цим завтра». Я побував у нього; він запобігав переді мною, розсипаючись люб’язностями, які у нього зазвичай були напоготові для нікчемних честолюбців і докучливих дурнів. Він узяв мене під лікоть, зіперся об мою руку під час розмови: гадалося, що від цих знаків вищої прихильності я утрачу розум, але я виявив чорну невдячність: я навіть не зрозумів, що мені роблять велику честь. Я прямував до короля і порадив панові де Талейрану наслідувати мій приклад.

Людовік XVIII сумував: він мав розлучитися з паном де Блакасом; улюбленець короля не міг повернутися до Франції; громадська думка рішуче не сприяла йому; що до мене, то, хоча в Парижі я сам чимало витерпів від фаворита, у Генті я жодного разу ні в чому не дорікнув йому. Король був мені вдячний за це; розчулившись, він приголубив мене. Йому вже переказали слова пана де Талейрана. «Він хвалиться, – мовив мені король, – що вдруге повернув мені корону, і погрожує, що знову поїде до Німеччини: якої ви думки про це, пане де Шатобріан?» Я відповів: «Ці відомості неправдиві; пан де Талейран просто втомився. Якщо Ваша Величність не заперечують, я повернуся до міністра». Королю це, здається, дуже сподобалося; він терпіти не міг усілякі чвари; спокій він цінував понад усе, не виключаючи і сердечних прихильностей.

Пан де Талейран, пихатий, як ніколи, дослухався до улесливих слів своїх прибічників. Я став переконувати його, що в такий тривожний час він не має права покинути короля. Поццо підтримав мене: не почуваючи до пана де Талейрана ані найменшої приязні, він усе ж таки мав за краще, щоб міністром закордонних справ залишався поки його старий знайомець, а до того ж думав, що цар прихильно ставиться до пана де Талейрана. Мені не вдалося вмовити пана де Талейрана; його лестивці відтискали мене; навіть пан Муньє вважав, що панові де Талейрану слід відійти від справ. Відомий своїм лихомовством абат Луї сказав мені, тричі труснувши щелепою: «На місці князя я не пробув би в Монсі і чверті години». Я відповів: «Пане абат, і ви і я, ми можемо піти світ за очі, ніхто й не помітить нашої відсутності, але князь де Талейран – це справа інша». Я продовжував наполягати і сказав князеві: «Чи відомо вам, що король невдовзі вирушить у дорогу?» Пан де Талейран, здавалося, здивувався, а потім промовив пихаті слова, якими колись відповів Мічений доброзичливцям, що попереджали його про плани Генріха III: «Він не посміє!»

Я повернувся до короля і знайшов його в товаристві пана де Блакаса. Я запевнив короля, що його міністр нездужає, але завтра напевно матиме честь з’явитися перед Його Величністю. «Як він забажає, – відповів Людовік XVIII, – я виїжджаю о третій годині, – і додав ласкаво: – Мені доведеться розлучитися з паном де Блакасом; місце вільне, пане де Шатобріан».

Моя придворна кар’єра була забезпечена. Будь-який далекоглядний політик на моєму місці викинув би з голови пана де Талейрана, велів запрягати коней і поскакав за королем, а то й попереду нього; я мав дурість залишитися на заїжджому дворі.

Пан де Талейран, не в змозі уявити, що король може поїхати, ліг спати; о третій годині його будять, щоб повідомити, що король от-от покине Монс; він не вірить своїм вухам; «Обман! Зрада!» – вигукує він. Йому подають одягнутися, і ось, уперше в своєму житті, він виходить на вулицю о третій годині ночі. Спираючись на руку пана де Рісе, він підходить до готелю, де мешкав король; перша пара коней уже за ворітьми. Кучерові роблять знак зупинитися; король запитує, в чому річ; йому кричать: «Ваша Величносте, до вас пан де Талейран!» – «Він спить», – відповідає Людовік XVIII.

«Він тут, Ваша Величносте». – «Ну що ж», – говорить король. Коні задкують, слуги відчиняють дверцята карети, король виходить і, ледве ступаючи ногами, повертається у свої покої; кульгавий міністр плентається за ним. Пан де Талейран гнівно вимагає пояснень; Його Величність, вислухавши докори, відповідає: «Князь Беневентський, ви нас покидаєте? Води підуть вам на користь; сповістіть нас про ваше здоров’я». Покинувши остовпілого князя, король сідає в карету і від’їжджає.