Замогильні записки - де Шатобріан Франсуа Рене - Страница 72

Взимку 1813–1814 року я винайняв квартиру на вулиці Ріволі, навпроти ґрат Тюїльрійського саду, поблизу якої я дізнався про смерть герцога Енгієнського. У той час тут виднілося лише склепіння, збудоване урядом, та декілька окремих будинків, бічні стіни яких укривало кам’яне мереживо штрабів.

Лише лиха, що обрушилися на Францію, стримували мене від зближення з Наполеоном, який, ледве почавши діяти, незмінно викликав моє захоплення: то був найвеличніший геній діяльності, який коли-небудь існував; перша, італійська, і остання, французька, кампанії Наполеона (за винятком Ватерлоо) – найкращі його звершення; у першій з них він уподібнився до Конде, у другій – до Тюренна, у першій показав себе великим полководцем, у другій – великою людиною; проте закінчилися ці кампанії по-різному: перша подарувала йому імперію, друга – відібрала. Хоч яким хистким, хоч яким непевним стало його становище в останні години перебування при владі, вирвати у нього кермо влади було не легше, ніж вирвати зуби у лева, – для цього знадобилися спільні зусилля всієї Європи. Ім’я Наполеона лунало ще так грізно, що, переходячи Рейн, ворожі армії тремтіли від жаху; солдати раз у раз озиралися назад, щоб упевнитися, що їм є куди відступати; навіть здобувши Париж, вони все ще не позбавилися страху. Олександр, увійшовши до Франції, кидав погляди у бік Росії, заздрив тим, хто має можливість повернутися додому, а в листах до матері ділився тривогами і жалем.

Наполеон розбиває росіян під Сен-Дізьє, пруссаків і росіян під Брієнне, немов бажаючи пошанувати пам’ять свого учнівства. Він завдає поразки сілезьким військам під Монмірайле і Шампобере, змушує тікати половину величезної армії під Монтро. Він всюдисущий, він дає ворогам відсіч всюди, він б’ється з колонами, що оточують його з усіх боків. Союзники пропонують перемир’я; Бонапарт рве на шматки попередні умови мирного договору і вигукує: «Я ближче до Відня, ніж австрійський імператор до Парижа!»

Росія, Австрія, Пруссія та Англія, шукаючи взаємної підтримки, уклали в Шомоні новий договір про союз; але в глибині душі глави всіх чотирьох держав, стривожені опором Бонапарта, подумували про відступ. У Ліоні під боком у австрійців формувалася нова армія; на півдні маршал Сульт стримував англійців; на Шатільонському конгресі, розпущеному лише 15 березня, все ще тривали переговори. Бонапарт вигнав Блюхера з Краонських висот. 27 лютого в Бар-сюр-Об армія союзників здобула перемогу лише завдяки чисельній перевазі. Бонапарт, отримавши поповнення, знову, хоча й ненадовго, відбив у союзників Труа. З Краонна він кинувся до Реймса. «Нині вночі, – мовив він, – я заїду по свого тестя у Труа».

20 березня спалахнув бій поблизу Арсі-сюр-Об. Артилерія вела безперервний вогонь; один снаряд упав просто перед розташуванням гвардійського каре; гвардійці трохи позадкували: Бонапарт кинувся до снаряда, гніт якого ще димів; він дав остроги коню, той нагнув голову до снаряда, і в цю мить смертоносне полум’я спалахнуло, навіть не зачепивши імператора.

Назавтра битва мала продовжитись, але Бонапарт з волі натхнення, що цього разу не стало йому в пригоді, відступив, щоб напасти на союзні війська з тилу і захопити склади прикордонних гарнізонів. Чужоземці готувалися відійти до Рейну, коли Олександр, спонукуваний одним з тих богодуховійних поривів, що змінюють долю світу, ухвалив рішення рушити вперед паризькою дорогою, що залишилася відкритою [57]. Наполеон гадав, що повів за собою основну частину армії супротивника, насправді за ним пішли лише десять тисяч кавалеристів, приховавши тим самим справжній напрям руху пруссаків і московитів. Наполеон розгромив ці десять тисяч у Сен-Дізьє й Вітрі і аж тут помітив, що за гаданим авангардом немає армії, тим часом союзники наступали на столицю, де їм протистояли всього лише дванадцять тисяч рекрутів з маршалами Мармоном і Мортьє на чолі.

Наполеон кинувся у Фонтенбло: там, де недавно мучилася його свята жертва, на імператора чекала помста і відплата. Так вже влаштована історія: неправедний шлях рано чи пізно виявляється шляхом згубним.

10

Я віддаю у друк мою брошуру. – Записки пані де Шатобріан

Всі уми кипіли: бажання за всяку ціну покласти край жорстоким війнам, які ось уже двадцять років шарпали Францію, пересичену нещастями і славою, запанувало в народі навіть над національною гордістю. Кожен шукав свою роль у майбутній розв’язці. Щовечора мої друзі збиралися у пані де Шатобріан, щоб поділитися новинами та обговорити події, що відбулися за день. Разом з паном де Фонтаном, паном де Клозелем і паном Жубером приходив натовп тих короткочасних знайомців, з якими події зводять нас для того, щоб незабаром розлучити. Герцогиня де Леві, незворушна красуня і відданий друг, з якою ми ще зустрінемося в Генті, була нерозлучна з пані де Шатобріан. Я часто бачився з герцогинею де Дюрас, яка також жила на цю пору в Парижі, і з маркізою де Монкальм, сестрою герцога де Рішельє.

Хоча бої йшли вже зовсім близько від Парижа, я, як і раніш, був певен, що союзники не увійдуть до столиці і що кінець нашим страхам покладе повстання всієї нації. Завдяки цій нав’язливій ідеї я не так болісно зносив присутність чужоземних військ; до того ж, бачачи ті лиха, які неминуче впадуть на нас із вторгненням сусідів, я не міг не думати про ті лиха, які принесли їм ми.

Я раз у раз повертався до своєї брошури; я вважав її ліками, які треба буде ужити, якщо країну охопить анархія. Сьогодні ми пишемо інакше – привільно розташувавшись у своїх кабінетах і побоюючись щонайбільше нападок газетярів, а тоді я замикався на ніч у своїй спальні, ховав рукопис під подушку, а на нічний столик клав пару заряджених пістолетів: ці дві музи охороняли мій сон. Твір мій існував у двох варіантах: у вигляді брошури, як він згодом і вийшов у світ, і у вигляді кількох промов, де в чому від брошури відмінних; я вважав, що коли Франція підніметься на боротьбу, ми зберемося в Ратуші, й підготував на цей випадок два виступи.

Під час нашого спільного життя пані де Шатобріан кілька разів починала вести записки: я знаходжу в них таку оповідь:

«Пан де Шатобріан працював над брошурою “Про Бонапарта і Бурбонів”. Якби вона потрапила до рук поліції, авторові напевно загрожувала б смертна кара. А проте він поводився з неймовірною легковажністю. Часто, йдучи з дому, він забував рукопис на столі; щонайбільше, на що він був здатний, це заховати її під подушку, та й то у присутності слуги, – а цього хлопця, втім, вельми порядного, могли ж підкупити. Що до мене, то я вмирала від страху: тому досить було панові де Шатобріану ступити за поріг, як я кидалася до рукопису і ховала його у себе на грудях. Одного разу, йдучи садом Тюїльрі, я раптом зауважила, що рукопису зі мною немає; я напевно знала, що, йдучи з дому, взяла його з собою і зрозуміла, що загубила його дорогою. Перед очима моїми постали злощасний твір у руках жандармів і пан де Шатобріан у в’язниці; я впала непритомна посеред саду: добрі люди допомогли мені підвестися і одвели додому, добре, що жили ми неподалік. Яку муку переживала я, коли, піднімаючись по сходах, розривалася між сумним передчуттям, готовим стати впевненістю, і слабкою надією, що я забула брошуру вдома! Перед дверима чоловікової спальні я знову ледве не знепритомніла; нарешті я входжу: на столі порожньо; підходжу до ліжка, шукаю під подушкою – порожньо; піднімаю подушку – і бачу згорнутий у трубочку рукопис! До сього часу на саму згадку про це у мене калатає серце. У житті своєму я не відчувала подібної радості. Скажу як на духу: я не раділа б так дуже, навіть якби мене помилували біля підніжжя ешафота: адже я дізналася, що з небезпеки врятовано істоту, чиїм життям я дорожу дужче, ніж моїм власним».

Який невтішний був би я, якби хоч на мить завдав болю пані де Шатобріан!

А проте мені довелося посвятити в свою таємницю друкаря: він погодився ризикнути; коли грім гармат наближався до Парижа, він забирав у мене гранки, а коли віддалявся, повертав їх назад: так два тижні я розігрував своє життя в орлянку.