Замогильні записки - де Шатобріан Франсуа Рене - Страница 68

Чи наслідую я, панове, цей достопам’ятний приклад, а чи почну говорити вам про життя і твори пана Шеньє? Щоб примирити ваші звичаї і мої переконання, мені, мабуть, доведеться вибрати середній шлях, уникнувши і цілковитого мовчання, і докладного дослідження. Але, хоч би що я сказав, слова мої не будуть отруєні злістю. Якщо щирістю я постараюся не відстати від мого земляка Дюкло, то, як я сподіваюся вам довести, не поступлюся йому і в доброзичливості.

Було б, безперечно, цікаво дізнатися, що може сказати людина моїх переконань і поглядів, яка перебуває в моєму становищі, про ту людину, чиє місце я нині готуюся посісти. Було б повчально розглянути вплив революції на словесність, показати, як згубно можуть вплинути на талант теорії, що скеровують його неправильним шляхом, який, очевидно, веде до слави, але приводить лише до забуття. Якщо Мільтон, попри свої політичні помилки, залишив твори, які захоплюють нащадків, то лише тому, що, хоча й не розкаявшись у своїх помилках, відійшов од суспільства, що цуралось його, щоб відшукати в релігії ліки від своїх злигоднів і джерело своєї слави. Розлучений із сонячним світлом, він, створивши нову землю і нове світило, покинув, можна сказати, той світ, де не бачив нічого, окрім нещасть і злочинів; у його Едемі наші прародителі сповнені тієї первісної невинності, того священного блаженства, що панували в шатрах Якова і Рахілі; а в пеклі мучаться страстями і каяттям ті люди, чию несамовитість він поділяв.

На жаль, твори пана Шеньє, незважаючи на виблискуючі в них іскри чудового таланту, не відзначаються ні стародавньою простотою, ні шляхетною величчю, властивими Мільтону. Розум цього автора був надзвичайно класичний. Ніхто краще за нього не знав основ стародавньої і нової літератури: театр, красномовство, історія, критика, сатира – він пробував себе в усіх сферах, але всі його твори мають на собі печать тих згубних днів, коли вони з’явилися на світ. Продиктовані здебільшого політичними пристрастями, вони здобули схвалення бунтівників. Чи зможу я відокремити у працях мого попередника те, що пішло в минуле разом з нашими чварами, від того, що, можливо, творитиме у віках нашу славу? Інтереси суспільства змішалися тут з інтересами літератури. Я не в змозі забути перші і думати тільки про другі; тому, панове, я змушений або мовчати, або говорити, не обходячи питання політичні.

Є люди, які хотіли б показати літературу цариною далекою від дійсності, незалежною від людських клопотів. Вони скажуть мені: «Навіщо мовчати? Розгляньте твори пана Шеньє з погляду виключно літературного». Інакше кажучи, панове, на їхню думку, мені слід, надуживши вашим і моїм власним терпінням, повторити ті загальні місця, які написані повсюди й відомі вам краще, ніж мені. Інший час, інші звичаї: предки наші, що втішалися довгою вервечкою мирних літ, могли вдаватися в розумування суто академічні, що свідчать не так про талант тих, хто говорить, як про їхнє благоденство. Але ми, нещасні уламки великої корабельної аварії, ми позбавлені змоги зазнати такого незворушного спокою. Ідеї наші набрали нового напряму, уми пішли іншим шляхом. Академіка в нас змінила людина; відкинувши геть усе, що було в словесності нікчемного, ми дивимося на неї крізь призму наших могутніх спогадів, озброєні досвідченістю, яку дали нам нещастя. Як! невже після революції, що змусила нас прожити за кілька років кілька сторіч, ми заборонимо письменникові розмірковувати про величне? Невже ми відмовимо йому в праві дивитися на життя із серйозного боку? Невже заняття його зведуться до порожніх граматичних причіпок, до дослідження правил смаку та ухвалення дріб’язкових літературних вироків? Невже він старітиме, так і не позбавившись дитячих пелюшок? Невже на схилі віку чоло його не поорють зморшки – свідчення довгої праці, важливих думок, а нерідко і тяжких випробувань, що додають чоловікові величі? Які ж невідкладні клопоти укриють його голову сивиною? Жалюгідні тривоги самолюбства і дитячі забави розуму.

Що й казати, панове, подібна доля була б на рідкість незавидна! Що до мене, то я не здатний так принизити себе і, перебуваючи при повному розумі й розквіті сил, впасти у дитинство. Я не здатний ув’язнити себе в те вузьке коло, яким нині хотіли б обмежити письменника. То невже ж ви гадаєте, панове, що, якби я захотів виголосити похвальне слово тому літератору і придворному, що головує на сьогоднішніх зборах, я вдовольнявся б компліментами з приводу успадкованого ним від матері легкого і гострого французького розуму, якого вже не зустрінеш тепер? Звичайно, ні: я неодмінно показав би в усьому блиску те прекрасне ім’я, яке він має. Я згадав би герцога де Буфлера, що змусив австрійців припинити блокаду Генуї. Я розповів би про його батька-маршала, правителя, який захищав від ворогів Франції стіни Лілля і цією доблесною обороною втішив у нещасті старого короля. Це про нього, соратника Тюренна, пані де Ментенон мовила: «Серце в ньому вмерло останнім». Нарешті; я згадав би і Луї де Буфлера на прізвисько Силач, який виявляв у бою могутність і відвагу Геракла. Я показав би, що коло початку й кінця цього роду стоїть сила і вишуканість, лицар і трубадур. Французів вважають нащадками Гектора: я радше повірив би, що вони походять від Ахілла, бо, подібно до цього героя, владають і лірою і шпагою.

Невже ви гадаєте, панове, що, якби я захотів говорити з вами про славетного поета, який у таких блискучих віршах оспівав природу, я обмежився б визнанням чудової гнучкості таланту, що зумів з однаковою майстерністю передати нашою мовою і правильні красоти Верґілія, і вигадливі красоти Мільтона? Ні: я нагадав би вам про те, що поет цей не захотів покинути своїх знедолених співвітчизників і пішов за ними до чужих берегів, складаючи пісні про їхні злигодні; його уславлена ліра давала втіху юрбі вигнанців, до яких входив і я. Воістину ані вік, ані хвороби, ані таланти, ані слава не позбавили поета переслідувань на рідній землі. Його примушували купити спокій ціною віршів, негідних його музи, але вона змогла оспівати лише грізне безсмертя злочинів і цілюще безсмертя доброчесності: «Безсмертя, страх пороку й щит невинності безкровної!»

Нарешті, якби я захотів, панове, говорити з вами про друга, милого моєму серцю, про одного з тих друзів, що, за словами Цицерона, усолоджують дні щастя і скрашують дні знегод, я прославив би тонкість і чистоту його смаку, силу і гармонію його віршів, що не поступаються великим взірцям, але вирізняються притому справжньою самобутністю. Я прославив би цю людину, обдаровану чудовим талантом, яка ніколи не знала заздрості, людину, яка незмінно радіє чужим успіхам, людину, яка ось уже десять років приймає всі мої успіхи з тією простодушною і глибокою радістю, що відома лише великодушним і відданим друзям. Але я не промовчав би і про діяння мого друга на політичній ниві. Я розповів би про те, як, очолюючи одну з головних державних установ, він виголошує промови, що являють собою шедеври благопристойності, міри та гідності. Я розповів би про те, як він пожертвував солодким служінням музам і віддався діяльності, яка, безперечно, давала б мало радості, якби не мала на меті виховання юнаків, здатних одного чудового дня наслідувати славний приклад батьків, уникнувши їх помилок.

Отже, кажучи про обдарованих людей, що зібралися в цих стінах, я неодмінно розглянув би їхні звершення з погляду моральності та суспільної користі. Одного з вас вирізняють гострий, чутливий і мудрий розум, таке рідкісне нині спільне життя, а головне, гідна найбільшої поваги постійність і поміркованість поглядів. Другий, укритий сивиною, з усім запалом молодості підніс свій голос на захист нещасних. Третій, тонкий історик і ґречний поет, дорогий нам ще й пам’яттю про сина та батька, понівечених у боях за вітчизну. Четвертий, що повертає слух глухим і дар мови німим, воскрешає у нас у пам’яті чудеса, відтворені в Євангелії, служінню якому він присвятив свої дні. А хіба немає серед нас, панове, свідків вашої колишньої слави, які можуть оповісти гідному спадкоємцю канцлера д’Агессо про те, якими оваціями зустрічали колись у стінах цього зібрання ім’я його діда? Переходячи до улюбленців муз, я звертаю погляд на поважного автора «Едіпа», який живе в самотині, немов Софокл, що забуває в Колоні про ту славу, що чекає його в Афінах. А які гідні нашої любові інші вихованці Мельпомени, що розчулили наші серця оповідями про нещастя батьків! Усі французи знову здригнулися в передчутті смерті Генріха IV. Муза трагедії заступилася за честь доблесних лицарів, підло зраджених історією і шляхетно відомщених одним з нинішніх Еврипідів.