Замогильні записки - де Шатобріан Франсуа Рене - Страница 63

9

Про те, що випливає з усього сказаного. – Чвари, породжені смертю герцога Енгієнського

З життя Бонапарта треба здобути сувору науку. Два однаково поганих вчинки почали і довершили його падіння: смерть герцога Енгієнського; війна в Іспанії. Марно сподівався він, що слава витіснить його чорні діла з пам’яті людської, вони переважили і занапастили його. Підвело його саме те, в чому він бачив свою силу, глибину, невразливість, коли нехтував закони моральності, зневажаючи і гребуючи своєю справжньою силою, тобто великим умінням насаджувати порядок і справедливість. Поки він нападав тільки на анархію та на іноземних ворогів Франції, він здобував перемоги, але досить було йому стати на шлях нечестя, як він позбувся всієї своєї могутності: відрізаний Далілою волос – не що інше, як втрата доброчесності. Будь-який злочин несе в собі корінь бездарності і сiм’я зла: творімо ж добро, щоб знайти щастя; будьмо справедливими, щоб знайти талант.

На доказ цієї істини прошу відзначити, що зі смертю принца почався розкол, який разом з військовими поразками занапастив винуватця Венсеннської трагедії. З нагоди арешту герцога Енгієнського російський уряд направив протест проти вторгнення французьких солдатів на територію Імперії: діткнений Бонапарт відповів у «Монітьоре» грізною статтею з нагадуванням про смерть Павла I. У Санкт-Петербурзі відслужили панахиду по молодому Конде. На кенотафі вирізьбили напис: «Герцогові Енгієнському quern devoravit bellua corsica» [52]… Пізніше могутні супротивники вочевидь примирилися, але рани, що їх завдала політика і роз’ятрили образи, не затяглися: Наполеон визнав себе помщеним лише тоді, коли зайняв Москву; Олександр заспокоївся лише тоді, коли увійшов у Париж.

Ненависть берлінського кабінету міністрів виходила з того самого джерела: я говорив про шляхетний лист пана де Лафоре, де він розповідає панові де Талейрану про те, який вплив мало вбивство герцога Енгієнського на потсдамський двір. Пані де Сталь була в Пруссії, коли надійшла звістка з Венсенна: «Я жила в Берліні, – пише вона, – на березі Шпрее; покої мої були на першому поверсі. Одного разу мене розбудили о восьмій ранку і доповіли, що принц Людвіґ Фердинанд прискакав верхи під моє вікно і хоче говорити зі мною. «Чи відомо вам, – запитав він, – що герцога Енгієнського було викрадено на Баденській території, віддано військовому суду і через добу після прибуття до Парижа розстріляно?» – «Яка дурниця, – відповіла я, – хіба ви не розумієте, що чутку цю розпустили вороги Франції? Справді, хоч яка сильна моя ненависть до Бонапарта, я не вважаю його здатним на такий злочин». – «Якщо ви сумніваєтеся в тому, що я кажу, – відповів мені принц Людвіґ, – я пришлю вам «Монітьор», щоб ви самі прочитали вирок». – З цими словами він поскакав; на обличчі його було написано: помста або смерть. Чверть години по тому я вже тримала в руках «Монітьор» від 21 березня (30 плювіоза), де було оприлюднено смертний вирок, винесений військовою комісією, що засідала у Венсенні, якомусь Луї Енгієнському! Саме так іменували французи нащадка героїв, що укрили свою батьківщину славою! Навіть якщо зректися всіх станових забобонів, які неминуче відродилися б із поверненням до монархічного правління, чи можна так підло зраджувати пам’ять про битви під Лансе і Рокруа? Здобувши стільки перемог, Бонапарт не вміє шанувати чужі подвиги; він не визнає ні минулого, ні майбутнього; для його властолюбної і гордовитої душі немає нічого святого; він поважає тільки ту силу, що існує сьогодні. Принц Людвіґ почав листа до мене такими словами: «Такий собі Людвіґ Прусський хоче дізнатися у пані де Сталь і т. ін.». – Він відчував, якої образи завдано королівській крові, яка текла і в його жилах, пам’яті про героїв, до яких мріяв належати і він. Як після такого жахливого вчинку хоч би один європейський король міг укласти союз із цією людиною? Необхідність, скажуть мені? Є святилище душі, куди не повинно бути доступу необхідності: інакше чим була б доброчесність на землі? Ліберальною забавою, що личить лише мирному дозвіллю людей приватних».

Цей гнів, за який принц поплатився життям, ще не згаснув, коли почалася прусська кампанія 1806 року. У своєму маніфесті від 9 жовтня Фрідріх Вільгельм говорить: «Германці не помстилися за смерть герцога Енгієнського, але пам’ять про цей злочин ніколи не зітреться з їхніх сердець».

Ці історичні подробиці, мало ким помічені, гідні уваги, бо в них можна відшукати причини чвар, не пояснимих ніякими іншими обставинами, й одночасно побачити, якими шляхами веде Провидіння людини від провинності до кари.

10

Стаття в «Меркюр». – Зміна в житті Бонапарта

Я щасливий уже тим, що ніколи в житті не піддавався страху, не наслідував натовп, не втрачав себе! Задоволення, яке я відчуваю сьогодні від того, як учинив тоді, слугує мені запорукою, що совість – не пустий звук. Більш задоволений собою, ніж усі ці володарі і народи, що впали в ноги переможному солдатові, я з простимою гордістю перечитую сторінку, яка залишається моїм єдиним надбанням і якою я завдячую лише собі. Я писав ці рядки в 1807 році, ще не оговтавшись після вбивства, про яке я тільки що розповів; через них було закрито «Меркюр», і свобода моя знов опинилася під загрозою.

«Коли мерзенну тишу порушує тільки брязкіт кайданів та голос донощика; коли все тремтить перед тираном і прихильність його така ж небезпечна, як і неласка, на сцену виходить історик, чиє призначення – мстити за народи. Нерон ще благоденствує, але в імперії вже народився Тацит; нікому не відомий, він росте поблизу праху Германіка, і непідкупне Провидіння вже довірило безвісній дитині славу володаря світу. Роль історика прекрасна, хоча часто і небезпечна; але є вівтарі, які вимагають жертв, навіть коли люди покинули їх: такий вівтар честі. Якщо храм порожній, це не означає, що Бог помер. Не той герой, хто б’ється, чуючи близькість перемоги; відважний той, хто діє, знаючи, що прирікає себе на нещастя і смерть. Врешті-решт, що означають знегоди, якщо ім’я наше дійде до нащадків, і через дві тисячі років після нашої смерті від звуку його дужче заб’ється чиєсь шляхетне серце?»

Смерть герцога Енгієнського, підпорядкувавши поведінку Бонапарта іншому закону, підірвала його розсудливість: йому довелося засвоїти, щоб користуватися ними як щитом, максими, які він не міг застосувати повною мірою, бо його слава і геній постійно їм суперечили. Він став підозрілий; він зробився страшний; люди втратили віру в нього і в його зірку; йому довелося терпіти, якщо не шукати, товариство людей, з якими він іншим разом ніколи не став би знатися і які через його діяння визнали себе рівними йому: їхня ганьба лягла і на нього. Він не смів ні в чому їм дорікнути, бо втратив право засуджувати, адже воно належить доброчесності. Достоїнства його залишились тими самими, але добрі наміри змінилися і вже не були підтримкою цим великим достоїнствам; первородний гріх точив його зсередини. Господь наказав своїм ангелам зруйнувати гармонію цього світу, змінити його закони, нахилити його вісь. «Ангели, – говорить Мільтон, -

Книга сімнадцята