Замогильні записки - де Шатобріан Франсуа Рене - Страница 59

Я почав складати молитви: одні зцілювали «душевні скорботи», інші зміцнювали дух, «що зрить благоденствування лиходіїв»: я прагнув повернути зосередженість і спокій моїм заблуканим думкам.

Позаяк Господь не захотів перервати на цьому моє життя, зберігаючи його для майбутніх випробувань, бурі, що піднялися, ущухли. Кардинал-посол несподівано змінився до мене; я мав з ним відверту розмову і заявив про свій намір просити відставки. Він заперечив цьому; він стверджував, що нині моя відставка здалася б опалою, що я обрадував би нею своїх ворогів, прогнівив першого консула і позбавив би себе можливості жити спокійно в тих краях, куди я хочу переїхати. Він запропонував мені з’їздити тижнів на два, а то й на місяць, до Неаполя.

У цей самий час Росія промацувала ґрунт, щоб запросити мене наставником до великого князя: але якщо мені судилося присвятити решту життя спадкоємцю престолу, то чекати цього від мене міг тільки Генріх V.

Доки я метався між безліччю можливостей, я отримав звістку, що перший консул призначив мене посланником у Вале. Спочатку, виведений із себе доносами, він розгнівався, але, заспокоївшись, зрозумів, що я з породи тих людей, які гарні тільки тоді, коли вони самі собі голова, і що мене не слід нікому підпорядковувати, інакше від мене не буде користі. Вакансій не було; він заснував посаду, що підходила для моєї люблячої самотність, спраглої незалежності натури; він послав мене до Альп, він довірив мені католицьку республіку, по якій несуть свої води незліченні потоки: у себе під ногами мені належало побачити Рону і наших солдатів – Рону, що тече вниз, до Франції, солдатів, що піднімаються вгору, до Італії, а попереду моєму погляду відкривався б небезпечний Симплонський перевал. Консул готовий був дати мені достатньо вільного часу для подорожей по Італії, а пані Баччокі передала мені через Фонтана, що, як тільки звільниться посада посла у великій державі, я отримаю її. Отже, негадано і проти волі я здобув першу перемогу на дипломатичній ниві: воістину на чолі держави стояв високий розум, який не хотів, щоб кабінетні інтриги мучили інший розум, у якому він відчував дуже сильну потребу вийти з-під чужої влади.

Зауваження це тим більш правильне, що кардинал Феш, котрому я віддаю в цих записках належне, на що він, можливо, не розраховував, відправив дві сердиті депеші до Парижа майже в ті самі дні, коли, у зв’язку зі смертю пані де Бомон, поводження його стало люб’язнішим. Коли він був щирий: коли розмовляв зі мною і пропонував мені з’їздити до Неаполя чи коли писав ці дипломатичні послання? Те й інше відбувалося одночасно, але перше суперечило другому. Мені не важко було б привести пана кардинала у згоду з самим собою, знищивши сліди донесень, що мали стосунок до мене; коли я був міністром закордонних справ, я міг вилучити пусті вигадки посла з міністерського архіву – учинив же так пан де Талейран зі своїми листами до імператора. Але я не вважав, що маю право застосувати свою владу у власних інтересах. Якби комусь здумалося шукати ці документи, їх знайшли б на колишньому місці. Скажуть, що такий спосіб дій – дурість; що ж! я не перечу; але, щоб не ставити собі на заслугу доброчесність, якої я не маю, зауважу, що повага моя до листування моїх ганьбителів походить не так від великодушності, як від презирства. В архівах берлінського посольства я бачив образливі листи пана маркіза де Бонні відносно моєї особи: я не збираюся щадити себе й оприлюдню їх.

Пан кардинал Феш був так само лихий на слова щодо бідолашного абата Гійона (єпископа Марокканського): він вивищив його до «російського шпигуна». Бонапарт вважав пана Лене «англійським шпигуном»: причиною тому були плітки, до яких, на горі, привчили цю велику людину поліцейські донесення. А проте, чи такий вже безгрішний був сам пан Феш? Чи високо цінувала його власна родина? Кардинал де Клермон-Тоннер був у Римі одночасно зі мною, у 1803 році; чого він тільки не писав про дядечка Наполеона! Я зберігаю ці листи.

Втім, кому важливі ці сварки, вже сорок років поховані під спудом зотлілих паперів? З усіх дійових осіб цієї епохи вцілів один-єдиний – Бонапарт. Усі ми мертві вже зараз, хоча і вважаємо себе за живих: чи можна розгледіти рід комахи у тьмяному світлі, яке вона іноді випромінює, повзучи по стіні?

Пізніше, коли я був послом за папи Льва XII, я знову зустрівся з паном кардиналом Фешем: він висловив мені свою повагу, я також постарався виявити йому люб’язність і пошану. Втім, природно, що мене судили суворо – і заслужено. Все це в далекому минулому: у мене немає навіть бажання взнавати по почерку тих, хто в 1803 році служили або прислужували панові кардиналу Фешу.

Я поїхав до Неаполя: там почався рік без пані де Бомон; рік розлуки, перший у такій довгій вервечці! Я жодного разу не був у Неаполі відтоді, хоча в 1827 році проїздив повз і збирався заїхати туди разом з пані де Шатобріан. Апельсинові дерева були укриті плодами, мирти – квітами. Байя, Єлисейські Поля і море переповнювали душу захопленням, яке мені ні з ким було розділити. Неаполітанську затоку я описав у «Мучениках». Я піднявся на Везувій і спустився у його кратер. Я обкрадав самого себе: я розігрував сцену з «Рене».

У Помпеях мені показали скелет у кайданах та уривки латинських слів, що їх нашкрябали солдати на стінах. Я повернувся до Рима. Канова відчинив мені двері своєї майстерні; він працював над статуєю німфи. Інші мармурові статуї для надгробка, який я замовив, були вже готові і мали вельми виразний вигляд. У церкві Святого Людовіка я помолився над прахом, похованим у Римі, а 21 січня 1804 року, іншого нещасного дня, поїхав до Парижа.

Яка вражаюча суєтність: з того часу минуло 35 років. Чи не тішив я себе в ті далекі й сумні дні думкою, що розірвані смертю зв’язки стануть моєю останньою прихильністю? І як же швидко я хай не забув те, чим дорожив, але знайшов йому заміну! Так іде людина від утрати до утрати. Доки вона молода і котить своє життя попереду себе, їй ще можна знайти виправдання, але коли вона впрягається в нього і заледве тягне його за собою, прощення їй немає. Природа наша така бідна, схильності такі непостійні, що нам бракує нових слів для вираження нового почуття, і ми пояснюємо його тими словами, до яких уже вдавались раніше, коли в серці нашому жило інше почуття! Існують, проте, слова, які слід вимовляти тільки один раз: повторення оскверняє їх. Друзі, яких ми зрадили і забули, дорікають нам за те, що ми знайшли собі нове товариство; один день є докором іншому: життя наше – постійний сором, бо воно – постійна помилка.

Книга шістнадцята

Переглянуто 22 лютого 1845 року

1

Рік 1804. – Республіка Вале. – Відвідини палацу Тюїльрі. – Особняк Монморенів. – Я чую повідомлення оповісників про смерть герцога Енгієнського. – Я йду у відставку

Позаяк я не збирався затримуватися в Парижі, я зупинився у «Французькому готелі» на вулиці Бон, де до мене прилучилася пані де Шатобріан, яка мала намір вирушити разом зі мною у Вале. Моє колишнє товариство, вже напіврозвалене, втратило нитку, що зв’язувала його.

Бонапарт ішов до імператорського вінця; геній його зростав разом з подіями: він міг, немов розширюваний в об’ємі порох, підірвати весь світ; велетню, що ніяк не міг дістатися до вершини влади, нікуди було дівати силу; він діяв напомацки і, здавалося, шукав свій шлях; коли я приїхав у Париж, він морочився з Пішеґрю і Моро: через дрібну заздрість він погодився побачити в них суперників; Моро, Пішеґрю і Жорж Кадудаль, ворог куди грізніший, були арештовані.

Ця мережа інтриг, невідривна від будь-якої ділової царини, мені не подобалась, і я радів нагоді втекти в гори.

За два дні до 20 березня я зібрався піти в Тюїльрі попрощатися з Бонапартом; я не бачив його з того дня, коли він говорив зі мною на балу у Люсьєна. Галерея, де він приймав відвідувачів, була повна народу; його супроводжували Мюрат і флігель-ад’ютант; він ішов майже не зупиняючись. Коли він підійшов ближче, я здивувався тому, як він змінився: помертвілі щоки запали, очі горіли диким вогнем, лице зблідло і спохмурніло, вигляд став похмурий і страшний. Мене вже не вабило до нього так, як раніше; не бажаючи стояти у нього на шляху, я зробив рух, щоб піти. Він кинув на мене погляд, немов пригадуючи, ступив до мене кілька кроків, потім повернувся і відійшов. Можливо, він побачив у мені застереження? Його ад’ютант помітив мене; коли я зник у натовпі, він почав шукати мене очима за спинами людей, що затуляли мене, і спробував знову повести консула в мій бік. Ця гра тривала майже чверть години: я весь час зникав, Наполеон, сам того не підозрюючи, весь час ішов за мною слідом. Я так і не зміг зрозуміти, що змушувало ад’ютанта робити це. Чи то він не впізнав мене і вигляд мій видався йому підозрілим? Чи то, навпаки, впізнав і хотів, аби Бонапарт поговорив зі мною? Хоч би як там було, Наполеон перейшов до іншої зали. Побувавши в Тюїльрі, я пішов звідти з почуттям виконаного обов’язку. Я завжди з великою радістю покидав будь-який палац, з чого видно, що мені там не місце.