Замогильні записки - де Шатобріан Франсуа Рене - Страница 36

Засади природного права, викладені найвідомішими мислителями, розвинені такою людиною, як пан де Мальзерб, і підкріплені численними історичними прикладами, хоча й вразили, проте не переконали мене: насправді мене спонукав до дії тільки молодечий клопіт про те, як гідно відстояти свою честь. До прикладів пана де Мальзерба я можу додати й нещодавні: у 1823 році під час війни в Іспанії французька республіканська партія пристала до кортесів і не посоромилася обернути зброю проти своєї батьківщини; конституційні уряди Польщі та Італії просили в 1830 і 1831 роках допомоги у Франції, а португальські хартисти відвоювали свою батьківщину за допомогою іноземних грошей і солдатів. У нас є дві міри і дві ваги: те, що подобається нам в одній ідеї, одній системі, одній меті, одній людині, те відвертає нас від іншої ідеї, іншої системи, іншої мети, іншої людини.

7

Ми з братом вирушаємо в дорогу. – Пригода з Сен-Луї. – Ми перетинаємо кордон

15 липня о шостій ранку ми сіли в диліжанс: наші місця були поряд з візником; слуга, нібито з нами незнайомий, разом з іншими мандрівцями влаштувався усередині карети. Сен-Луї був сомнамбулою; ночами в Парижі він підводився з ліжка і з розплющеними очима вирушав на пошуки господаря, продовжуючи при цьому міцно спати. Не прокидаючись, він роздягав мого брата, укладав його в ліжко, на все, що йому говорили, відповідав: «Знаю, знаю» – і прокидався тільки тоді, коли в обличчя йому бризкали холодною водою; це був велетень років сорока, на зріст близько шести футів і на додачу до свого велетенського зросту ще й бридкий на виду. Бідолаха, який усе життя служив у мого брата, мав до нього найщирішу повагу; він ніяково почувався за вечерею, змушений сидіти з нами за одним столом. Наші супутники, великі патріоти, у яких весь час тільки й балачки було про аристократів, яких слід вішати на ліхтарях, посилювали його страх. Думка про те, що, перш ніж досягти армії принців, нам доведеться пробиратися крізь австрійську армію, остаточно скаламутила його розум. Він забагато хильнув, потім сів на своє місце в диліжансі; ми ж повернулися на своє переднє сидіння.

Серед ночі ми почули, як мандрівці, висунувшись у віконце, волають: «Стій, кучере, стій!» Диліжанс зупиняється, дверцята відчиняються, чути жіночі та чоловічі голоси: «Виходьте, громадянине, виходьте! Нічого, нічого, вилазь, свиня! Це розбійник! Іди, йди собі!» Ми теж вийшли. Ми бачили, як Сен-Луї стусанами викидають з карети, він встає, обводить все навкруги поглядом розплющених незрячих очей і, як є, без капелюха, подається навтьоки у напрямку Парижа. Ми не могли за нього заступитися, інакше викрили б себе; довелося покинути його напризволяще. Його схопили в першому ж селі, і він заявив, що є слугою пана графа де Шатобріана і живе в Парижі на вулиці Бонді. Кінна поліція передавала його із загону в загін, доки врешті-решт доставила до президента де Розамбо; свідчення цього бідолахи стали доказом нашого від’їзду в еміграцію й привели мого брата та його дружину на ешафот.

Уранці за сніданком наші супутники разів двадцять переповіли всю історію: «У цього чолов’яги не всі дома; він марив наяву; він говорив дивні речі; ймовірно, це вбивця, що ховається від правосуддя». Ці ґречні громадянки червоніли, обмахуючись зеленими паперовими віялами а la Конституція. З розповідей попутників ми відразу зрозуміли, що причиною цьому є сомнамбулізм, а ще страх і хміль.

Приїхавши до Лілля, ми заходилися шукати людину, яка переправила б нас за кордон. У емігрантів були свої агенти порятунку, що врешті-решт перетворилися на агентів згуби. Монархічна партія ще не втратила могутності, ще нічого не було вирішено; люди слабкі та боязкі залишалися на службі, чекаючи, чим закінчиться справа.

Ми покинули Лілль до закриття воріт; перечекавши до вечора в будиночку на околиці, ми продовжили шлях тільки о десятій вечора, коли зовсім стемніло; ні я, ні брат не мали ніякого багажу, тільки тоненьку тростину в руці: не минуло й року відтоді, коли я так само йшов слідом за провідником-голландцем американськими лісами.

Наш шлях пролягав ледве помітними стежками, що проходили через поля. Довкруги сновигали французькі та австрійські дозори; ми могли потрапити до рук і тих і інших або опинитися під прицілом вартового. Іноді ми бачили ген-ген окремих вершників, застиглих, зі зброєю у руках; чули стукіт копит у яру; приклавши вухо до землі, розрізняли розмірений крок піхотинців. Часом ми бігли, часом ішли поволі, навшпиньки; нарешті, години за три ми дісталися до розвилини у лісі, де співало кілька запізнілих солов’їв. Невеликий гурт уланів, що ховалися за деревами, кинувся до нас із шаблями наголо. Ми загукали: «Ми офіцери, бажаємо вступити до війська принців!» Ми поставили їм вимогу, щоб нас провели до Турне, заявляючи, що можемо довести наше походження. Командир варти віддав наказ, і під охороною його вершників ми вирушили вперед.

Коли розвиднилось, улани помітили під нашими рединготами мундири національної гвардії і почали лаяти кольори, які Франція невдовзі нав’язала підкореній Європі.

У Турнезі, споконвічному королівстві франків, у перші роки свого правління жив Хлодвіг; разом зі своїми ратниками він покинув Турне і вирушив упокорювати галлів. «Зброя забирала собі всі права», – говорить Тацит. У цьому місті, звідки в 486 році виступив перший король першої династії, щоб заснувати свою довговічну монархію, вперше я побував 1792 року, коли прямував у чужі землі, де збирали свою армію принци третьої династії, а вдруге – 1814 року, коли останній король французів покидав володіння першого короля франків: omnia migrant [31].

8

Брюссель. – Обід у барона де Бретея. – Рівароль. – Від’їзд до армії принців. – Дорога. – Зустріч із прусською армією. – Я приїжджаю до Тріра

Брюссель був штаб-квартирою емігрантської знаті: найелегантніші паризькі пані і найчепуристіші кавалери, що бажали ходити не інакше як в ад’ютантах, сподіваючись на перемогу, марнували час у розвагах. Обряджені в гарні, з голочки мундири, вони нічим не хибили проти вимог своєї легковажності. Значні суми, яких могло б стати на кілька років, бувало, розтринькувалися за лічені дні: навіщо економити, адже ми з дня на день повернемося до Парижа… На відміну від рицарства давнього ці блискучі кавалери готували себе до слави за допомогою перемог любовних. Вони згорда оглядали нас, дрібних провінційних дворян або бідних офіцерів, змушених стати солдатами, крокувати пішки, з ранцем за плечима. Ці Геракли, що пряли пряжу коло ніг своїх Омфал, дослали нам веретена, які ми їм повернули, задовольняючись своїми шпагами.

У Брюсселі мене чекав мій скромний багаж, що добрався за допомогою різних прийомів туди раніше за мене: він складався з мундира Наваррського полку, невеликого запасу білизни та моєї неоціненної писанини, з якою я не міг розлучитися.

Нас із братом запросив на обід барон де Бретей; у нього я зустрів баронесу де Монморансі, на той час юну і прекрасну, котра нині стоїть на порозі смерті; гнаних єпископів у муарових сутанах із золотими хрестами; юних чиновників, що стали угорськими полковниками, та Рівароля, якого побачив тоді вперше і востаннє в житті. Я не знав його імені; мене вразили промови цього чоловіка, який просторікував без угаву, змушуючи оточення слухати його як оракула. Дотепність Рівароля йшла на шкоду його талантові, уміння говорити – умінню писати. З приводу революцій він сказав: «За першим ударом дістається Богові, за другим – усього лише мертвому мармуру». Я знов убрався в жалюгідний мундир молодшого лейтенанта піхоти, після обіду мені необхідно було рушати далі, і ранець мій чекав мене за дверима. Обличчя моє ще залишалося засмаглим і обвітреним, темне волосся не було завите. Мій вигляд і моє мовчання бентежили Рівароля; барон де Бретей, зауваживши його тривожну цікавість, допоміг йому. «Звідки прибув ваш брат?» – запитав він у мого брата. «З Ніагари», – відповів я. – «З водоспаду!» – скрикнув Рівароль. Я промовчав. Він обережно вів далі: «І ви прямуєте…» – «Туди, де б’ються», – відрубав я. Всі встали з-за столу.