Замогильні записки - де Шатобріан Франсуа Рене - Страница 21

Раніше в Англії, коли я повертався додому, мене зустрічав друг, який називав мене на «ти», який, тремтячи від холоду, відчиняв мені двері нашого горища, освітлюваного замість лампи місячним світлом, лягав на убоге ложе, що стояло поряд з моїм, і вкривався своєю благенькою ковдрою, – тепер, у 1822 році, мене зустрічають дві шеренги лакеїв, за ними чекають п’ять або шість шанобливих секретарів. Супроводжуваний зливою титулів: монсеньйоре, мілорде, ваша світлосте, пане посол, – я входжу до вітальні, оббитої золотом і шовком.

– Благаю вас, панове, залиште мене! Досить цих «мілордів»! Що ви від мене хочете? Йдіть веселитися до канцелярії, не звертайте на мене уваги. Ви думаєте, я сприймаю серйозно весь цей маскарад? Ви маєте мене за дурня, який вважає, що, змінивши вбрання, змінює і природу? Ви повідомляєте мене, що незабаром прибуде маркіз Лондондеррі, що про мене розпитував герцог Веллінґтон, що по мене присилав пан Каннінґ; леді Джерсі чекає мене на обід разом з паном Брумом; леді Гвідір кличе в Оперу і сподівається побачити мене в своїй ложі о десятій вечора; леді Менсфілд просить пошанувати своєю присутністю нічне святкування в Елмекській залі.

Даруйте! куди мені діватися? хто звільнить мене? хто позбавить цих переслідувань? Де ви, золоті дні моєї убогості і самоти! Де ви, товариші у вигнанні? До мене, давні друзі, що ділили зі мною похідне ліжко і солом’яний матрац, ходімо в палісадник паскудного сільського шинку, сядьмо на дерев’яну лавку, випиймо по чашці поганого чаю, згадаймо наші божевільні надії і невдячну батьківщину, поговорімо про наші прикрощі, пошукаймо засіб допомогти один одному, підтримати кого-небудь з рідних, які ще більше бідують, аніж ми самі.

Ось що я відчував, ось про що думав у перші дні свого лондонського посольства. Від смутку, який бере мене вдома, я виліковуюся лише в Кенсінґтонському парку, де впиваюся смутком менш гнітючим. Парк цей нітрохи не змінюється, в чому я зайвий раз переконався в 1843 році; тільки дерева піднімаються все вище; парк так само безлюдний, і птахи спокійно в’ють у ньому гнізда. Колись його алеями гуляла найчарівніша з француженок, пані Рекам’є, у супроводі натовпу залицяльників; але тепер парк цей вийшов з моди. Я любив дивитися з пустельних кенсінґтонських лужків, як коні мчать через Ґайд-парк коляски світських чепурунів, серед яких їхало в 1822 році і моє порожнє тильбюрі, тим часом як за мого буття бідним емігрантом я йшов пішки по алеї, де читав свій требник вигнаний з вітчизни сповідник.

Тут, у Кенсінґтонському парку, я обмірковував «Історичний досвід»; тут перечитував щоденник моїх заморських мандрів і почерпнув звідти історію кохання Атала; тут-таки, в цьому парку, куди я повертався після блукань безкрайніми полями, під низьким, білуватим небом, що ніби випромінює полярне світло, накидав я олівцем перші сторінки, присвячені пристрастям Рене. Ночами урожай моїх денних мріянь поповнював рукописи «Історичного досвіду» і «Натчезів». Я працював над обома творами одночасно, хоча мені часто не вистачало грошей на папір, а його аркуші, не маючи ниток, я скріплював дерев’яними трісками, відламаними від горищних балок.

Ці місця, де на мене вперше найшло натхнення, мають наді мною непроминальну владу; вони осявають сучасне м’яким відсвітом спогадів: я відчуваю бажання знов узятися за перо. Скільки часу марнується в посольствах! Тут, як і в Берліні, я маю вільний час продовжувати свої «Записки» – дім, який я зводжу на уламках і руїнах. Мої лондонські секретарі пориваються вранці на пікніки, а вечорами на бали; час добрий! Слуги – Пітер, Валентин, Льюїс – у свою чергу йдуть у шинок, а служниці – Роза, Пеґґі, Марія – на прогулянку по місту; чудово! Мені вручають ключ од вхідних дверей: пан посол залишається вартувати власний будинок; якщо постукають, він одчинить. Усі пішли; я один: до справи.

Двадцять два роки тому, як я вже сказав, я накидав у Лондоні «Натчезів» і «Атала»; у своїх «Записках» я саме дійшов до своїх американських мандрів: одне до одного. Минемо подумки ці двадцять два роки, що й справді минули в моєму житті, й вирушимо в ліси Нового Світу; розповідь про моє посольство з Божою поміччю настане свого часу; якщо мені вдасться затриматися тут на кілька місяців, у мене вистачить часу, щоб добратися від Ніагарського водоспаду до армії принців у Німеччині та від армії принців до Англії, що прихистила мене. Посол французького короля розкаже історію французького емігранта в тому самому місці, де він жив вигнанцем.

2

Шлях через океан

Попередня книга закінчується моїм відплиттям із Сен-Мало. Незабаром ми пройшли Ла-Манш, і сильне хвилювання на заході сповістило, що ми в Атлантиці.

Людям, які ніколи не подорожували на кораблі, важко уявити собі почуття людини, котра пливе у відкритому морі і бачить з усіх боків лише похмуре лице безодні. Відсутність землі надає небезпечному життю моряка незалежності; людські прихильності залишаються на березі; у дорозі від покинутого світу до світу шуканого в людей не залишається іншої любові й іншої батьківщини, окрім стихії, що несе їх на своїх хвилях: ні обов’язків, ні візитів, ні газет, ні політики. Навіть мова моряків – не звичайна мова: це мова, якою висловлюються океан і небо, штиль і буря. Ви живете у світі води серед істот, ні вбранням, ні смаками, ні манерами, ні обличчям не схожих на мешканців материка: їх відзначає суворість морського вовка і легкість птаха; клопоти суспільства не відбиваються на їхньому чолі; зморшки, що перетинають його, схожі на складки спущеного вітрила; їх, як і хвилі, прокладають не так роки, як північний вітер.

Шкіра у моряків просолена, червона, дублена; вона подібна до поверхні рифу, об який б’ється хвиля.

Матроси обожнюють свій корабель; розлучаючись із ним, вони плачуть від горя, зустрічаючись – від ніжності. Вони не можуть жити з родиною; скільки б вони не присягалися, що залишаться на березі, їм не вилікуватися від пристрасті до моря, як юнакові не вирватися з обіймів палкої і невірної коханки.

У доках Лондона і Плімута нерідко можна зустріти sailors [21], які народилися на кораблі: з самого дитинства і до старості вони не ступали на берег; глядачі світу, від них далекого, вони бачили землю лише з борту своєї плавучої колиски! У цьому житті, що проходить на крихітному клаптику простору, під хмарами і над безоднями, все оживає для моряка: він відчуває прихильність до якоря, вітрила, щогли, гармати, і кожен з цих предметів має в його очах свою історію.

Вітрило порвалося коло берегів Лабрадору; майстер поставив на ньому ось цю латку.

Якір урятував корабель, коли інші якорі не могли його втримати, і він ліг у дрейф серед коралових рифів коло Сандвічевих островів.

Щогла зламалася од вітру біля мису Доброї Надії; вона була з цілої колоди; тепер вона складається з двох колін і стала набагато міцнішою.

Гармату – одну-єдину – не зняли з лафета під час битви в Чесапікській затоці.

Найцікавіші новини для моряка – корабельні: тільки що кинули лаг; корабель пливе зі швидкістю десять вузлів.

Полудень, небо ясне, виміряли кут нахилу сонця: ми знаходимося на такій-то широті.

Визначено місцезнаходження судна: ми пройшли стільки-то миль.

Стрілка відхилилася на стільки-то градусів: ми пливемо на північ.

Пісок у склянках сиплеться повільно: буде дощ.

У кільватері з’явилися буревісники: чекай негоди.

На півдні видно летючих риб: скоро розпогодиться.

На заході у хмарах з’явився просвіт: завтра вітер віятиме з того боку, де синіє ця прогалина.

Вода змінила колір; у ній плавають колоди і водорості; довкола безліч чайок і качок; якась пташка сіла на реї: треба повернути у відкрите море, бо земля близько, а вночі причалювати важко.

У клітці замкнуто загального улюбленця – «священного» півня, котрому призначено жити довше за інших: він уславився тим, що співав під час бою, немов на фермі, серед курей. У трюмі живе кіт: зеленувата смугаста шкірка, облізлий хвіст, вуса сторчма: він міцно стоїть на лапах, не боячись ані кільової, ані бортової хитавиці; він двічі зробив навколосвітнє плавання і під час катастрофи врятувався на бочці. Юнги пригощають півня шматочком бісквіта, намоченим у вині, а котові дозволено, якщо він того захоче, спати на шубі помічника капітана.