Замогильні записки - де Шатобріан Франсуа Рене - Страница 16

Але найбільш жовчним серед літераторів, яких я узнав на той час у Парижі, був, безперечно, Шамфор; страждаючи на ту саму недугу, що породила якобінців, він не міг пробачити людству свого незаконного походження. Він обманював довіру родин, що його приймали; цинічність свого язика він видавав за непристойність придворних звичаїв. Він звичайно ж був мастак на дотепи і мав талант, але подібні дотепність і талант не залишаються в пам’яті нащадків. Коли він зрозумів, що революція не допомогла йому досягти успіху, він повернув руку, яку підіймав на суспільство, проти самого себе. Гординя відкрила йому очі, і він розгледів у червоному ковпаку не що інше, як нову корону, а в санкюлотах – нову знать зі своїми сановниками: Маратом і Робесп’єром. Розгніваний тим, що нерівності не позбавлений навіть паділ скорботи і сліз, приречений бути парією навіть у товаристві катів, він хотів себе вбити, щоб піти зі світу, яким правлять злочинці; спроба не вдалася: смерть сміється з тих, хто кличе її і плутає з небуттям.

З абатом Делілем я познайомився лише в 1798 році в Лондоні; я не бачив ні Рюльєра, чиє життя одухотворяла спочатку пані д’Еґмон, а потім пам’ять про неї, ані Паліссо, ні Бомарше, ані Мармонтеля. Ніколи не зустрічався я і з Шеньє, котрий не раз нападав на мене і котрому я ніколи не відповідав, – згодом я посів його місце в Інституті, і це завдало мені чимало тривог.

Коли я перечитую твори більшості письменників XVIII сторіччя, я не в змозі осягнути, чому вони свого часу наробили стільки галасу і чим здобули моє захоплення. Пішла мова вперед чи пішла навспак, просунулися ми шляхом цивілізації чи відступили назад до варварства, ясно одне: у авторах, що були втіхою моєї юності, мені бачиться тепер щось банальне, віджиле, сіре, мертвотне, холодне. Навіть у найбільших письменників вольтерівської епохи я зустрічаю убогість почуттів, думки і стилю.

Кого мені звинувачувати в своєму розчаруванні? Боюся, що перший провинець – я сам; новатор від народження, я, можливо, передав новим поколінням хворобу, якою був уражений. Я з жахом кричу своїм дітям: «Не забувайте французької мови!» – але все даремно. Вони відповідають мені, як відповідав Пантаґрюелю лімузинець, який простував «із синкліту альмаматеринської преславної академії міста, номінованого Лютецією».

Ця манера грецизувати і латинізувати нашу мову, як бачите, не нова: Рабле позбавив нас її, але вона знову з’явилася у Ронсара; на неї накинувся Буало. За нашого часу вона ожила завдяки науці; наші революціонери, від природи великі греки, утовкмачили в голови наших торговців і селян гектари, гектолітри, кілометри, міліметри, декаграми: політика заходилася ронсаризувати.

Книга п'ята

8

Рік 1789. ‹…› Взяття Бастилії

14 липня, день взяття Бастилії. Цей наступ на фортецю, що її обороняли декілька інвалідів та перестрашений комендант, відбувався на моїх очах: якби ворота не відчинили, народ ніколи не увірвався б до неї. Пролунали всього два чи три гарматні залпи, причому стріляли не інваліди, а гвардійці, що встигли підійнятися на вежі. Натовп виволік з укриття коменданта Делоне і, досхочу познущавшись над ним, добив його на східцях ратуші; купецькому старшині Флесселю розтрощили голову пострілом з пістолета: ось видовище, що так захоплювало жорстокосердих дурнів. Убивства ці супроводжувались оргіями, як під час заворушень у Римі за Отона і Вітеллія. Завойовники Бастилії, щасливіп’яниці, шинкові герої, роз’їжджали у фіакрах; повії і санкюлоти, що доскочили влади, входили до їхнього почту. Перехожі з боязливою пошаною здіймали капелюха перед цими тріумфаторами, дехто з них падали з ніг від утоми, не в змозі нести шану, що впала на них. Пихаті нікчеми в усіх куточках землі отримували ключі від Бастилії, яких було виготовлено сила-силенна. Скільки разів пропускав я своє щастя! Коли б я записався, читачу, до лав переможців, мені тепер платили б пенсіон.

На розтин трупа Бастилії збіглися знавці. Під наметами відкрилися тимчасові кафе; у їхніх власників не було відгону од відвідувачів, як на Сен-Жерменському ярмарку чи Лоншанському гулянні; безліч карет роз’їжджали туди й сюди або зупинялися біля підніжжя веж, звідки вже скидали униз каміння, аж курява стояла стовпом. Пишно вбрані дами, молоді чепуруни, стоячи на різних поверхах, змішувалися з напівголими робітниками, котрі руйнували стіни під захоплені вигуки натовпу. Тут можна було зустріти найвідоміших ораторів, найзнаменитіших літераторів, найвидатніших художників, найславніших акторів та актрис, наймодніших танцівниць, найвідоміших чужоземців, придворну знать і європейських послів: тут закінчувала свої дні стара Франція і починала своє життя нова.

Про всяку подію, хоч яка вона жалюгідна й огидна сама по собі, не годиться висловлюватися спрожогу, якщо вона спричиняє за собою серйозні наслідки і визначає епоху: у взятті Бастилії належало побачити (хоча в той час ніхто цього не побачив) не порив народу до звільнення, але саме звільнення, результат цього пориву.

Всі захоплювалися діянням, яке слід було засудити; нещасним випадком, і ніхто не зрозумів, що взяття Бастилії, це криваве свято, відкриває нову епоху, в якій цілому народу судилося змінити звичаї, ідеї, політичну владу і навіть людську природу. Тваринна лють обертала все в руїни, але під нею таївся дух, що закладав серед руїн підвалини нової будівлі.

Втім, народ, який неправильно оцінив велич події, що відбулася в світі матеріальному, правильно оцінив подію, що відбулася в світі моральному; Бастилія була в його очах трофеєм, що знаменував перемогу над рабством: народу здавалося, що вона височіє біля входу до Парижа, навпроти шістнадцяти стовпів Монфокона, як шибениця для його свобод [16]. Зрівнюючи із землею твердиню держави, народ сподівався скинути військове ярмо і взяв таємне зобов’язання замінити армію, яку він розпустив: усім відомо, які чудеса сотворив народ, що став солдатом.

12

Мірабо

Залучений завдяки безладному способу життя і мінливостям долі в найзначніші події і змушений зіткнутися на своєму шляху із запеклими злочинцями, грабіжниками та авантюристами, Мірабо, трибун аристократії, депутат демократії, сполучав у собі риси Ґракха і Дон Жуана, Катіліни і Ґусмана де Альфараче, кардинала де Рішельє і кардинала де Реца, розпусника епохи регентства і дикуна епохи Революції; крім того, в ньому було щось і від Мірабо, вигнаного флорентійського роду, який не забував ті палаци-фортеці і тих великих бунтівників, що їх прославив у своїй поемі Данте; рід цей звив собі гніздо у Франції, і республіканський дух середньовічної Італії, об’єднавшись із феодальним духом нашого середньовіччя, породив плеяду людей неординарних.

Потворність Мірабо, що наклалася на властиву його родові красу, уподібнила його могутньому героєві «Страшного суду» Мікеланджело, співвітчизника Арріґетті. Глибокі віспини на обличчі оратора нагадували сліди опіків. Здавалося, природа виліпила його голову для трону або для шибениці, виточила його руки, щоб душити народи або викрадати жінок. Коли він струшував гривою, дивлячись на юрбу, він зупиняв її; коли він піднімав лапу й показував кігті, розлючений простолюд кидався врозтіч. Я бачив його на трибуні під час одного із засідань, серед страхітливого розброду: похмурий, потворний, нерухомий, він був схожий на безпристрасний, що безформно клубочиться, хаос Мільтона.